Що подають в олімпійському селищі

За даними Eater, організатори урахували факт, що спортсмени мають власні кулінарні традиції. Одна команда шеф-кухарів готує такі страви, як мюслі з кіноа, поммада з нуту та ньоккі в курячому соусі, щоб продемонструвати сучасну французьку кухню. Іншій команді  доручено готувати все, що знадобиться спортсменам, як до, так і після змагань.

Для спортсменів створено окремий застосунок, щоб кожна делегація могла заздалегідь визначитись із раціоном та в якій саме локації Олімпійського селища можна харчуватись. Сама їдальня — це масивна будівля, в якій зібрані шість різних ресторанів. Там є французька кухня, азійська кухня тощо. П’ять ресторанів працюють з пʼятої ранку до першої години ночі, а один з них працює цілодобово. Також у багатьох командах є дієтологи, які кожного дня доповідають спортсменам, що їм їсти та де це знайти.

За словами Естель Ламотт, директорки Олімпійського селища Sodexo в передмісті Парижа, олімпійські спортсмени збираються з’їсти близько 3 мільйонів бананів під час ігор.

«У час пік в одному місці проживатиме 15 тисяч людей. Тож це означає, що на день, у годину-пік, ми збираємо до 40 тисяч прийомів їжі. Наприкінці змагань це понад 1,2 мільйона страв», — розповіла Ламотт. Також у селищах є багети, круасани, лимонні тарти, шоколадний хліп та фокачу. На базах спортсменам навіть пропонуватимуть уроки випічки. Однак делегації привезли їжу з собою через індивідуальність в тому числі кожної культури.

Що привезли з собою країни

США: протеїнові коктейлі, кренделі, попкорн, в’ялене м’ясо, енергетичні батончики та арахісове масло.

Ірландія: вівсяні пластівці.

Кенія: чай ​​Kericho Gold і угалі — основна страва раціону африканської етнічної групи Календжин. Це круто зварена каша або пюре на основі кукурудзяного борошна. 

Австралія: кава та власний бариста, пшеничний сніданок, паста Vegemite (традиційна австралійська намазанка із залишків пивних дріжджів з додатками), шоколадне молоко Milo, мʼясні пироги та сальса.

Ямайка:приправи, напої з алое вера.

Японія: суп місо, рисові кульки та бульйон дасі.

За словами Естель Ламотт, «є декілька тенісистів», які приїжджають у Париж разом зі своїми шеф-кухарями та винаймають окреме житло. Тоді організаторам доводиться спілкуватись із цими кухарями з метою уніфікувати раціон спортсмена.

Рубрика «Історії» виходить за підтримки YASNO.

Як працює бізнес вантажних перевезень?

Організація перевезень відрізняється від бізнесу класичного автопарку фур або команди експедиторів, які супроводжують вантажі. Так, може бути власний транспорт, експедитори, однак найголовніше в організації — це побудова маршрутів, зокрема по міжнародному сполученню, і реалізація доставки по цим маршрутам. 

Тут краще пояснити на прикладі. Припустимо, до компанії звертається постачальник автозапчастин і каже, що йому через 2 дні потрібно завантажити 8 тонн з міста Іскандерун (Туреччина) і привезти їх в Україну, а паралельно ще забрати вантаж окремими фурами по кілька тонн в Стамбулі, Литві, Естонії та Польщі. Логістична компанія має організовувати увесь ланцюжок — пошук машин, узгодження вартості, термінів, завантаження, контроль водіїв, брокерські послуги (замитнення, розмитнення), передача вантажу клієнту на склад. 

Для цієї роботи потрібно мати не лише власну базу перевізників, які готові брати замовлення, а й постійно тримати руку на пульсі — розуміти і наживо бачити, де і які є машини, звідки і куди вони рухаються. 

Заявки на доставку майже завжди із зірочкою — комусь потрібна специфічна фура, хтось категорично проти, щоб водій по дорозі брав додатковий товар, бо вартість вантажу складає більше €100 000, а дехто просить забрати листовий метал з міста, де в принципі вільну фуру знайти важко. Наприклад, той же Іскандерун — це зовсім не Стамбул, де щогодини розвантажується тисячі машин. 

І справа не лише в тому, щоб знайти і домовитися, а й в тому, щоб проконтролювати. Кожного дня, вранці, телефонувати водіям, задавати питання — скільки залишилося часу до кордону, як швидко фура проїжджає 100 км, коли буде на митниці, що з шайбою (режим праці-відпочинку, далекобійник може бути лише 9 годин в дорозі за добу), чи буде працювати склад, коли водій приїде на відвантаження. Окрім того, потрібно зважати, що водію може стати зле, може протекти тент, пошкодитися товар, стрельнути колесо. А клієнт має точно знати, коли товар буде на місці, і відповідь, що вантаж буде на наступному тижні або до п’ятниці його не влаштовує. Він платить за збережений вантаж і своєчасність. 

А ще платить за сервіс і можливість кредитування. 

Дебіторська заборгованість у логістичному бізнесі

Олександр каже, що в 2014-му інвестували в бізнес трохи більше $20000. Гроші пішли на оренду офіса, техніку, меблі, перші зарплати для команди. Але цих грошей на 100% не буде достатньо для запуску логістичної компанії, тому що є вкрай важливий фактор — дебіторська заборгованість. 

Цей ринок влаштований таким чином, що клієнти не одразу платять за послуги, а трохи пізніше, коли вантаж вже з’являється у них на складі (а може і через місяць опісля). 75-80% затримують оплати. А далекобійникам потрібно платити по факту, потрібно заправляти фури, витрачати кошти на оформлення документів тощо, бо якщо ти перевізнику не заплатиш вчасно, ця інформація швидко передається по закритим спільнотам — з тобою перестануть працювати.

І виходить, що логіст повинен закривати оплату перевізникам своїм бюджетом, кредитувати клієнтів. Передоплати немає, знайти такого клієнта майже неможливо.

Також з тим, що існує проблема з дебіторською заборгованістю, є ризик, що клієнт може кинути на гроші — підробити документи, печатку, вказати фейкові контакти. Кожного потрібно ретельно перевіряти, і саме тому Олександр почав працювати лише з тим бізнесом, який має можливість підписати договір за допомогою ЕЦП (електронний цифровий підпис). Зазвичай, коли менеджер починає перевіряти клієнта — сайт, номера телефонів, документи, ЕЦП — аферист швидко зливається. 

Низькомаржинальний ринок та команда 

Олександр підкреслює, що ринок низькомаржинальний, але конкуренція все одно шалена. Крім того, у перевізників різні апетити, що також є особливістю. Приклад: команда шукає машину зі Стамбула до Києва, зробила 25 дзвінків різним перевізникам — ціни від $3000 до $5000, а машини більш-менш однакові. З цінами усе по домовленості, кожен називає свою.

Тончева, в першу чергу, цікавить B2B та міжнародні перевезення. Логістику по Україні також обслуговують, однак в невеликій кількості, бо рівень заробітку зовсім інший. Якщо ще 7-8 років тому займалися внутрішнім ринком, то зараз 99% портфоліо — це бізнес, який займається експортом та імпортом.

В команді 18 людей. В основному це логісти, менеджери з міжнародних перевезень. В обов’язки входить пошук і поповнення бази підрядників, ведення рейсів з моменту завантаження до вивантаження, оперативне вирішення проблем, що виникають. 

Блокада кордону зі сторони польских перевізників

Не могли не спитати у Олександра про актуальне, щоб він пояснив нам простими словами ситуацію на кордоні з Польщею. 

За його словами, основна причина блокади полягає в квотах для українських далекобійників. Польські перевізники хочуть повернути систему дозволів на вантажні перевезення, щоб була певна цифра, більше якої з нашої сторони не може бути. До того ж, українські далекобійники готові працювати за менші гроші, а поляків така ситуація не влаштовує. Вони вважають, що ми псуємо ринок тим, що готові перевозити вантажі за менший бюджет — але по факту вони не витримують конкуренції, тому що український перевізник купує паливо і запчастини за такими ж цінами, як і поляк.

Із-за цієї блокади ціни на перевезення з Польщі скакнули в декілька разів — умовно було €2000 за фуру, а стало €6000. Тому що машин мало, а вантажів як було, так і є. Все це, безпосередньо, накладається на вартість товарів в магазинах — тому якщо українець бачить, що подорожчав його улюблений сир, то це тому, що збільшилася ціна на логістику. Та й, в принципі, це сильно впливає на економіку, адже 15-20% ВВП України — це товарообіг з Польщею. 

Олександр зауважує, що знайти вільну фуру в Польщі нині майже нереально. Перевізник на вагу золота. Кейс: телефонує клієнт, якому потрібно забрати з Польщі 4 тонни вантажу, і називається цифра €6000. Клієнт незадоволений, і хоче, щоб з перевізником домовилися за нижчу суму, але, як пояснює Олександр, це не дає ефекту. Ти намагаєшся домовитися навіть за €5800, але перевізник відмовляється, так як позиція у нього виграшна — він вже знаходиться в Польщі.

Зараз багатьом логістичним бізнесам далеко до прибутку, який був до війни. Але плани по зростанню у Олександра все одно є: команда хоче зосередитися на декількох вузьких нішах та більш тісно працювати з ринками Чехії, Німеччини та США. 

Вибір Чехії обумовлений географічними перевагами, що дозволить якісніше зрозуміти ринок ЄС. Наступним стратегічним кроком буде розширення на ринок Німеччини, далі в планах — впроваджувати послуги в США. Сполучені Штати займають 20% автомобільного ринку світу в галузі вантажних перевезень, однак, інвестиції тут мають бути значно більші. 

За півтора року від заснування Crumb продається вже на 50 партнерських локаціях, має понад 15 000 прихильників в Instagram, оптових покупців, а загальна кількість продажів зросла до 14 000. В планах – власний шоурум, збільшення присутності в Україні, і вихід за кордон. В інтерв’ю для AIN.Business Саша Крамбович і Женя Лисенко розповіли, з чого починали власну справу, скільки коштів вклали, про труднощі, яскраве позиціонування і плани.

Рубрика «Історії» виходить за підтримки YASNO.

Бунтарський і дещо навіть «кричущий». З чого починався Crumb

Історію Crumb у 2022 році розпочали Саша Крамбович і Женя Лисенко. Як переповідають засновниці, цьому передувала спільна робота над іншим б’юті-проектом — спілкувалися в консультаційному форматі, тоді й відбувся ідеальний метч. Дев‘ять років Саші в космецевтиці і п‘ятнадцять років Жені в бізнесі та маркетингу дали про себе знати: в процесі роботи дівчата зрозуміли, що хочеться створити новий бренд косметики.

Запуск планували на перші місяці 2022 року, але за збігом обставин він припав на початок повномасштабного. В лютому, додають дівчата, довелося взяти паузу, аби прийняти рішення щодо подальших дій. Відтак, офіційний запуск Crumb відбувся вже в травні того ж року.

«Спочатку був продукт, а далі думали щодо позиціювання, бізнес-моделі, брендингу і решти. На той момент в б’юті-сегменті були потужні бренди, тож хотілось виокремлюватись. Ми зробили ставку на яскраві пакування, помітний логотим та соковиті аромати, а в соцмережах – на неідеальну картинку з комунікацією, як класно бути собою», – пригадують засновниці Crumb.

На старті планували вкласти близько $15 000. Проте, зізнаються Саша і Женя, згодом зрозуміли, що цих коштів недостатньо. Суму, що зросла до $25 000, вклали у розробку формул та закупівлю обладнання. Далі кошти спрямували на брендинг та артдирекцію, але ці витрати не виправдали себе. На питання «чому» засновниці відповідають просто: важливо знати ринок вздовж і вшир:

«Існує чимало брендів зі схожими брендингами та візуалами, а спеціаліст не з сегмента частіше за все пропонує щось “нове”, що насправді – повторення вже наявного. Наша айдентика і позиціювання довго розроблялись, поки не було знайдено фірмовий стиль – бунтарський, яскравий і трішки навіть “кричущий”. Вважаємо, це те, що потрібно для бренду-початківця, щоб заявити про себе», – пояснюють у Crumb.

Завдання для технолога, тестування і Spicy Rum

Перед початком створення кожного продукту, засновниці досліджують ринковий інтерес і формують технічне завдання. Далі Саша Крамбович, як відповідальна за продукт, разом з командою технологів береться за розробку. Кожен технолог має свою спеціалізацію за продуктами, тому, пояснюють дівчата, це багатокроковий процес.

1. Спершу виникає ідея: який продукт потрібен в лінійку або запит на щось унікальне.
2. Далі формується завдання для технолога, який займається розробкою формули і складу, обирає інгредієнти та активні компоненти.
3. А потім довгий етап тестування на мікробіологію (задля перевірки відсутності будь-яких мікробіологічних забруднень), а також в термостатах. Останні допомагають симулювати різні умови зберігання, де можна визначити, як продукт поводить себе під впливом температур, вологості тощо.

У бренді використовують компоненти, що мають європейську сертифікацію. Аромати – французькі та італійські. Їх міксують між собою, щоб з’явились такі відомі поєднання як Floral Wood, Spicy Rum або Vetiver Bergamot. Технолог експериментує з відсотком насиченості, а далі аромати додаються в різні текстури та тестуються місяць-два на різних типах шкіри. В бренді зазначають, що їх підбір – один з найбільш затяжних та кропітких процесів. З цієї причини, нові запахи з’являються доволі рідко.

«Продукти cruelty-free. Тобто, ми не тестуємо продукцію на тваринах. Наразі отримати сертифікацію в Україні, що підтвердить це, немає можливості, тож ми не зазначаємо це на пакуванні. Проте найближчим часом сподіваємось, що зможемо сказати про це офіційно», – кажуть героїні.

Бренд має власне невелике своє виробництво у Києві, а також декілька контрактних. Як додають власниці Crumb, найбільша проблема з останніми в тому, що вони працюють з великими обсягами продукції – від 100 кг. Оскільки така цифра для щойно створеного бізнесу — суттєва, спочатку команді доводилося буквально переконувати такі виробництва взяти замовлення в роботу. Проте, вдалося знайти ті, що повірили в ідею Crumb.

Тару Crumb закуповує у постачальників, які привозять її оптом в Україну. Але у цій справі історія схожа з виробництвами – якщо замовляти самостійно ексклюзивну тару за комфортними умовами, потрібна відразу велика кількість. Тому, зазначають представниці бізнесу, тільки з нарощуванням обсягів почати переходити на великі партії (понад 5000 штук) і мати більше свободи вибору.

Формування вартості: якість + доступність

Говорячи про додаткові складнощі ведення бізнесу, Саша та Женя відзначають затримки компонентів та тари, які прямують в Україну з Європи, на кордоні. Таку ж проблему описують і у випадку доставок з Азії – товари для пакування прямують від трьох місяців.

Крім цього, внаслідок погіршення рівня економіки в світі підприємці мають справу з нестабільним курсом валюти. Європейські постачальники, тим часом часто знімають активи (активні компоненти) з виробництва. Через це команда постійно знаходиться в пошуку нової тари та нових активів, що потребує окремого ресурсу – як на перепакування продукту, так і на маркетинг.

«Crumb знаходиться постійно в пошуках балансу і оптимізації коштів: між якісним та доступним продуктом. В собівартість входить вартість тари, інгредієнтів, робота команди та пропозиції оптовим партнерам. Продукти з формулами, що закладені в продукт, і складом зазвичай коштують дорожче, але ми формуємо ціну з того, скільки зараз готовий заплатити клієнт. Це реалії українського ринку в умовах війни». 

Ванна з продуктами

Спочатку Crumb був представлений лише в онлайні, тож першими інструментами популяризації був SMM, таргетинг та інфлюєнс-маркетинг. А далі для просування продукту зробили ставку на офлайн. Таке рішення обґрунтовують розумінням потреби клієнта познайомитися з текстурами і ароматами. В рамках ідеї, з’являються на таких івентах, як маркети Kyivness, «Кураж» і «Всі Свої».

«На локальних поп-апах створюємо незвичні стенди: розміщуємо раковину або навіть ванну з продуктами, декоруємо простір під ванну кімнату чи релакс-зону».

Крім цього, росту впізнаваності завдячують сарафанному радіо. Сила ком’юніті дійсно працює, тому навіть під час погодження співпраць команда радить на це зважати. Також зростання відбувається через представлення в різних точках по Києву і Україні, а ще через маркетинг та піар-активності: взаємодії з інфлюєнсерами та співпраці з потужними брендами.

Косметику Crumb продають через офіційний сайт, та Instagram.

• Продано 14 000 товарів.
• На сайті – 2 000 клієнтів, 4 000 замовлень.
• Середній чек – 1000-1500 грн.

Діяльність бренду забезпечує компактна команда. Точної кількості героїні не називають, проте додають, що це штатні і працівники на фрилансі, команда маркетингу, сейлз B2B та B2C, фінанси. 

В планах Crumb – Європа

Станом на кінець осені 2023 року, Crumb також має 50 партнерів по Україні, на локаціях яких продає свою продукцію. Це, зокрема, салони краси, студії масажу, шоуруми та інші точки в Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, та Черкасах. Одночасно, в планах Саші та Жені відкрити власний магазин косметики. Так, розглядають формат розташування в ТРЦ або шоурум в центрі міста.

«Ми хотіли б для себе формат, який буде не тільки ефективний, а й незвичайний та відповідатиме комунікації бренду. Але щодо інвестицій – поки відклали це питання», – додають засновниці Crumb.

Крім подальшого масштабування в Україні, серед інших планів – запуск продажів в Європі. Для цього, підсумовують підприємиці, будуть отримувати GMP-сертифікацію, а також сертифікації країн, на території яких розглядають продаж продуктів Crumb.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав історію українського бренда косметики Love&Loss:

Часи змінювалися, Україна здобула незалежність, а завод згодом приватизували. В 2015 нові власники запустили Alcor-D – стартап з виробництва штучних алмазів, який наразі вирощує і експортує до 10 000 карат щомісяця. Діаманти компанії можна знайти в Австралії, Японії, США, а в Україні прикраси з ними, зокрема, обирає Олена Зеленська. 

Редакція AIN.Business побувала в лабораторії штучних алмазів Alcor-D з фоторепортажем. Комерційна директорка Юлія Кушер провела екскурсію виробництвом, розповіла про технологію вирощування каменів, роботу компанії за кордоном, а також власний бренд Solo for Diamonds. 

Виробництво, яке знаходиться в промзоні Святошинського району Києва, ми знайшли не одразу. Таксист, почувши про алмазний завод, і зовсім розгубився, не знаючи, про що мова. За словами Юлії Кушер, це – найбільша проблема, з якою зіштовхується команда Alcor-D. Українці не знають про те, що в країні вирощують діаманти, проте самій лабораторії немає рівних серед країн Європи. Обсяги виробництва Alcor-D – до 10 000 карат на місяць. 

Зовні завод не змінився з радянських часів – сірі масивні стіни, колони, й ангари. В середині більшість приміщень також нагадують про колись велике виробництво з тисячами співробітників. Проходячи повз цех з виробництва станків, який досі обслуговує потужності Alcor-D, Юлія наголошує: більшість приміщень колишнього «Ізумруд» зараз не використовуються, алмази вирощують в двох цехах. Поряд з ними облаштували лабораторію для роботи з готовими каменями, а в іншій частині головної будівлі – затишний офіс для керівництва підприємства. 

Потрапивши в «алмазний сад», саме так цехи де створюють алмази називають всередині команди Alcor-D, звертаємо увагу на великі установки, що нагадують космічні шатли. Саме в цих кубічних пресах ростуть дорогоцінні камені. Кожний закритий прозорими стінками, які необхідні для того, щоб застерегти працівників від вибуху. Таке, говорить Юлія, може трапитися (і декілька разів траплялося) через великий тиск у пресі. 

Преси є більшого і меншого розмірів. Всі – китайського виробництва і вартують від $700 000. Одночасно «мізки» машин – суто українські і створені Alcor-D. Завдяки останній, стверджує Юлія Кушер, підприємство здатне вирощувати найбільші етичні діаманти в світі. Два камені на 109 та 150 каратів – побили світовий рекорд Гіннеса. 

В залежності від розмірів потенційних каменів, процес зростання алмазів триває від 10 днів до місяця. Керамічний контейнер з алмазною сировиною, рецептуру якого Alcor-D тримає в секреті,  розміщують в прес.

Вона розплавляється при температурі 1500 градусів під тиском, в результаті чого на «затравки» (піщинки штучних алмазів, які також виробляють на Alcor-D шляхом синтезу), починають «наростати» алмази.

Аби надати каменям кольору, до сировини додають відповідні хімічні елементи. Наприклад, щоб отримати жовті – азот, а блакитні – бор. Як джерело вуглецю в пресах використовують графіт. Загалом, технологія створення етичних алмазів Alcor-D відтворює процес їх «народження» в природі і має назву HPHT (High Pressure, High Temperature).

Не дивлячись на те, що алмази вирощують за однією технологією, спрогнозувати, яким виросте конкретний камінь – неможливо. Приблизно команда може розуміти потенційні розміри й приблизний колір, на цьому все. Юлія пояснює це наявністю великої кількості факторів і хімічних реакцій, на які людина не може впливати. Тому власні цехи в Alcor-D називають «експериментальною станцією». 

Майже увесь процес створення лабораторних діамантів Alcor-D – автоматизований. В цехах ми помітили декілька операторів, які дистанційно керують пресами. Вручну працівники розміщують алмазну рідину. Загалом на виробництві зараз працюють до 100 людей.

Найгірше, що може статися на підприємстві – відключення електроенергії, говорить Юлія. Зокрема через те, що в цехах створені умови, які дозволяють рости алмазам, а преси під час вирощування діамантів мають працювати безперервно. Аби уникати подібних ситуацій, на виробництві встановлені великі генератори, Alcor-D підключений до двох мережевих ліній, за перепадами напруги також слідкують в команді.

Аби подивитися на готові штучні алмази, проходимо до хімлабораторії, яка знаходиться поряд з цехами. Саме тут камені «витравляють», розчиняючи метал, в якому вони росли, в кислоті. Далі алмаз оцінюють в спеціальній кімнаті, і відправляють на огранку. Тільки після цього процесу алмаз стає діамантом. 

Під час інтерв‘ю комерційна директорка відмічає: якщо раніше каміння ограновували на цьому ж заводі, зараз цей процес перенесли до Індії. Таке рішення прийняли аби зменшити кількість людей на підприємстві ще з початком пандемії коронавірусу. Зараз камені експортують через Польщу спеціальними службами, які займаються перевезеннями саме алмазів. Після гранування в Індії діаманти одразу відправляють в країни продажу. 

Загалом, 99% вирощених на Alcor-D діамантів експортують. Найбільше – в США і Австралію. Серед інших країн – Японія, Австралія, Канада, Нова-Зеландія. Це здебільшого великі камені. Таку тенденцію Юлія пояснює тим, що наразі українське підприємство чи не єдине в світі здатне вирощувати діаманти таких розмірів. Це, зокрема, надає конкурентної переваги на світовому ринку, а також ексклюзивності. 

При цьому «Ізумруд», на базі якого працює Alcor-D, Юлія називає безпосередньо виробником. Для дистрибуції алмазів за кордон у команди є дві великі компанії: Ukrainian Diamonds Corp, Нью-Йорк і Meylor Global, Європа. Співробітники там, зокрема, займаються налагодженням співпраці з ювелірними фабриками, виробниками прикрас й мережами по всьому світу. Хоча Юлія не змогла назвати їх назви через NDA, вона зазначила, що серед партнерів є й великі гравці ринку. Зокрема, мережа, що має понад 7000 магазинів. 

На замовлення Alcor-D також вирощує діаманти з ДНК, або прахове каміння. Для цього на підприємстві є окремий прес. Послуга є відносно новою для Alcor-D, проте Юлія зазначає, що її планують розвивати. Наразі мають від 10 замовлень на місяць здебільшого від людей за кордоном, які звертають в локальні представництва. 

В Україні діаманти компанії також представлені. У 2021 році Юлія Кушер запустила бренд прикрас Solo for Diamonds, який використовує виключно етичні камені, які вирощують на Alcor-D. Для цього відкрили власну ювелірну фабрику, яка також працює в столиці. В асортименті – каблучки, сережки, підвіси, та інші прикраси, які можна замовити онлайн або ж придбати в столичному ЦУМі. 

Ціни на вироби – різні і стартують від 15 000 грн. Але, розповідає Юлія, яка керує Solo for Diamonds, прикраси зі штучно вирощеним камінням в будь-якому разі є більш доступними виробам з натуральними діамантами. Це, додає героїня, зокрема визначає тенденцію розвитку сфери. Якщо зараз ніша штучного каміння займає близько 10-15% від ринку добутого каміння, в 2025-му, прогнозовано, цей показник досягне 25%. 

Крім порівняно нижчої ціни, етичні діаманти знаходять все більше прихильників через свою екологічність та повну ідентичність до природних каменів за всіма показниками якості й коштовності. Це такий самий продукт, проте він має прозору історію і шлях від виробництва до кінцевого споживача, додає героїня. також Юлія відмічає: «Solo for Diamonds – єдиний бренд в Україні, що працює зі штучними діамантами, а Alcor-D – єдина лабораторія, яка їх вирощує». Серед конкурентів у світі: компанія Diamond Foundry Леонардо ДіКапріо, Washington Diamonds, Fenix. 

З огляду на це, говорячи про плани Юлія Кушер зазначає: Alcor-D продовжить створювати алмази й масштабуватися за кордоном, а після перемоги – розширюватиме й модернізуватиме потужності заводу. Мета Solo for Diamonds – стати номер один брендом дорогоцінних каблучок в Україні, а в перспективі – започаткувати школу ювелірів, яких навчатимуть створювати прикраси з штучним камінням. Завершуючи екскурсію підприємством, Юлія підсумовує: «Далі – тільки зростання». 

Станом на літо 2023 року, у BO BRAND вже більше 2000 клієнтів, а чеки – 10 000 грн. Хоча перші роки Оксана Бойправ усе робила самостійно, маючи плани щодо масштабування, вирішила започаткувати власне виробництво в столиці. Для цього, зокрема, використовує грантові кошти. Детальніше про перші кроки, розвиток, і плани зростання дівчина розповіла в інтерв’ю AIN.Business.

Постільна білизна без лебедів і візерунків

Історія бренду розпочалася восени 2018 року. Відсутність однотонної постільної в магазинах за лояльними цінами була моїм особистим болем. Всі ці лебеді, малюнки, троянди, візерунки – мене відверто дратували. Саме тому з’явилася ідея створити бюджетну і однотонну постіль. В першу чергу, для себе. 

Моментом заснування BO Brand є відшиття пробної міні-партії з десяти комплектів в трьох кольорах. Для продажу створила сторінку в Instagram і саморуч провела фотосесію на телефон.

Ця спроба стала доволі успішною, хоча активну роботу я розпочала ще на початку зародження таргетованої реклами в Instagram. На свою першу «Чорну п’ятницю» я повністю розпродала ту саму пробну партію, а прибуток реінвестувала.

До речі, назву BO BRAND обрала, так як «БО» – це мої ініціали. В поєднанні зі словом «бренд» вийшла цікава фраза, яка легко запам’ятовується. Через мою скромність я також пояснюю так: «Б» ілизна «О» днотонна.

«Знайти затяжку в рулоні тканини – моя рутина»

Довгі 3-4 роки я все робила сама. Фотографувала, постила, писала, приймала замовлення, пакувала і відправляла. Такий сам собі таргетолог, SMM-ник, копірайтер, кур’єр, вантажник, менеджер в одному флаконі. Окрім пошиву, звісно, адже шити я не вмію. За перші 4 роки існування бренду змінила більше ніж 10 виробництв, які знаходила через Google. На кожному з них була одна з двох проблем: терміни або якість.

Перший стрибок BO Brand зробив під час ковіду. Оскільки люди постійно знаходилися вдома, багато хто захотів затишку. Постільна білизна була в тренді. В той час замовлень було настільки багато, що активна робота кипіла протягом двох місяців.

З часом, я свідомо вирішила піти на крок збільшення ціни на комплекти і компенсувала це якістю. Клієнтів менше не стало, тож вважаю це одним із найкращих рішень.

Якщо на початку я купувала недорогі тканини на відомій представникам сфери українській фабриці «Текстиль контакт», яку знайшла через Google, то зараз віддаю перевагу натуральним тканинам зі 100% бавовни. Нові постачальники знайшли мене самі. Працюємо разом вже більше трьох років.

При виборі, в першу чергу звертаю увагу на якість. Знайти в цілому рулоні затяжку, пляму, або будь-який інший брак – це частина моєї рутини. В таких випадках тканина утилізується, або йде на комплекти для зйомок.

Варто сказати, що війна, благо, не вплинула на поставки і виробництво. Тож після початку повномасштабного вторгнення, бренд відновив роботу вже через кілька тижнів.

Чим обумовлена ціна

Саме під час великої війни команда BO BRAND виросла до 6 людей без врахування швачок. Це таргетологи, SMM-спеціаліст, бухгалтер, і власники кількох швейних виробництв, де відшивається постільна білизна бренду. Проте, організація всіх процесів і палітра білизни – на мені. В останньому відштовхуюсь від особистого смаку, часто прислухаюсь до побажань і вподобань клієнтів. 

За день швачка може пошити 3-5 комплектів, але залежить від конкретного замовлення, адже в нас є послуга пошиву по індивідуальним параметрам.

Основну ціну комплекту складає вартість тканини, яка пішла на його пошиття. Вона перевірена і служить більше трьох років, тож недешева. Також до вартості входить фурнітура і сам пошив. Всі інші витрати, а їх немало, податки, оренда, реклама, упаковка, оплата праці, доставка – всім займаюся я особисто. 

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму: 

Запуск власного виробництва і грантові кошти

З початку війни в 2022 році прийшло розуміння, що масштабуватись і вирости в декілька разів можна тільки з власним виробництвом. Основна причина полягає в тому, що невеликі аутсорсери мають обмежені сили, ресурси, та час. Вирішила запустити своє виробництво в Києві, паралельно подалася на грантову програму «Власна справа».

Я довго боялась це робити, адже існує багато обмежень, та таки підготувала бізнес-план, успішно пройшла співбесіду і отримала грантові кошти. Загалом, програма стала мені замість інвестора, адже власний цех потребує вкладень. Станом на літо 2023 року, я вже майже повністю витратила кошти, бо іншого варіанту в мене не було. Думала, що можна вкластись в 20 000, а по факту – аби 100 000 вистачило б.

2000 клієнтів і плани на запуск супутнього продукту

В липні цього року у BO BRAND більше 2000 клієнтів, декілька сотень постійних, які повертаються знов, і майже 1000 відгуків. З початку повномасштабного вторгнення об’єми зросли вдвічі, з наймом швачки на виробництво планую збільшити їх ще в 2-3 рази.

Шукаю свою людину, яка швидко і оперативно шитиме замовлення. З часом візьму собі ще одну, а також закрійницю. В планах – розширяти своє невеличке виробництво, щоб повністю відійти від аутсорсу.

Якщо говорити про загальний вектор, то хочеться рости, створювати робочі місця, сплачувати податки, більше заробляти, щоб більше донатити. Шлях до масштабування був довгим і непростим, але він мій. Ще є плани по створенню супутнього продукту. Далі – більше.

Раніше AIN.Business розповідав, як працює український бренд одягу Katimo:

Буде інвестиція чи ні — покаже час. Але те, як зростають Gorgany — дивує. Незважаючи на засилля великих гравців, що так чи інакше перетинаються з бізнесом компанії, проект Gorgany постійно зростають. І не лише в Україні. 

Gorgany: бізнес на хобі

Здається, не було кращого місця для початку бізнесу Gorgany, окрім як міста Львів. З однієї сторони — зовсім недалеко гори Карпати, з іншої — навіть місцевий ринок по розмірам вже достатній для того, аби знайти перших клієнтів. 

Компанію запустили Андрій Бандрівський та Оксана Донець — сімейне подружжя, яке зійшлось на спільному захоплені — подорожах. Андрій кілька років працював науковцем у Англії та Німеччині. Але власне коріння не забув: було прагнення створити саме українську компанію і довести всім, хто покидав Україну заради кращого життя, що отримати його можна і на батьківщині. Власне захоплення і стало тою бізнес-ідеєю, яку подружжя взяло за основу. 

Почали з інтернет-магазину, грошей на відкриття фізичного простору не вистачало. Все здається цілком логічним, якби не одне НЕ. Мова про 2005 рік. Саме тоді і стартував бізнес Gorgany, назва якого походить від гірського масиву українських Карпат. Для України інтернет-магазини того часу — щось незвичне. Але Андрій, який до цього жив за кордоном та розумів потенціал цього напрямку, не побоявся почати саме з цього майданчику. Ні Instagram, ні Facebook тоді не було. 

З часом зʼявився перший магазин, а потім і наступні. Загалом у компанії Gorgany — 12 магазинів в Україні і ще один компанія відкрила у румунському Бухаресті. Такий вибір зроблений не просто так:

• великий неосвоєний ринок, де ще є місце для нових гравців. 
• у Румунії також є Карпати, а отже і великий ринок для туристичного спорядження. 

За словами Бандрівського, Gorgany продовжать відкривати нові фізичні точки в Україні та світі, там, де це буде доцільно. Як такого дослідження ринку туристичного спорядження в Україні немає, але є розуміння, що ринок постійно зростає, на що вказує динаміка розвитку самої компанії: щорічно це кілька десятків відсотків росту. Цьому сприяє як і зростання середнього класу в країні, який готовий витрачати кошти не лише на базові потреби, а й на свої захоплення, як от туризм. Додатково — Україна стала більш відкритою до світу, подорожі перетворились на звичку, в тому числі такі, що потребують додаткового спорядження. 

Gorgany — по суті єдиний потужний бренд в Україні, що швидко може закрити потреби у такому туристичному спорядженні. Це велика мережа, де представленні відомі іноземні бренди та консультанти, що розуміються на цьому спорядженні. В компанії не приховують, що намагаються брати на роботу людей з туристичним досвідом. 

Станом на сьогодні фізичні магазини приносять близько третини всіх доходів компанії, онлайн — половину. Решта — за доходами від власного бренду Turbat. Також компанія заробляє на дистрибуції іноземних брендів в Україну для інших продавців. Разом на групу бізнесів працює близько 150 людей. 

Загалом виторг компанії близький до $10 млн. 

Turbat

Військова агресія рф у 2014 році сильно вплинула на бізнес: обвал гривні у три рази вплинув на Gorgany, які завозили бренди з Європи. Стало зрозуміло, що потрібно створювати свій, український бренд, який би не поступався якістю, але коштував би відповідно до можливостей локальних покупців. 

Як і у випадку з запуском самої компанії Gorgany, потреба створення власного бренду зійшлась зійшлась з бажанням Андрія та Оксани: про щось подібне вони думали давно. Одна з причин — повна відсутність на ринку туристичного спорядження українських брендів. «Відвідуючи міжнародні виставки ми бачили всіх: німці, французи, чехи. Але не українців. Або ж ще було щось супер дешеве та неякісне», — розповідає Андрій. 

Turbat — також локальна назва: це річка у Карпатах. Перший експеримент не вдався: над рюкзаками під власним брендом працювали довго, але зрештою — виробництво припинили. Все через брак досвіду. Згодом проект перезапустили, випустивши термобілизну, одяг та купу іншого спорядження. 

Розвитку власного бренду сприяв доступ до дистрибуції, яким була своя мережа магазинів та онлайн. Вихід на ринок Румунії також сприятиме залученню нових клієнтів. За словами Бандрівського, Turbat поки займає найменшу долю серед усіх бізнес-векторів, але при цьому зростає найшвидше. Для розповсюдження товарів власного бренду також використовують й інші майданчики, як от маркетплейси та інші магазини туристичного спорядження.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму: 

Для створення продукції Turbat намагаються залучати якнайбільше саме локальних українських виробників та фабрик: усі складові, які можна придбати в Україні, купують тут. Як от гусячий пух, необхідний для утеплення — виявилось, що в місцеві його виробники поставляють надзвичайно якісний продукт. Чого немає тут — імпортують. «Важливо зазначити, що ми не робимо дешеву альтернативу європейським чи американським брендам. Ми в першу чергу робимо якісні речі, які коштую своїх грошей та», — наголошує мій співрозмовник. Бренд зайняв середній ціновий сегмент.

**

Бандрівський впевнений, що запорукою успіху Gorgany стало щось на зразок експертизи. Компанія не будувала свою мережу якимось надшвидкими темпами, як це було у випадку, наприклад, з Dnipro-M. Окрім того, на ринку є великі гравці, як от Intersport чи «Декатлон», котрі мають широкий спектр товарів, але серед них є і відділи з туристичним спорядженням. 

У конкурентів Gorgany виграють якісним асортиментом брендів, а також розумінням того, що саме порадити клієнту. Як наслідок, у магазин прийде як початківець, якому потрібна детальна консультація з підбором спорядження, так і професіонал, який точно знає, за чим йде.

Повномасштабне вторгнення вдарило по бізнесу, Gorgany не стали винятком. Звісно, компанія змогла адаптуватись, був попит на спальники, а взимку — на пальники, горілки та інші. Але це не врятувало компанію від того, що як такий туристичний ринок завмер на кілька місяців: українцям було не до цього. Рік вдалось вирівняти, плани на 2023-й — не змінюють, потенціал для росту — є. Сьогодні компанія робить велику ставку саме на власний бренд Turbat, котрий має великий потенціал для росту не лише на місцевому, а й на міжнародному ринку. До 2030 року компанія хоче вирости у рази. 

Майже два десятки років після заснування компанії Бандрівський не зраджує своєму захопленню: ходить у гори з дружиною та дітьми, подорожує. Все це дозволяє залишатись у тонусі: так і власний емоційний стан підтримуєш, і експертизу стосовно того, що продаєш. 

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав історію столичного кафе «Ярослава»:

Хоча в Integral всього 2 зали та 6 напрямків, в базі вже близько 5700 клієнтів, щомісяця продається мінімум 200 абонементів, виконується 2500+ візитів. Студія вийшла на стабільний прибуток, а Яна Сибіга шукає партнера для виходу на ринок Польщі. З чого починався Integral та що студію чекає далі, засновниця розповіла в інтерв’ю AIN.Business.

Спорт – не покарання за наїджені калорії

Я певний час жила і працювала в Нью Йорку, де познайомилася з концептом сучасних бутикових студій. Великий акцент там робився на брендингу та комунікації про спорт, як про щось соціальне й приємне. З переїздом в Київ я зрозуміла, що мені дуже не вистачає такого місця. Схожі концепти вже розвивалися в містах Європи, але не у нас. 

У 2020 в Україні все ще був потужний наратив про те, що спорт – це про «покарання» за наїджені калорії, про «підготовку до літа», про кубики пресу та сідниці, як у Кім. Ніхто не робив акцент на заняттях спортом для власного задоволення, ментального здоров’я. Так і народилась ідея відкрити свою студію.

$150 000 інвестицій і 9 місяців ремонту

За освітою я маркетолог, тож перше, що зробила – прописала бренд платформу майбутньої студії. Далі стало більш зрозуміло, якими будуть інвестиції і яке приміщення шукати. 

Дивилася щось від 250 м² і побачила об’яву про приміщення в районі, який мені був цікавий.

На місці стало зрозуміло, що воно надто мале, але завгосп будівлі відкрила потаємні двері в іншу частину з старими радянськими кабінетами. Вони не використовувалися з 70-х років, адже ніхто не хотів брати в оренду через дуже занедбаний стан. Разом приміщення утворювало 420 м², і я погодилась.

Кошти вкладала свої і позичала у родини. Інвестиції в студію склали близько $150 000, а ремонт зайняв близько 9 місяців. На це, зокрема, вплинув ковід та зміщені строки доставок. 

Дизайн Integral створювала молода дизайнерка з бюро HighArchitects. У мене не було грошей на якісь великі імена, а тому я вирішила довіритися Kabanchik.ua – розмістила об’яву про свій проект і почала отримувати відгуки.

Щодо команди: я абсолютно нічого не тямила в бізнесі, шукала на Work.ua і просто взяла на роботу всіх, хто прийшов на співбесіду.

Я була максимально невпевнена в собі, здавалось – хто захоче працювати в моєму проекті без імені і репутації? Проте мені якось дуже пощастило, і команда з самого початку зібралась дуже потужна.

«Integral буквально тріщав по швах»

Популяризацію починали з моїх знайомих та сарафанного радіо. Заняття відвідували мої подруги інфлуенсерки, які дали їй перший поштовх. Поступово до нас стали заходити й люди з вулиці, адже приміщення фасадне та доволі помітне. Далі запускали рекламу в Instagram, погоджувались на усі колаборації та івенти, постійно тримали вухо гостро на будь-яку критику або пропозиції. В кінцевому результаті комбінація всіх цих зусиль дала свій результат – знадобився лише час. 

Перші 9 місяців проект був або в мінусі, або виходив в нуль. Нас дуже жорстоко підкошував ковід та його обмеження – в людей змінилось ставлення до спорту, вони почали займатися ним онлайн або індивідуально, боялися бути в закритому приміщенні з іншими людьми на близькій дистанції. 

В якийсь момент ми досягли критичної кількості клієнтів в базі, яка дала нам можливість заробляти на постійній основі. З цього моменту Integral вийшов на постійний прибуток і перед початком війни я вже активно думала про другу студію в Києві, адже перша буквально тріщала по швах. 

Тренерів ми шукали по рекомендаціям, на Work.ua, в інших студіях. Багато хто писав нам сам, бо хотів працювати саме в нашому просторі.

Ми дуже прискіпливо обираємо людей, які будуть працювати в нашому колективі. Важливо, щоб це був не просто професіонал своєї справи, а і схожа за духом людина, яка розділяє наші цінності та філософію.

Зараз в команді Integral 23 людини – тренери, адміністратори, клінінг і бек офіс (смм, бренд-менеджер і керівниця студії).  

Гарячі заняття в «балійському» мікрокліматі

У нас декілька особливостей в різних площинах. 

Я привезла в Україну напрямки, яких раніше тут не було, а саме гарячий баре/ стретчинг/ пілатес і удосконалила гарячу йогу. У нас унікальний зал, прогрітий до 35 градусів за допомогою інфрачервоних панелей, і вологість 45%. Цей «балійський» мікроклімат забезпечує кращу роботу серцево-судинної системи, швидше розігріває м’язи і готує їх до тренування, покращує живлення шкіри.

По-друге, сам дизайн нашого простору. В естетичний, світлий – ми відходимо від поняття душного спортзалу, ми – бутикова студія.

Потрапивши в наш простір, люди не одразу розуміють, що тут займаються спортом – а це і була наша ціль. 

У нас нетрадиційно велика зона рецепції – навіть більша, ніж самі зали для тренування. Є кав’ярня, невеликий магазин з українськими брендами в ніші догляду за собою, є книжки, які можна почитати в студії, столи, за якими можна попрацювати, є літня тераса. В роздягальні – українська косметика по догляду за волоссям, тілом і обличчям, стайлінгові засоби для укладки.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму: 

По-третє, це наші цінності і комунікація цих цінностей. У нас напівтемні зали, щоб клієнти не фокусувалися на своєму відображенні в дзеркалі. Згідно до політики студії, тренерам заборонено робити будь-які коментарі стосовно зовнішності, ваги або фізичних здібностей клієнтів. Крім цього, дотримуємося комунікаційної стратегії в соцмережах, яка обертається навколо прийняття і любові до себе, піклування про фізичний та ментальний стан. 

2 зали і більше 2500 візитів щомісяця

З травня 2023 року проект повністю відбив вкладені в себе кошти. На це пішло 2,5 роки з ковідом та війною.

По моїм розрахункам, без цих чинників вистачило б менше двох років. Це з нашим дорогим капітальним ремонтом.

Маржинальність бізнесу наразі складає 30-40%. Всього в базі Integral близько 5700 клієнтів, з них активних близько 20%. Щомісяця продається мінімум 200 абонементів, виконується 2500+ візитів (80-90 людей в студії щодня).

Для нашого розміру це дуже хороші показники, адже у нас всього 2 зали та 6 напрямків. Заповнюваність студії наразі близька до максимальної. 

Ціна на абонементи формується з урахуванням «собівартості» тренування, в яке входить оплата персоналу студії, комунальних та оренди, побутових товарів і амортизації обладнання. Як тільки один з цих показників починає рости в ціні, ми вимушені або шукати йому заміну, або підвищувати ціну за послугу. Зазвичай у нас коригування ціни за послуги відбувається раз на рік. Та ми завжди намагаємось якось компенсувати це для клієнта.

Новий Integral і вихід на ринок Польщі

Зараз я будую новий Integral в Києві – це буде друга локація трохи камернішого формату.

Планую вихід на польський ринок. Для цього шукаю сильного партнера, який буде локально керувати бізнесом. Отримую багато запитів на франшизи в різних куточках світу – я відкрита до діалогу, якщо це дійсно буде «моя» людина, яка розділяє мій підхід до бізнесу. 

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює український бренд рослинної їжі Wanted Vegan:

Речі тут не продають на вагу, як в звичних ресейл-спотах, навпаки: є брендові ексклюзиви за багато тисяч, унікальні аксесуари 80-х років, а також невживаний дизайнерський одяг та взуття.

Атмосфера дійсно заворожує: кожний магазин оформлений у власному стилі, а графіті в коридорах та канабіс-шопи поєднуються з бюстом Тараса Шевченка і вітражами. Хоча заходять сюди в основному ті, хто знає, куди йти, у будівлі майже завжди є відвідувачі. Редакція AIN.Business розповідає про садибу, яка перетворилась на шопінг-спот для киян.

За Іваницького і Крауса

Сам двоповерховий маєток з’явився приблизно у 1884 році та зазнав ряд трансформацій. Спочатку він належав священнику та мав перший кам’яний, а другий дерев’яний поверхи. Власне, там священник з сім’єю не жили, а здавали будинок в оренду, аж поки під кінець XIX століття його не викупив надвірний радник Євген Васильович Іваницький, який викладав у Києво-Софійському чоловічому духовному училищі. На його честь і називали місцину — садиба Іваницького. 

Проте так, як зараз, будівля стала виглядати тільки у 1894 році, коли київський архітектор Андрій Краус (той самий, який став автором замку Ричарда Левове Серце на Андріївському узвозі) створив проект. В результаті два поверхи обклали цеглою та зробили прибудову з боку двору. Фасад декорували у стилі еклектики, оздобили золотою ліпниною та елементами пізнього бароко, навіть невеличким декоративним фонтаном. 

Зараз це осередок творчості, стилю та самовираження зі своїми резидентами та впізнаваними атрибутами. На вході одразу зустрічають точка з кавою та чаєм, охоронець і зручна навігація за поверхами. Перше, що впадає в очі — неймовірної краси вітражі. Видно, що особняк потребує серйозного ремонту, проте резиденти своїми силами намагаються покращити та прикрасити простір. 

Перший поверх

На першому поверсі є вінтажні магазини і сучасні секонд-хенди, а також знаходяться офіси креативного відеопродакшену Cofounder.studio та компанії Zvitmarket, яка займається сервісами та програмами для бухгалтерії і бізнесу. До речі, про засновника першого проекту Никиту Мекензіна резиденти садиби відгукуються як про чуйного, доброго та дружнього сусіда, який працює крім іншого талісманом спільноти.

Крім того, там же знаходиться шоурум бренду m1r, який заснувала українська ілюстраторка та дизайнерка Мирослава Шевченко. Ви могли чути про цей проект, коли у травні 2022 року дівчина створила сукні з такої тканини, що і простирадла «Укрзалізниці». Тоді 20% з продажу бренд віддавав на допомогу родинам, які постраждали від війни.

Як зазначають самі резиденти, хоч у будинку і є якась адміністрація, магазини і секонд-хенди «заселяються» дещо хаотично. Спочатку на місці сторів знаходилися офіси різних компаній, а потім поступово люди стали притягувати людей, коридори будинку перетворювалися в своєрідну галерею сумісної творчості проектів, а простір — на місце, куди люди приходять за чимось особливим. Резидентами стали ідейні та натхненні креативники, а не просто орендарі. Проте тепер і черга на оренду якоїсь навіть маленької кімнати у садибі величезна. 

M.Loshadka

Один з найперших резидентів садиби — M.Loshadka, проект, що починав з онлайн-ресейлера взуття, а 5 років тому вирішив виходити у фізичне середовище. Так на Золотоворітській, 6а з’явилася точка самовивозу, а потім — і повноцінний магазин з графіком роботи. Засновниця Анна Стадник розповідає, що коли «Лошадка» тільки заїхала в садибу, крім офісів в будівлі знаходилися Fotovramke (вже переїхали) та магазин окулярів «На очі» (працює на другому поверсі). Тому тоді до будинку заходили тільки люди, які знали, куди та за чим йдуть. Потім підтягнулися інші вінтажники, з’явилися вивіски, постійний потік гостей, тому зараз люди можуть заходити несподівано з вулиці та питати «Що це таке?». 

Приміщення «Лошадки» — це невеличка кімната, яка майже повністю заставлена кедами, кросівками, кроксами та іншим взуттям. Одна стіна завішана у два ряди одягом, який сподобався Ані або команді. Зазвичай це речі, що важко знайти у масмаркеті, тобто ті, які люди обирають без впливу трендів і тенденцій, а через те, що вони просто подобаються. На стінах написані рядки з пісні Емінема та висять роботи художника Кіта Харінгтона. 

Працівниці «Лошадки» мають строгі критерії відбору та слідкують за тим, щоб взуття було в ідеальному стані, тому не тільки перевіряють його на автентичність, а й віддають у хімчистку. Система пошуку теж відпрацьована роками — Аня створила цілу базу байєрів, які шукають речі по всій Україні. Навіть мама Ані зайнята цією справою. Ціни на взуття варіюються в районі 1000 грн, найдорожчі позиції — це оригінальні в ідеальному стані converse за 2500-3000 грн. 

«Хочеться, щоб круті речи знаходили друге життя серед нашої аудиторії. Наші покупці — це завжди креативні, цікаві, хороші люди. Можливо в них немає ресурсів купляти десь у ЦУМі класне взуття, але їм хочеться кльово виглядати. При тому у них немає часу відвідувати секонд-хенди. То ми скорочуємо цей шлях і даємо можливість обрати гарні моделі за приємними цінами», — ділиться своїм баченням Аня.  

Анна-Софія працює в «Лошадці» вже третій рік і розповідає, що найбільше їй подобається ідея екологічності: «Секонди третьої хвилі допомагають у боротьбі з цією капіталістичною ідеєю фешн-індустрії про виробництва. Вона не націлена, щоб робити щось якісно і надовго. Секонд-хенди ж навпаки про вторинне використання, про якісний одяг зі своєю ідеєю».

BUDU Vintage

Цей магазин з’явився ще перед такими випробуваннями долі, як карантин та повномасштабне вторгнення. Відкрила його Лілія Дьяч ще в Нікополі як бутік вінтажних речей. Війна внесла свої корективи, тому проект перекочував у Київ і став приймати на реалізацію ще й речі українських дизайнерів. Наприклад, у BUDU Vintage продаються апсайкл-піджаки від you.cee.brand, які надають нове бачення і друге життя старим речам. Також представлені яскраві та унікальні речі від oftenbad.

Проте головний фокус проекту все ж таки на стильних вінтажних речах і якісних та модних моделях від відомих брендів. Є новий одяг з бірками зі стоку, багато різних джинсів, взуття іменитих брендів. Найпопулярніші в цьому сезоні, як зазначають у магазині, вінтажні шкіряні косухи — багато незвичайних моделей, які швидко розбирають. Ціна на них варіюється в районі кількох тисяч. Найдорожча річ у продажі — оригінальні Nike Jordan 2012 року за $300. Також можна знайти пару блискучих Manolo Blahnik за 5000 грн. Загалом ціни стартують від 450 грн, починаючи з футболок, а от на вінтажні речі — від 1000 грн. 

Проект зокрема працює за системою вторинного перепродажу, що раніше називали «комісійкою». Працює це так: люди фотографують свої речі, надсилають їх в інстаграм або телеграм магазину, і вказують свою ціну. Адміністратор вже оцінює, чи підходить під концепцію стору та чи інша річ. Далі її продають в магазині з націнкою.

«Це місце досить популярне, тут дуже велика прохідність. У нас не так багато людей, як буває в торговельних центрах, зате аудиторія якісна і вдала. Це місце знають, цінують і поважають, адже приходять сюди за речами з історією», — зазначає Едуард, працівник магазину. 

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму: 
Розкажіть нам про свій бізнес

«На бірці»

Важко пройти повз цю кімнату, адже до неї ведуть всі відтінки рожевого кольору та сотні бірок, що звисають зі стелі. Це арт секонд-хенд «На бірці», який відкрився два роки тому на Русанівці та вже встиг зазнати ряд змін. Створила його колишня пара Денис і Оля, потім Денис вийшов з проекту і відкрив окремий магазин «Ланцюги», який знаходиться у цій же садибі на другому поверсі. З початком повномасштабного вторгнення «На бірці» був на паузі, проте у травні того року Анна Стадник з «Лошадки» переманила Олю, яка тепер сама займалася проектом, у креативний будинок. 

В секонді можна знайти прикраси ручної роботи, вініл, ресайклінг-спідниці, перешиті зі штанів, футболки зі сміливими написами, вінтажні сукні, багато різних джинсів — класичних або кітчевих. Одяг підбирають, орієнтуючись на те, що популярне, в тренді або є постійною класикою. При цьому намагаються поєднувати базу з чимось унікальним. Також у магазині є бокс, куди можна принести непотрібні речі та залишити безплатно для інших. Якщо ж люди приносять речі й не хочуть за них отримувати гроші, кошти з продажу потім передають на благодійність. 

Сам магазин оформлений в трьох основних кольорах: рожевому, білому та чорному. На стінах — роботи київського художника Комахи. Окрема любов — роздягальня, стіни якої розписані малюнками та посланнями від відвідувачів. 

«Коли я була маленька, мама водила мене на секонд-хенди, чого я дуже соромилася. А зараз ставлення до них змінилося — відбулася нова хвиля секондів, багато хто хоче економити свій час і сили, а також підтримує вторинне використання. А тут ще й місце спонукає до того, щоб щось придбати, адже можна годинами бродити по садибі. Класно, що у нас склалося дружнє ком’юніті. Немає конкуренції, навпаки, ми одне одного надихаємо і спонукаємо рухатися вперед. Всі схожого вайбу — молоді, амбіційні, цікаві, креативні», — зазначає Соня, працівниця магазину.

Kinda Knopp

У цього проекту є дві точки. Одна біля входу, інша — в кінці коридору. І якщо перша кімната більш стримана та системна, де базові речі межуються з іменитими брендами, то друга — вир яскравих кольорів, крейзі-фасонів, скажених речей і різних артефактів. На жаль, багато з останніх не продаються, а виконують роль антуражу. Як от, наприклад, червона скарбничка, з якої висовується пікачу і лапкою забирає до себе монету. 

Магазин існує вже 8 років — до 2022-го у форматі онлайн. Фізичну точку на Золотоворітській відкрили після початку вторгнення, в травні минулого року. Як зазначають, здавалося, що це не на часі, але дуже хотілося спробувати. Сумнівів щодо локації не було — у будинку вже функціонували круті магазини, та й знаходиться садиба в історичному центрі міста. 

Спочатку концепція базувалася на культурі скейтбордингу, але згодом магазин знайшов ширший вектор — гарний настрій гостей. Тож у Kinda Knopp можна знайти все: як базовий одяг — біла футболка, класичні штани, джинси, — так і незвичайні речі різних кольорів і фасонів, які викликають у людей якісь емоції. Наприклад, поруч з вінтажем 90-их можна побачити білизну від бренду Ріанни Savage за 500 грн за одиницю. Ціна на футболки — 250-350 грн, худі — 600-900 грн, штани — 900-1200 грн. Багато речей є абсолютно новими. Все шукають своїми силами, і команді Kinda Knopp вдається це настільки круто, що своєї черги на продаж чекає цілий склад.

Другий поверх

Другий поверх зустрічає звуком платівок, малюнками графіті на стінах, модними фотографіями в окулярах і диваном, над який написано «сідай». Сісти може і хотілося б, проте тут є ще багато концептуальних магазинів, у які хочеться зазирнути. Наприклад, «На очі», який спеціалізується на окулярах і аксесуарах до них. А буквально кілька тижнів тому у садибу переїхав шоурум рюкзаків і сумок Keep, який відкрився спочатку в Донецьку, потім на Ярославовім валу у Києві під назвою We are able. Також не пройдеш повз магазину «Сапай сквад», який відкрила команда місцевих графітчиків, де продають одяг локальних самобутніх брендів. 

Трохи далі по коридору знаходиться Magaz420 — магазин аксесуарів для куріння на кшталт трубок, бонгів, гріндерів тощо. Ліза, співвласниця проекту, зазначає, що для них важливо також пропагувати культуру свідомого та екологічного споживання. Та ШROOM, де представлені речі українських брендів та вінтаж.

«У нас можна зібрати повний образ: від взуття до аксесуарів. Маємо особливу та унікальну селекцію взуття: це крейзі взуття на платформі прямісінько з 90х років. Селекція вінтажного одягу 90-00х років. Також представилені унікальні вінтажні окуляри 60-90х років, всі в одному екземплярі та з власною історією. Щодо локальних брендів – їх в асортименті маємо більше 15. Від хендмейд прикрас та апсайкл корсетів до курток», – розповіли в ШROOM. 

Є й нетипові резиденти садиби — як от поліграфія Navis, де можна якісно і не за всі гроші світу роздрукувати все, що завгодно. Та ремонт техніки Apple Nagets service. 

19.91

Поруч із шоурумом «Сапай сквад», трошки захований від інших, але з яскравою неоновою вивіскою, зустрічає простір 19.91. Його всього чотири місяці тому відкрив київський стритарт художник, скульптор, музикант Артур спочатку як місце, де можна вивчити його творчість та підтримати митця.

Спочатку він малював арт для різних магазинів на стінах садиби, а коли запропонували маленьку занедбану кімнатку на другому поверсі — не став відмовлятися. Тож Артур все переробив, поставив вініловий програвач, повісив неонову вивіску і відкрив магазин зі своїми роботами, який потім став заповнюватися різними цікавими деталями.

Тепер тут, крім впізнаваної творчості художника, є вінтажний одяг, вініл, авторські постери, прикраси, стікери, посуд, плівкові камери, свічки, тетріси, відеоігри тощо. Щось знаходять на барахолках, щось під реалізацію приносять люди, щось надають локальні дизайнери та митці. Аудиторія магазину — люди, які цікавляться мистецтвом, люблять кастомні незвичайні речі та туристи, які шукають щось на подарунок за кордон. 

«Ланцюги»

Від магазину з такою назвою очікуєш невиразної брутальності, важкого металу з колонок і байкерської символіки. Насправді ж інтер’єр шоуруму виглядає достатньо стримано та стильно, з приємною ненав’язливою підсвіткою, великими вікнами та простором, щоб розвернутися. На назву натякають, власне, ланцюги, на які підвішені стійки з одягом. 

Власник магазину, Денис Сорокін, знайомий з садибою досить давно, тому що раніше разом з дівчиною відкрив інший проект на першому поверсі — «На бірці». Зараз Денис свою частину продав і зайнявся новим напрямком, як зазначає він сам, переусвідомленим з усіх боків. Концепція цього шоуруму — київські мистецтво та творчість, які відбуваються тут і зараз. 

Тут можна побачити дизайнерський одяг семи локальних творців в різних цінових сегментах та стилях. Срібні прикраси ручної роботи від трьох київських ювелірів. Шкіряні блокноти ручної роботи від реставратора книг, які точно більше ніде не знайдеш. А також вінтажні одяг, аксесуари, годинники та окуляри. Цей сегмент знаходять різними способами: і на барахолках, і з рук, і з секондів.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав історію GRAM — першого аудіофільного бару в Україні:

Олександр охоче експериментує з форматами: наприклад, у «Турці на Гончара» та «Турці XL» у ЖК «Зарічний» в асортименті не тільки кава та десерти, а і їжа. А солодощі для кав’ярень випікають у власному цеху за сімейними рецептами.

AIN.Business розпитав Олександра про успішні та невдалі проекти, очікування відвідувачів, найпопулярніші позиції у меню та виклики, які доводиться долати у роботі.

«У перші місяці роботи отримував у 6-7 разів менше прибутку, ніж планував»

До 2010 року Олександр майже не пив каву — йому більше подобався чай. Він керував компанією, яка займалася чайною дистрибуцією. Згодом вони з дружиною вирішили відкрити мережу чайно-кавових магазинів. Для магазина придбав кавову машину — з цього й почалася історія його захоплення цим напоєм.

Через три роки у нього з’явилася ідея відкрити кавовий бутік у ТРЦ Gulliver. Але згодом знайшов приміщення на Троєщині — недалеко від місця, де тоді мешкав. Воно було придатне для кав’ярні, тож на цьому форматі й зупинився.

«Турка» відкрилася у квітні 2014 року, запуск обійшовся у 60000 доларів. Гроші вклали разом з бізнес-партнером, але операційною діяльністю повністю займався Олександр. Він планував, що до кінця літа кав’ярня вийде на прибуток 3000–5000 доларів на місяць, тобто 30000–40000 грн. Втім, у той час курс долара стрімко стрибнув з 8 грн до 24 грн. 

«Через анексію Криму та початок війни на Донбасі політична та економічна ситуація в Україні була нестабільною. Це впливало на бізнес: наш щомісячний прибуток складав 20000 грн, менш ніж 1000 доларів по новому курсу — у 6-7 разів менше, ніж хотіли. Тому мій партнер вирішив вийти з бізнесу. За певний час я повернув йому гроші та залишився єдиним власником закладу», — розповідає ресторатор.

«Звільнився з керівної посади, щоб займатися кав’ярнями» 

Через рік Олександр вирішив масштабуватися. У липні 2015 року він запустив «Турку на Гончара». Ще через півтора року зрозумів, що дві кав’ярні приносять прибуток, порівнянний з його зарплатою найманого керівника чайної компанії. 

«Я працював як найманий співробітник протягом 20 років — і вирішив, що мені це вже не надто цікаво. Тому зрештою звільнився, щоб вкладати весь час у розвиток власного бізнесу», — пояснює засновник «Турок».

У 2017 році він відкрив «Турку на Шота» на Шота Руставелі, а також «Каву на двох» на Трьохсвятительській. Останній заклад розміщується у старовинному будинку і відрізняється незвичайним дизайном: там є австрійська шафа та голландська піч XIX століття, а також люстра, диван і два крісла з Люксембургу, яким 60–70 років.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму за посиланням: 

У 2021 році мережа ще розширилася: Олександр запустив двоповерхову «Турку XL» у ЖК «Зарічний» на лівому березі. Водночас у нове приміщення переїхала «Турка на Гончара», і відтоді заклад теж став двоповерховим. Гостям пропонують не тільки каву з десертами, а і їжу та алкоголь. Останній на сьогодні заклад мережі, «Турка XS», відкрився у 2022 році на Русанівці. 

«Всі мої заклади — кав’ярні третьої хвилі, тобто ми працюємо з кавою власного обсмаження. Основна ідея мережі — щоб відвідувачі тут отримували насолоду, наповнювалися енергією, хотіли сюди повертатися. Це про хюґе, комфорт, затишок домашньої оселі», — ділиться Олександр.

«Запустив кав’ярні при барбершопах, але проект провалився»

Кілька років тому засновники мережі барбершопів «ЦирюльникЪ Barbershop» запропонували Олександру відкрити три спільні кав’ярні — дві на Саксаганського й одну на Русанівці. Заклади розташовувалися за тими ж адресами, де працювали барбери, але в окремих приміщеннях. 

Після запуску пілотного проекту Олександр стикнувся з кількома нюансами, яких не міг передбачити заздалегідь. 

«По-перше, жінки сприймають барбершопи як чоловічу територію, а тому неохоче відвідували ніша кав’ярні, їм там було некомфортно. По-друге, у багатьох гостей було уявлення, що якщо поряд із закладом стрижуть людей, то волосся буде й у каві. Звісно, ми дотримувалися норм гігієни, але відвідувачі сприймали це саме так», — розповідає ресторатор.

Тому уже за рік кав’ярні при барбершопах довелося закрити.

«Їздив у Кропивницький за рецептом солодкої ковбаски» 

Середній вік відвідувачів кав’ярень Олександра — 30–50 років, але поряд з ними приходить і 18–20-річна молодь люди, і люди, яким за 60.

«Наші гості — це люди, які орієнтуються не стільки на тренди та моду, скільки на якість продукту. Вони розуміють, що таке смачна кава та їжа, і тому вибирають нас», — зауважує засновник мережі.

Серед кавових напоїв найбільший попит мають молочні — капучино, лате та флет-вайт. Окрім стандартних рецептів, гостям пропонують фірмові позиції, які створив особисто Олександр: капучино зі смаком ванілі та післясмаком цитрусу, а також авторську каву, що готується без води.

Інша особливість меню — авторські десерти. На початку роботи ресторатор намагався знайти постачальника солодощів, але жодна пропозиція його не задовольнила. Тому запустив власний кондитерський цех. 

«Ми готуємо десерти за рецептами бабусь і матусь. Наприклад, наші еклери — рецепт моєї мами. Солодка ковбаска — рецепт батьків мого друга із Кропивницького, я особисто їздив до них у гості, щоб перейняти досвід», — ділиться Олександр. 

Середній чек залежить від закладу. Наприклад, у «Турці XS» на Русанівці він складає близько 55 грн, бо там найчастіше беруть напої навинос. У «Турці XL» у ЖК «Зарічний», де в меню є їжа, — 300–600 грн. 

«Найскладніше у роботі — невизначеність»

Коли почалася повномасштабна війна, Олександр закрив кав’ярні, але вже у середині березня відновив роботу майже усіх закладів. Останнім відкрив «Турку XL» у ЖК «Зарічний» — у червні, коли більшість місцевих жителів повернулася додому.

За його словами, найскладніше у роботі — це невизначеність, відсутність розуміння, що буде завтра. Ресторатор навіть не прописував фінансові показники закладів на 2023 рік. Каже, наразі можна планувати тільки на місяць вперед.

«Працювати важко: курс долара виріс на 50%, а дохід не збільшується. Але я сподіваюся на краще: зараз ми ставимо літні майданчики, влітку попит завжди підвищується. Водночас ми покращуємо сервіс, оновлюємо меню. Світ постійно змінюється, тому і ми маємо розвиватися», — підсумовує Олександр.

Спочатку команда сервісу визначає смак клієнта за допомогою сліпого тестування — відправляє невеликий сет, що складається з чотирьох кардинально різних видів кави, та отримує фідбек на кожен з них. Після цього клієнт починає отримувати основні сети кави під його смак.

Вартість кави така сама, як і в обсмажувальників — клієнт сплачує лише за конкретний сет та його доставку. Каву відправляють тоді, коли у клієнта закінчилася попередня, за індивідуальним графіком, без зайвих зобов’язань.

Історію сервісу, як він працює, на чому заробляє, та як буде розвиватися далі AIN.Business розповів засновник «СПЕШ» Євген Високогляд.

Ідея створення сервісу

Мене звати Женя і наприкінці 2022 року я запустив кавовий сервіс «СПЕШ». Ідея сервісу виникла під час «творчої паузи» — влітку 2022 я вийшов з ІТ, де працював продакт менеджером 10 років, створюючи стартапи, та ризикнув стати підтриємцем.

Насамперед ідея сервісу «СПЕШ» закривала мій власний біль, адже я давно цікавився кавою, але мені було складно щоразу обирати саме ту пачку кави, яка б мені точно смакувала. До того ж, у мене постійно було відчуття, що я пропускаю якісь цікаві лоти, що зʼявляються на ринку, тож я подумав: «якщо такого сервісу не існує, потрібно його створити».

Що таке «СПЕШ» і як це працює

СПЕШ відбирає каву як під фільтр, так і під еспресо-методи заварювання. Каву відбираємо серед асортименту провідних українських обмажувальників — Mad Heads, Фунт Кави, True Brew Bro, Cafe Boutique, Perea, Foundation, High Hill, Fresh Black, Coffee Lover, Alpha Coffee та кількох інших. Cет кави для визначення смакового профілю коштує 300 грн, основний сет кави – близько 900 грн (залежно від конкретних лотів у сеті).

Лоти кави оновлюються кожні три тижні. Крім основних сетів кави, клієнт також отримує один унікальний лот у зменшеному фасуванні «СПЕШ» на 125 грамів.

Валідація ідеї серед запуском

Спочатку я перевірив концепцію «СПЕШ» на знайомих кавоманах: описав ідею в презентації та показував її по Zoom, отримуючи зворотний зв’язок від реальних поціновувачів спешелті кави. Для мене було важливо зловити реакцію людей та зрозуміти, чи у них взагалі існує проблема підбору кави та які елементи сервісу викликають у них зацікавленість. Таким чином я відсіяв зайве та зосередився на головному — смачній каві.

Мені дуже пощастило познайомитися з Миколою Кононом — він працює з кавою більше 8 років, є справжнім професіоналом, робить багато освітніх кавових заходів і вміє відрізнити кльову каву від посередньої. Микола одним з перших повірив в ідею сервісу, пояснив мені, як це може працювати та допоміг відібрати каву для запуску.

Інвестиції, запуск, перші кроки та помилки

Ідея виникла у вересні 2022, її валідація відбулася у жовтні, а запуск сервісу на коло моїх друзів та знайомих — у листопаді, під час відключень світла. Саме запуск «СПЕШ» допоміг мені пройти через цей складний період та надихнув не думати про погане, а мріяти та діяти.

Під час запуску я недооцінив затребуваність послуги помолу кави — перші 2 кілограми кави для тестових сетів я змолов власноруч. Це швидко змотивувало мене купити професійну кавомолку.

Крім того, багато часу до запуску я витратив на підбір матеріалів та дизайн упаковки для кави, яка подобалася майбутнім клієнтам, але була взагалі неприйнятною для обсмажувальників кави — її довелося відчутно змінити, щоб запустити сервіс. Завдяки цьому досвіду, я зробив висновок, що спочатку слід узгоджувати всі деталі з партнерами, а лише потім занурюватися в такі деталі як упаковка та вигляд кіцевого продукту.

На запуск знадобилося $2000 власних коштів: на кавомолку, рекламу, відбір кави та обертові кошти для закупівлі кави.

Підтримка обсмажувальників кави, сумніви від барист

Ідея підбору кави під смак клієнта знайшла повне розуміння та підтримку серед обсмажувальників: проблема була їм добре знайома, тому ми швидко порозумілися, адже для них найцінніше те, що їхня смачна кава знаходить свого клієнта.

А от від спільноти барист я навпаки отримав багато критики та сумнівів щодо втілення ідеї підбору кави — з точки зору деяких барист підібрати каву під смаки конкретного клієнта є надскладною задачею. На щастя, тоді я вже міг спиратися на те, що наш підбір кави дійсно працює і ми справді влучаємо у смаки клієнтів. У цій ситуації моє незнання правил гри на ринку дозволило працювати над сервісом, вільно експерементувати, вивчаючи реакцію клієнтів, замість того, щоб мучитися в сумнівах та хвилюватися стосовно думки досвідчених людей зі сфери кави.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму: 
Розкажіть нам про свій бізнес

Протестували 250 видів кави від 15 обсмажувальників

Наразі ми відбираємо каву серед наявного асортименту 15 обсмажувальників. Ми вже встигли протестувати 250 лотів кави, відібрати найкращі з них та категоризувати їх за смаковими профілями. Щомісяця ми тестуємо нові лоти кави, завдяки чому впевнені, що наші клієнти щоразу отримують найкращу каву країни.

Як заробляє сервіс

Для клієнта все просто — вартість кави така ж, як у обсмажувальників, тому клієнт сплачує лише за конкретний сет кави та його доставку. Жодних інших прихованих чи обов’язкових платежів для клієнта немає.

Завдяки тому, що ми співпрацюємо з обсмажувальниками на партнерських умовах, наш сервіс заробляє на різниці між роздрібною та партнерською цінами на каву.

Просування та популяризація сервісу

Перші клієнти прийшли від друзів та знайомих із соціальних мереж — я дуже вдячний їм за шалену підтримку на старті! Коли власне коло знайомих вичерпалося, але вже з’явилася впевненість у якості сервісу, його зростанню дуже допомогла публікація в медіа.

Також ми використовуємо рекламу в Instagram, трішки експерементуємо з інфлюенсерами та створили просту реферальну програму для існуючих клієнтів.

Найбільше мені подобається створювати цінний контент для нашої авдиторії в Instagram — ми робимо щомісячні підбірки кльової кави, розповідаємо про різницю у способах заварювання, ділимося рецептами та порадами, як заварювати каву так, щоб було гарантовано смачно.

Зростання та показники

Ще в грудні 2022 у «СПЕШ» було всього 30 клієнтів, а зараз — понад 150 людей, які кайфують від підібраної кави — ми бачимо це завдяки оцінкам, які вони ставлять, випивши котрийсь із лотів кави. Наразі розподілення оцінок таке:

🔥 Супер: 41%
👍 Мені подобається: 43%
👎 Це не для мене: 14%

На етапі закритого тестування фінансові показники «СПЕШ» були схожі радше на хобі, проте зараз сервіс поступово перетворюється на справжній бізнес. Ми пишаємося тим, що 9 з 10 клієнтів залишаються з нами.

Плани на майбутнє

Я не можу назвати це планами, оскільки зараз будь-що загадувати на майбутнє складно, але ніхто не забороняє мріяти. Мої мрії пов’язані з тим, щоб тисячі людей насолоджувалися кавою, що підбирає для них «СПЕШ», бо українська кава — це топ. Крім того, хочу автоматизувати якомога більше операцій в компанії (дається взнаки ІТ-досвід) та масштабуватися до бізнесу, що відбирає каву в країнах Європи — там люди теж п’ють каву вдома та часто незадоволені своїм вибором.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав історію T.C. Pizza – піцерії на Рейтарській у Києві:

AIN.Business поспілкувався з Костянтином та дізнався про те, з чого починався бізнес, як вдається поєднувати основну роботу та деревообробку, куди йдуть прибутки від хобі та плани з виходу Fuller_Wood на іноземні ринки. 

Як машиніст локомотива перетворив хоббі на бізнес

Костянтин захоплюється обробкою деревини ще з підліткового віку. Тоді він тягнув все, що міг знайти в себе та у друзів, прямо до майстерні, де воно перетворювалось в тонни тирси та перші вироби.

Серйозні дерев’яні вироби чоловік зробив у квітні 2021 року. Він тоді натрапив на фото якоїсь цікавої прикраси в інтернеті та вирішив повторити її. Вже у грудні Костянтин почав продавати свої вироби, а у січні з’явився його власний бренд — Fuller_Wood.

«До того моменту кількість спроб, помилок та створених кулонів вже перевалила за 600 штук. Я працював доти, доки процес не був доведений до хорошого результату», — розповів Костянтин.

Свої вироби чоловік робить зі старих та вживаних дерев’яних меблів. Він викуповує або ж приймає у подарунок речі, яких інші воліли б позбутися. Привозить їх до себе додому, готує до обробки та складає, допоки не прийде час дати їм нову історію у вигляді прикраси.

«Їм не місце на смітнику, бо я можу зробити з них щось нове та унікальне, що приверне увагу людей до проблем мого рідного краю, а саме повальної промислової вирубки карпатського лісу», — наголошує Костянтин.

Майстер залізниці та дерева

Завдяки чіткому та стабільному графіку Костянтин легко суміщає роботу в «Укрзалізниці» та виготовлення прикрас.

«До роботи я ставлюся відповідально та сумлінно виконую свої обов’язки машиніста локомотива, а вже вдома, після важкого робочого дня, маю можливість віддатися на всі 100% справі. Вона дає мені можливість відпочити», — пояснив майстер.

Хоча Костянтин має багато вільного часу для свого хобі, однак, згадує, траплялися й казуси. Наприклад, доводилося дорогою на роботу або під час перерв працювати над прикрасами, аби встигнути зробити термінове замовлення.

Весь отриманий прибуток йде на покращення виробництва

Першими інвестиціями у бізнес стали зароблені на основній роботі 6000-8000 грн на придбання перших станків та фурнітури. Доходи повертались в виробництво, для подальшої модернізації виготовлення та кращого результату з кожним разом. 

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

І навіть зараз, каже машиніст Костянтин, коли бренд остаточно сформувався, а клієнти задоволені якістю отриманого замовлення, майже всі кошти йдуть на вдосконалення, розвиток, витратні матеріали та інші розхідники.

«Отже, на цьому я не заробив ще нічого суттєвого, що можна б назвати великим доходом. Тому мій головний інвестор — я сам», — розповів засновник бренду.

Витрати на реалізацію продукції окуповуються, каже Костянтин, але увесь чистий прибуток йде також на вдосконалення. Нові шкатулки, наповнення замовлення, візитки, упакування, наклейки, сюрпризи для клієнта. Витратні матеріали, які клієнт отримує як доповнення до прикраси, задля правильної експлуатації прикрас.

Плани на майбутнє — вихід на іноземний ринок

Зараз, вважає підприємець, якість реклами та продукту майже однаково важливі. Свої вироби Костянтин продає переважно через Instagram, а рекламує у TikTok. Більшість клієнтів бренду — жінки, які, як каже Костянтин, «вирізняються креативністю та цікавими цінностями».

Крім окремих замовлень через соціальні мережі іноді вироби замовляють у великих кількостях, наприклад для подальшої реалізації чи на корпоративні подарунки.

«Кожне замовлення це щось індивідуальне та неповторне. Це не я так роблю, це мої клієнти вирішують напрямок мого хобі. Хоча звісно були й оптовики, і шукачі товару під реалізацію, і компанії які хотіли подарунок кожному, і просто цікаві люди які хочуть дарувати своїм близьким щось унікальне та наповнене силою Карпат та теплом українського сонця».

Оскільки перші продажі виявилися вкрай успішними, Костянтин продовжить розвивати свої соціальні мережі, які принесли йому клієнтів. Крім того, найближчим часом прагне вийти на іноземний ринок, зокрема, відкрити магазин на Etsy.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповів історію мережі шкіл англійської мови Green Forest:

Станом на березень 2023 року, компанія представлена у Києві, Львові, Вінниці та Варшаві. А за рахунок розширення, показники кількості візитів салонів SoBeauty перевищили довоєнні на 20%.

В інтерв’ю для AIN.Business власниця компанії Юліана Пономарьова, поділилася, з чого все починалося, як відбувався розвиток компанії та які були труднощі. Також підприємиця розповіла про відкриття нових клінік в Україні та Польщі у воєнний час.

«10 студій в Україні та Польщі, більше 20 різноманітних лазерів»

Історія SoBeauty почалася з кабінету лазерної епіляції в 2013 році. Юліана Пономарьова орендувала приміщення для надання послуг лазерної епіляції на апараті, який також був орендований. Поступово кількість клієнтів збільшувалася й вже у 2018-2019 роках народилася перша студія мережі SoBeauty. Згодом до менеджменту бізнесу долучився чоловік Юліани, клініка отримала медичну ліцензію й почала формувати повноцінну команду для подальшого розвитку.

Підприємниця розповідає, що розвиток SoBeauty відбувався без залучення зовнішнього капіталу. Спочатку Юліана все брала в оренду, а пізніше бізнес залучав кредити.

«Відпрацювали день – частину заробітку віддали за день роботи в приміщенні та за лазер. Із заробітку на орендованому обладнанні купили перший лазер в кредит, потім – другий», – додає власниця.

Відповідно й сказати, коли точно окупився вкладений капітал, теж неможливо. Велику частину прибутку компанія інвестувала в подальший розвиток: відкриття нових локацій, купівлю обладнання, побудову IT-системи управління, створення внутрішньої академії. За таким принципом працюють й зараз.

Станом на березень 2023 року мережа салонів SoBeauty налічує 10 студій: 8 – в Україні та дві в Польщі. В парку апаратів клініки є більше 20 різноманітних лазерів, приблизна вартість одного становить від 55 000 євро. Закуповують обладнання в офіційних дистриб’юторів обладнання з Німеччини та Італії.

Окрім надання послуг ЛЕ, SoBeauty також зайняла нішу косметології. Цей напрям почали розвивати в кінці 2021-го, й наразі працюють над розширенням асортименту послуг. Середня ціна на всі послуги в мережі – приблизно 2000 грн.

«В академії є 150 внутрішніх курсів для навчання»

Станом на 2023 рік, в SoBeauty працює 60 людей. Перший критерій, по якому потенційний працівник проходить на наступний етап відбору в команду, – наявність медичної освіти. Після цього кандидат навчається у внутрішній академії, в якій здобувають знання працівники усіх позицій: від адміністратора до спеціаліста лазерної епіляції.

В академії є близько 150 різних внутрішніх курсів, розроблених компанією. В середньому спеціаліст проходить 70 навчальних курсів: офлайн та онлайн-навчання; офлайн-тренування, на яких відпрацьовує навички; також є екзамени та атестації. Весь процес навчання контролює окрема команда тренерів.

«Пройшовши навчання в академії, навички наших працівників на такому рівні, який спеціалісти в інших салонах досягають за півтори-два роки», – розповідає власниця мережі.

«Дати роботу людям, які вже були з нами»

До 24 лютого 2022 року компанія активно розвивалася: за місяць перед нападом рф відкрили новий салон на п’ять кабінетів на лівому березі Києва, а за два тижні – менший на правому. Проте, пояснює підприємиця, повний процес роботи відновився вже навесні 2022-го.

Перший салон SoBeauty почав запис на послуги вже 12 березня. В квітні відкрили ще дві клініки, а до літа – решту, враховуючи нові салони у Львові, Києві та Варшаві.

«Вже в березні був великий запит на послуги. Адже коли ви з п’яти салонів в столиці робите один, навіть в умовах війни, всі дні будуть повні записів», – пояснює Юліана.

«Бути готовим, що адаптація займе більше часу, будуть помилки та невдачі»

Не дивлячись на те, що 2022 був роком викликів для бізнесу, Юліана каже, що відкривати салони у Польщі та у Львові планували ще до початку війни. Адже вже тоді вирішили розширювати бізнес в західному напрямку. Над відкриттям у Польщі почали працювати в березні 2022-го й вже в квітні того ж року відкрили там першу студію.

Приміщення шукали через сайти OLX та польський Otodom. Команда одразу знала, що це повинна бути Варшава, центр міста, зручна локація з паркінгом і вже готове приміщення.

Перший SoBeauty у Варшаві має 100 м², друге приміщення близько 200 м².

Якщо український бізнес вперше виходить на іноземний ринок, Юліана радить звернути увагу на три чинники, яких дотримувалася команда SoBeauty під час відкриття салону в Польщі.

Перше – зрозуміти, на яку аудиторію ви орієнтуєтеся. Якщо це ваші клієнти-українці, які туди виїхали, то це легше. Якщо там немає клієнтської бази і ви орієнтуєтеся на експатів чи на поляків – складніше. В такому випадку вам потрібно глибше вивчити польський ринок: проаналізувати ціни, конкурентів; ідеально володіти польською мовою, аби сервіс був конкурентний.

Окрім того, до відкриття важливо подумати, як ви юридично будете оформлені. Наразі для українців у Польщі є можливість зареєструватися, як приватний підприємець або відкрити фірму. Щоб все зробити правильно та швидко, можна найняти кваліфікованих бухгалтерів та юристів. У Польщі є багато фірм, які допомагають організувати бізнес, й які надають послуги українською мовою.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Також важливо подбати про офіційне оформлення персоналу. Адже в іншому випадку в Польщі може бути депортація людини чи накладення великих штрафів.

«SoBeauty оформила працівників через електронну реєстрацію. Всі наші робітники офіційно зареєстровані, за них ми платимо податки в польську податкову», – ділиться Юліана.

Окремий і важливий пункт – маркетинг. Необхідного до старту бізнесу вирішити, скільки ви готові інвестувати в просування компанії. Варто також пам’ятати, що на шляху буде багато проб та невдач, а це також займе певний час.

«Показник візитів збільшився на 20% за рахунок розширення»

Якщо порівнювати ведення бізнесу в Україні та Польщі, то різниця колосальна, каже Юліана. Особливо це відчутно по ціні оренди приміщення. На деяких об’єктах ця різниця сягає до двох разів. Така ситуація спостерігається через зміни на ринку нерухомості після початку війни в Україні. 

Ціни на послуги також вищі у Польщі на 1,5 рази, порівнюючи з українськими. Але при цьому доходи в Польщі не більші у 1,5 рази. Адже ця різниця бюджету йде працівникам на зарплати, оренду, собівартість матеріалів та на податки, які, до речі, в Польщі є вищими.

Загалом в SoBeauty кількість візитів перевищили довоєнні на 20%. Це сталося за рахунок того, що компанія відкрила більше студій та за рахунок перебудови бізнес процесів, каже власниця.

«Польща є поки найбільш привабливою, аніж інші країни ЄС»

В стратегічних планах компанії – відкривати більше салонів в Україні, а також в інших містах Польщі – у Кракові та Вроцлаві. Юліана зазначає, над відкриттям салонів у найближчих країнах Євросоюзу команда теж думала, але спершу вони бачать сенс розвинути мережу в Україні та Польщі.

«Порівнюючи з іншими країнами ЄС, Польща є поки найбільш приваблива по законодавству і потенціалу», – додає власниця SoBeauty.

Раніше AIN.Business розповідав історію OG Burger – бургерної по вулиці Рейтарській в Києві.

Як зародився й розвивається Quiet form AIN.Business розповіла співзасновниця бренду Тетяна Іваніцька.

Шлях від хобі до бізнесу

Історія бренду Quiet form розпочалася у 2014 році, коли його засновники Тетяна та Олексій почали відвідувати студію сучасної кераміки у Києві. Їх надзвичайно захопило створення обʼєктів дизайну, тож вони вирішили вести у соцмережах та на blogpost щось на зразок щоденника керамістів.

Подружжя дійшло висновку, що ідеальною назвою бренду, щоб означити естетику стриманого стилю та лишити простір для змін матеріалів чи продуктів, буде Quiet form.

Вже за рік, восени 2015 року, бренд запросили на дизайн-маркет Gesheft Garage Sale в Одесі. Саме там вдалося отримати першу сильну підтримку в просуванні. Маркет відбувався раз на сезон, тому до кожного подружжя готувало нову колекцію, оформлювало стенд і багато спілкувалося з аудиторією.

Замовлення тим часом виготовляли в столиці, у власній квартирі, та в студії, де навчалися.

Тетяна та Олексій протягом трьох років поєднували основну роботу в офісі й розвиток проекту, і лише у 2017 зрозуміли, що готові віддати всю енергію і ресурси на Quiet form. Вони інвестували $7000 у промислову піч для випалу кераміки та винайняли простір для роботи.

У квітні 2020 року, на початку пандемії Covid-19, Quiet form через закриття й обмеження роботи закладів харчування втратив частину клієнтів. Однак у бренду стався дуже стрімкий органічний приріст у роздрібних замовленнях. У 4 рази збільшилась доля щомісячних виконаних онлайн-замовлень.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Через проблеми з доставкою матеріалів з ЄС та паузою на багатьох виробництвах, у червні бренду навіть довелося призупинити комунікацію у соцмережах, аби зменшити вхідну кількість запитів, які неможливо було опрацювати позитивно за відсутності матеріалів. Натомість, ввели продаж електронних сертифікатів, які до серпня закривали потреби у термінових подарунках.

На осінь поставки стабілізувались. До того ж деякі заклади відновили роботу і повертались до бренду з новими проектами — таким чином пауза у весняно-літній період по співпраці з HORECA успішно компенсувалась роздрібними онлайн-замовленнями.

Пандемія, каже Тетяна, стала для компанії гарним прикладом, як важливо диверсифікувати канали продажу й гнучко перелаштовуватись під них. З осені 2020-го й до початку повномасштабної війни вони щомісяця намагалися рівномірно розділяти виробництво між декількома найбільш прибутковими напрямками.

Незадовго до повномасштабної війни Тетяна та Олексій планували збільшення виробництва у Києві, залучення інвестицій на закупівлю нового обладнання, розширення площі та штату працівників.

«Все мало бути дуже активно, по-новому та натхненно», – з усмішкою згадує Тетяна.

Час швидких рішень

Після повномасштабного вторгнення команда бренду вирішила розділити ризики й у березні перевезла половину виробництва до Львова.

«Нам не було зрозуміло, якої інтенсивності будуть бойові дії та чи буде місце для нашої діяльності надалі», — розповіла Тетяна.

Вона згадує, що тоді ще довелось швидко зреагувати, у той час, як основний постачальник порцеляни бренду, завод керамічних мас Донбасу зі Словʼянську, евакуювався та збував залишки глин. Це означало, що нових матеріалів завод не вироблятиме. Вони тоді за хвилини прийняли рішення закупити дворічний запас матеріалів на склад.

«Це був тривожний момент: водії вантажили тонни глини під обстрілами артилерії, і подавали нам сигнал завершувати оплату за замовлення лише відʼїхавши за 15 км від заводу», — поділилася співзасновниця бренду.

Виробництво Quiet form не працювало два місяці, а третина невеликої команди перебувала за кордоном. Проте всі, хто лишився, бажали відновити роботу якнайшвидше. Іноземні партнери погодилися чекати на виконання всіх поставок, погоджених до 24 лютого. Тому в травні подружжя з командою запустили роботу студії у Львові та частково у Києві.

Життя на два міста

З травня 2022 року Quiet form мікрокомандами працює і живе на два міста. Готовий посуд відправляється зі Львова, де розташований склад готових виробів. Кожне з виробництв виконує певні замовлення та різні колекції, тому студії не є взаємозамінними, а доповнюють одна одну.

Повернутися до довоєнних показників бренду вдалося за декілька місяців — допоміг експорт. За два місяці паузи сформувався значний лист очікування і передзамовлень, який вдалося закрити лише в серпні.

Також збільшилась кількість запитів щодо співпраці з США. Крім цього, Quiet form відвідали професійну виставку Парижі Maison et Objet й відправляли посуд на дизайн-маркети в Англії, Швейцарії та Бельгії. Таким чином, один з рівноцінних каналів продажу в ковідні часи став основним у час війни.

На момент виходу матеріалу, бренд має різні напрямки роботи й чеки відрізняються у десятки разів. Однак, вартість одиниці продукції збільшилась на 30%, зазначила співзасновниця.

Ще одним суттєвим викликом останнього року стали регулярні відключення електроенергії, оскільки для випалу порцеляни піч має безперервно нагріватись 14-16 годин. Команда намагалася випалювати кераміку поетапно – між відключеннями світла.

Зараз, поки в Україні є стабільне електропостачання й можна працювати без перешкод, команда бізнесу активно створює заготовки.

На майбутнє, поділилася Тетяна, у Quiet form є «Велика мрія для Великої Перемоги» — вони прагнуть відкрити «ідеальну» керамічну фабрику в Україні.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як 21-річний хлопець розвиває квіткові простори Sunflower в трьох містах України:

AIN.Business поспілкувалися з Денисом про те, як квіти з’явилися у його житті, стереотипи та хейт про «нечоловічий» бізнес допомагають у роботі, та чому після вторгнення Денис змінив формат роботи Sunflower.

Від юриспруденції до квітів

Дніпрянин Денис Ціпак здобув вищу освіту в Харкові на факультеті прокуратури та кримінальної юстиції. У 19 років він відкрив ФОП і прийшов працювати у магазин квітів, любов до яких йому з дитинства прищепила бабуся. 

Влітку 2020 року на базі магазину, де працював Денис, розпочалася історія Sunflower. Власники запропонували йому перекупити бізнес — так у липні того ж року Денис став власником квіткового простору. 

Робота стартувала з інвестицій — кошти пішли на придбання меблів та професійного холодильного апарату. За словами Дениса, у той час він не особливо рахував гроші та не мав відповідних знань для ведення обліку, проте вкладене вдалося повернути.

«Можна сказати, що я не вклав ані копійки, але вклав усю душу. Цей бізнес для мене не як бізнес, а те, чим мені подобається займатися, і воно ще й приносить гроші».

На початку існування Sunflower Денис займався усіма процесами власноруч. Він зізнається, що з делегуванням не склалося через упередження. З розширенням бізнесу з’явилася команда, яка зараз нараховує сім людей: бухгалтер, маркетолог, SMM-менеджер і таргетолог, флористи в Харкові, де народився магазин, а також у Києві та Луцьку, де Sunflower запрацював вже після 24 лютого.

Квіти під час війни

Повномасштабне вторгнення росії в Україну бізнес Дениса пережив відносно спокійно. Замовлення почали з’являтися невдовзі після початку, середній чек наразі, у порівнянні з довоєнним періодом, виріс у два рази — з 1500 до 3000 грн. 

«Квіти не є товаром першої необхідності, але поступово люди почали знову замовляти. Що важливо — стали частіше дарувати квіти без причини. Я думаю, це тому, що люди переосмислили сенс життя та зрозуміли, що непотрібно його відкладати на завтра».

Проте через війну Sunflower довелося відмовитися від фізичного магазину в Харкові та переорієнтуватися виключно на доставку квітів. Денис, який переїхав до Луцька, пояснює це тим, що зараз утримувати офлайн-точки та відкривати їх у нових містах не вигідно. Це, зокрема, пов’язано з труднощами в прогнозуванні рівня продажів та, як наслідок, псуванні якості квітів. Під окремі свята, як-от день усіх закоханих і 8 березня, Sunflower відкриває корнери у київських закладах.

«Нечоловіча» робота та філософія Sunflower

Денис пригадує, що під час роботи зустрічався з неприйняттям, булінгом і хейтом у мережі через свою роботу. Втім, він запевняє, що це тільки грає йому на руку, бо «Instagram не розрізняє, де хейт, а де подяка». А зі стереотипами працює напряму:

«Чоловіки звикли дарувати, умовно, троянди, але можуть не знати, як зробити це [оформити букет] красиво. У мене таке бачення є. Я розумію, чого хочуть люди. У мене є фраза, яка першочергово лягла в основу бізнесу: “Квіти, які вона запам’ятає”. Зараз до неї додалася ще одна: “Квіти, як стиль життя”. Я хочу просувати філософію, що квіти — це не тільки подарунок. Вони можуть просто стояти у кімнаті, біля ліжка, на кухні».

Реклама та вплив TikTok

З класичних методів реклами бізнес використовує таргетовану рекламу, але найкраще себе проявляє «сарафанне радіо» та TikTok. 

«За останній час в мене з акаунту магазину на особистий акаунт прийшло десь 500 людей, на квіткові акаунти в інших містах також підписуються. Через TikTok ми продаємо основну частину майстер-класів і курсів».

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Майбутнє

З базового у найближчих планах Sunflower — розробка сайту та пропрацювання брендингу Sunflower. З глобального — плани відкритися в кожному місті України та виходити на міжнародний ринок.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те як українці створюють екотрубочки з очерету:

Компанія кілька разів ледь не закрилася. Спочатку — через ковід і пожежу на виробництві, потім нових складнощів додала повномасштабна війна. Втім, бізнес продовжує працювати та розвиватися як в Україні, так і на західних ринках.

AIN.Business розпитав Арсентія Фареніка, як компанія розробили трубочки з очерету, які клієнти цікавляться екологічними соломинками та як вдається залучати іноземних замовників попри їхню недовіру до українських виробників під час воєнного стану.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Починали з китайських трубочок, потім створили власне виробництво» 

До запуску власного бізнесу Арсентій працював в IT: відповідав за продажі та залучення нових клієнтів. Згодом відчув, що було б цікаво спробувати себе у чомусь іншому. Тоді він звернув увагу на проблеми екології, зокрема забруднення довкілля через пластикові відходи. 

Щоб зменшити негативний вплив від використання одноразових пластикових предметів, Арсентій та його бізнес-партнер Андрій Литвин вирішили запропонувати споживачам екологічну альтернативу пластиковим трубочкам.

«У 2017 році ми почали імпортувати в Україну китайські трубочки зі стебел жита. Пізніше створили компанію та вийшли на ринок США за допомогою Amazon Fulfilment Services. Тривалий час нам вдавалося зростати на обох ринках», — розповідає Арсентій. 

Але пізніше підприємці отримали фідбек, що їхні трубочки — занадто крихкі. Потрібно було щось змінювати. Тому партнери вирішили створити власне виробництво, на якому можна буде контролювати якість продукції, а також експериментувати з різною сировиною, аби поліпшити характеристики трубочок. Цех облаштували у місті Березань Київської області.

«Через пожежу в цеху втратили основні виробничі потужності»

У кінці 2018 року до Арсентія та Андрія долучився третій бізнес-партнер. Разом вони запустили пілотний проект виробництва трубочок з жита. Втім, проблеми з якістю продукту продовжувалися, і рухатися вперед без кардинальних змін було просто неможливо.

«Ми почали шукати іншу сировину і зрештою перейшли на роботу з очеретом. Україна дуже багата на цю рослину. А в деяких регіонах з ним навіть борються, адже навесні неконтрольовані хащі дикого очерету спричиняють пожежі. Але для нас це ідеальний матеріал для виробництва», — пояснює співзасновник Yes Straws.

За його словами, вироби з очерету не розмокають та не деформуються навіть за тривалого використання. Крім того, вони не чутливі до температури напою, а тому підходять як для фрешів, мілкшейків, смузі та класичних коктейлів, так і кавових напоїв. 

У 2020-2021 роках компанія декілька разів була на межі банкрутства через ковідні обмеження. Але попри складнощі команді вдалося продовжити діяльність. Вони навіть додали в асортимент новий продукт — трубочки в індивідуальному пакуванні, оскільки тема гігієни на той час стояла вкрай гостро. Ця позиція має попит і зараз.

«У 2021 році у нас в цеху сталася пожежа — ми втратили основні виробничі потужності. Але завдяки набутим знанням і досвіду змогли відновити роботу. Зрештою повернулися на шлях експериментів та технологічних покращень, яким йдемо і дотепер», — ділиться Арсентій.

«Дедалі частіше люди замовляють соломинки для дому»

Клієнти Yes Straws — це ресторани, готелі, фудкорти, а також компанії, що забезпечують заклади барним приладдям. Загалом у бренду близько 200 замовників. Середній чек в Україні становить 7000-8000 грн.

«Проте останнім часом ми дедалі частіше отримуємо роздрібні замовлення від людей, яким потрібні соломинки для дітей або на домашні свята. Тож нашою аудиторією може бути кожен свідомий споживач: від підприємств до батьків маленьких клієнтів, які ще п’ють молко та соки», — зазначає Арсентій.

Від початку компанія здебільшого фокусувалася на українському ринку, оскільки, за словами засновника, тут формуються цінності свідомого споживання і зростає попит на екологічну продукцію. Але згодом підприємці почали більш активно розповсюджувати бренд за кордоном.

«Ми поїхали на всесвітньо відому виставку EXPO 2020 — там стало однозначно зрозуміло, що нашим українським продуктом дуже зацікавилися в Європі. У нас уже є база постійних іноземних замовників, а також постійно ведемо перемовини з новими. Для залучення клієнтів використовуємо B2B Outbound Marketing», — розповідає співзасновник Yes Straws. 

Наразі 80% замовників Yes Straws — з України, решта — з ЄС. Втім, за словами Арсентія, валово за кількістю продукції співвідношення зворотне. 

У компанії працює близько 12 людей: IT-фахівці, бухгалтер, менеджери, фасувальники та спеціалісти з виробництва. Команда відповідає за всі процеси від створення і пакування трубочок до продажів і відвантаження продукції. А зовнішні партнери забезпечують бренд пакуванням, поліграфією, маркетинг-менеджментом тощо.

«Європейці зараз побоюються працювати з українським виробником»

Арсентій наголошує, що найскладніша частина роботи — це технічні аспекти бізнесу. Виробництво постійно потребує вкладень і операційних витрат.

«У світі не так багато виробників трубочок з очерету, тож готових рішень на ринку обладнання просто немає. Абсолютно всі наші виробничі потужності розроблені та виготовлені індивідуально під нас. Процес вдосконалення технічних процесів складався з численних ітерацій і не припиняється дотепер», — пояснює він.

З початком повномасштабної війни додалися нові виклики. Продажі знизилися, зокрема стало складніше закривати контракти з іноземними клієнтами. Співзасновник Yes Straws розповідає, що європейці зараз побоюються працювати з українськими виробниками. Тому доводиться шукати партнерів, які б стали дистриб’юторами бренду в країнах ЄС.

З березня 2022 року Арсентій мобілізувався у ТрО Києва. З того часу він перебуває на військовій службі, зокрема п’ять місяців провів на передових позиціях під Слов’янськом і Краматорськом. Але попри воєнний стан засновники Yes Straws змогли зберегти основну частину команди, тож бізнес продовжує працювати.

«Ми сподіваємося на швидку перемогу на полі бою, а також очікуємо стрімке зростання економіки після закінчення війни. У наших планах — збільшити експорт до Європи, а також розширювати лінійку продукції для більш глибокого проникнення на ринок екотоварів», — підсумовує Арсентій. 

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав про те, з чого починався і як розвивався бренд білизни Fox Lingerie:

В інтерв’ю для AIN.Business Юліана Гензель розповіла про запуск і розвиток бренду, чому всі офлайн-магазини врешті вирішили закрити, як працює міжнародна франшиза, та що чекає на Fox Lingerie в майбутньому.

З чого все починалося

Все почалося в 2015 році, каже Юліана Гензель. Тоді засновниця майбутнього Fox Lingerie навчалася в Харкові на викладача англійської та італійської мов, а згодом запустила власний онлайн-ресурс. Практикуючи заняття з мови через Skype та маючи досить багато студентів, Юліана зрозуміла, що почала вигорати. Крім цього, підприємиця не бачила великого потенціалу власного розвитку в цьому напрямі. 

«Заняття були з 7 ранку до 10 вечора. Було складно, й я зрозуміла, що займатися цим усе життя я не зможу. Почала розглядати інші варіанти одразу з перспективою на майбутнє», — пригадує Юліана Гензель.

Саме тоді в Україні набирав популярності Instagram й продажі з його допомогою. Засновниця Fox Lingerie каже, що оскільки в 2015-му гарну білизну можна було придбати тільки в іноземних брендів, або в офлайн-магазинах – виникла ідея спробувати спростити цей процес.

Спочатку Юліана вирішила пошити комплект для себе. Дівчина купила матеріали, знайшла референси в інтернеті, а на ОLХ швачку, яка й відшила білизну.

«Все вийшло настільки класно, що я сприйняла це за знак. Вирішила знайти модель, фотографа, створити сторінку в Instagram і спробувати продати. Оскільки алгоритми Instagram тоді були дещо іншими – білизна продалася дуже швидко».

До Юліани почали надходити перші передзамовлення. Співпрацювати підприємиця вирішила з тією самою швачкою. Оскільки товару в наявності не було – білизну виготовляли безпосередньо під запит і за розмірами клієнток. Загалом в розробку першої колекції, яка складалася з трьох комплектів, вклали 5000 грн. Гроші, каже Юліана, інвестувати не доводилося. З клієнтів брали передплату за замовлену білизну, яку й вкладали в її виготовлення.

Підприємиця пригадує, що завдяки такому швидкому розвитку команда виробництва також почала збільшуватися. Пропорційно росли й виробничі потужності Fox Lingerie. Сама ж засновниця на той момент жила в гуртожитку, де власноруч пакувала всі замовлення. В такому форматі бренд пропрацював два роки.

«Жила тоді в гуртожитку й пакувала всі посилки сама. Й у мене постійно був страх, що в якусь з них заповзуть таргани. Я досі часто згадую цю історію», – жартує Юліана Гензель.

Органічне просування та зміна стратегії

Перші два роки Fox Lingerie майже не вкладав у рекламу. Зростали на органіці, оскільки це дозволяли робити алгоритми Instagram, пояснює засновниця. Зокрема, публікації бачили всі підписники сторінки бренду, від чого на пряму залежали продажі. 

Проте, засновниця прийняла рішення змінити стратегію Fox Lingerie. Бренд почав використовувати якісніші матеріали, від чого, відповідно, зросла й вартість білизни. Далі Юліна почала співпрацювати з іншими фаховими виробництвами, які взялися за пошиття, а також помічників у власну команду.

Зі збільшенням кількості замовлень, виник запит від клієнтів на примірку. Тоді в Fox Lingerie вирішили відкрити перший шоурум у Києві. В розробку колекції під відкриття вклали 50 000 грн. Загалом, до повномасштабної війни у компанії було 8 магазинів у ТРЦ по всій Україні.

«В 2018-му ми також почали використовувати таргетовану рекламу, співпрацювати з інфлуенсерами. Далі підключили піар, а пізніше про нас почали з‘являтися публікації в пресі. Fox Lingerie став більше впізнаваним саме завдяки цьому, а також любові клієнтів до бренду», – каже Юліана.

Одночасно, Юліана зазначає, що про бренд почали говорити більше, коли крім білизни почали продавати боді. Таке рішення засновниця називає стратегічним, – це, перш за все, пов’язано зі складнощами в рекламуванні товарів. Оскільки білизна вважається інтимним предметом гардеробу, соцмережі та пошуковики не дозволяють якісно просуватися компаніям, які її виробляють. Не всі блогери, додає засновниця ,погоджуються рекламувати комплекти на собі.

«Саме тому, перша кульмінація – це початок таргетованої реклами, а не тільки робота на органіці. Друга – розширення асортиментної матриці, а третя – PR з соціальною складовою, адже ми почали говорити про жінок, їхнє здоров‘я».

Після цього, за словами Юліани Гензель, Fox Lingerie помітив київський ЦУМ і запропонував варіант співпраці: розмістити корнер бренду.

Міжнародна франшиза

В період пандемії COVID-19 до бренду почали звертатися з пропозиціями щодо представлення його за кордоном. Тоді в Fox Lingerie не було франшизи, проте оскільки з‘явився запит – команда прийняла рішення про її запуск. Компанія продає як офлайн, так і онлайн формат. Проте, каже Юліана, враховуючи обставини, попитом більше користується онлайн-франшиза. 

«Спочатку ми запакували франшизу просто офлайн-магазинів, але коли почали вести комунікацію з партнерами, обробляти всі заявки, то розуміли, що зараз тренд змінюватиметься через ситуацію в світі, і ніхто не захоче відкривати фізичні стори. Тоді вирішили, що можна перепакувати це в онлайн-франшизу та продавати е-commerce».

Станом на лютий 2023 року, у Fox Lingerie є шість франшиз: у Швейцарії, Казахстані, Арабських Еміратах, дві в США та Канаді. Згодом AIN.Business детальніше розповість про те, як стати партнером бренду.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Відновили роботу в березні

З початком повномасштабної війни компанія не працювала тиждень. Відновили роботу в березні, оскільки з‘явився попит на базові речі від жінок, які релокувалися в більш безпечні регіони з однією «тривожною валізкою».

Проте, згадує Юліана, на той момент було страшно починати вести звичний робочий ритм. Все знову впиралося у те, що білизна – це інтимний контент.

«Наш товар і його представлення – це апріорі провокаційний, більш впевнений, сексуальний контент. Його довелося трішки видозмінити, зробити скромнішим. Ми також розуміли, що білизна – це не речі першої необхідності. Не дивлячись на це, маленькими кроками відновили роботу. Магазини також запрацювали навесні».

Проблеми виникли також із тим, що партнерські виробництва, яких у Fox Lingerie чотири, певний час не працювали, – більшість співробітників виїхали з країни. Бренд, за словами засновниці, зміг існувати за рахунок складських запасів. Комплекти зібрали з усіх роздрібних магазинів по Україні, а також зі складу для інтернет продажів. Усе перевезли на Захід, і звідти вже робили відправки.

Тим часом, 1 березня 2023 року магазин у Харкові був знищений ракетним ударом. Юліана розповідає, що через пряме попадання магазин потребує реконструкції. Збитки засновниця оцінює в мільйони гривень. Крім цього, у перший місяць війни продажі бренду просіли на 30-40%. На момент виходу історії, Fox Lingerie вийшов на довоєнний обіг, але в гривні.

Хоча перебоїв з поставками тканин і фурнітури засновниця не зазначає, ціни на них зросли. Пропорційно зросла й вартість товарів бренду.

«Як формується собівартість? Це матеріали плюс робота. Матеріали ми купуємо за кордоном у євро. Все виросло, і ми були змушені підняти ціни».

Закриття магазинів – стратегічне рішення

Хоча всі 8 офлайн-магазинів були рентабельними, каже Юліана, в грудні 2022 року їх закрили. Як пояснила підприємиця, це рішення є суто стратегічним і вигідним. Зокрема, воно пов’язане зі зростанням цін на оренду в ТЦ, повітряними тривогами, нестабільною ситуацією зі світлом а також тим, що ще декілька років онлайн буде в пріоритеті.

«Всі магазини давно окупили себе. Ми виходимо на піку, коли більше всього шкода, але дуже вигідно».

Крім цього, засновниця додає, що наразі команда почала думати над новим офлайн-форматом. Юліана Гензель не розкриває подробиць, проте зазначає, що це можуть бути флагманські магазини в містах-мільйонниках.

В планах – зростання

В планах бренду на майбутнє – розширення франчайзингової мережі за кордоном, а також розвиток В2В. Крім цього, Юліана розповіла про намір повернутися до соціальних проектів, продовжувати вдосконалювати продукцію, й радувати жінок.

«Плануємо рости, розвиватися, покращуватися. Насправді, хочемо робити це для жінок, аби робити їх впевненішими й вчити, що гарну білизну можна носити не тільки в особливих випадках, а й кожен день. Купувати його не для когось, а насамперед для себе, щоб бути більш впевненими, та радувати себе», – підсумувала підприємиця.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповів в чому секрет гастропроектів Слави Балбека, та як з початком повномасштабної війни переформатували свою роботу «Дилетант» та «Дублер»:

В інтерв‘ю для AIN.Business співзасновник бренду Михайло Бойко розказав велику історію «ТОМ». Як розпочати власний бізнес у 23 роки, знайти клієнтів і популяризувати бренд, чому підтримувати рівень сервісу – важко, а сприймати гіпермаркети як рекламний майданчик важливо – в нашому матеріалі.

«Не мали жодної бізнес-моделі. Все склалося само собою»

Створити власний бренд для Михайла і Тараса – не зовсім свідоме рішення. В той час хлопці навчалися в університеті, займалися політичними дослідженнями й серйозно мріяли стати науковцями. У 17-річному віці вони поїхали в США за програмою Work and Travel, де захопилися підприємництвом. 

«Це була суто розвага, – пригадує Михайло. – Ми не мали жодної бізнес-моделі, обрахунків. Все склалося само собою. Тепер я розумію, що це було не просто так». 

Свою справу хлопці почали з того, що їм запропонували місце на ярмарку з можливістю продавати товари. На той момент вони ще навіть не знали, що це буде. Тож майбутні підприємці зібралися втрьох (невдовзі один із партнерів вийшов із бізнесу) і пригадали, як у США вперше скуштували арахісову пасту. В Україні на той час її ще взагалі не було. Як і досвіду ведення бізнесу – в майбутніх підприємців. 

«Я знайшов біля дому в магазинчику банку арахісової пасти, –  пригадує Михайло, – подзвонив Тарасові й кажу, що все, тема закрита, бо хтось вже в Україні таке робить. Таким на той час був наш рівень знань і розуміння ринку. Ми ставились до цього наївно, як діти. Якщо є баночка в магазині, це означає, що нам немає місця». 

Спершу хлопці не знали, як можна виробляти пасту, адже продукти харчування – дуже специфічна тема. Михайло знайшов вдома радянську кавомолку, вирішив купити арахіс, посмажити і спробувати зрозуміти механіку: якщо вдасться його помолоти й у результаті вийде хоча б наближений смак до того, що вони куштували в США, тоді підприємці продовжать справу. Так і сталось. Опісля Михайло зрозумів, що треба купити щось потужніше за кавомолку і тоді вони зможуть взяти участь у ярмарку. 

«Люди хочуть отримувати однаковий продукт. Це найскладніше»

Михайло переконаний: кожен охочий може взяти собі кавомолку, замовити в Китаї примітивний промисловий зразок обладнання за $1000 і виробляти арахісову пасту. 

«За останні роки, – додає підприємець, – в Україні з’явилося більше 50-ти виробників пасти. Бо це, здається, дуже просто: взяв – помолов – запакував у баночки і – вперед, продаєш в інстаграмі. Зараз я розумію: якщо хочеш, щоб це було системно, довго й успішно, то це так не працює». 

Проте, з поняттям стабільності продукту засновники все ж зіштовхнулися десь після п‘яти років діяльності. Якщо раніше вони думали, що можна просто зробити для ярмарку, продати і піти далі, то потім зрозуміли, що споживач, яка в них купує, звик до певного сервісу, і хоче щоразу отримувати приблизно той самий продукт. І це найскладніше, говорять засновники «ТОМ».

«Все, що можна купити – це найпростіше, – додає Михайло. – Іноді люди думають, що обладнання коштує дорого, але це не так. Завжди можна знайти якогось інвестора. А системно відтворювати той самий сервіс на кожному циклі життя клієнта – справжній виклик. Хоча саме таку планку ми собі й ставимо».  

«У нас прекрасне партнерство»

З першого дня існування бренду Михайло з Тарасом робили все разом. 

«У нас прекрасне партнерство, – говорить співзасновник «ТОМ». – Коли хочеш зробити щось круте, тобі потрібно концентруватися, витрачати свій час й аналітичні здібності. Це важко і може не вийти. А якщо додаються непорозуміння в колективі, то це збільшує ризики провалу». 

Левову частку доходів «ТОМ» отримує від продажів через сайт та соціальні мережі. Михайло зізнається: онлайн – це те, з чого бренд народився і як вони продовжуватимуть вести діяльність. 

«В онлайні ти продаєш, – додає підприємець, – і в той же момент отримуєш кошти, які можеш вкладати у бізнес, купувати нове обладнання тощо».

Важлива вставка, за якою слідує продовження тексту. AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Найбільше замовлень у «ТОМа» з Києва – понад 20%. Після початку повномасштабної війни ситуація змінилась, понизивши позиції Дніпра й Харкова (раніше це теж були топові міста), але вирівнялась за рахунок Львова й Івано-Франківська. 

«Ми побачили цю міграцію навіть у нас, – говорить підприємець. – Клієнти переїхали за кордон і замовляють продукцію близьким, які залишилися в Україні. Ми це відслідковуємо за опцією на сайті «підписати листівку». 

«Якщо тобі погано, треба ще більше працювати»

У перші дні повномасштабного вторгнення бренд продовжував отримувати замовлення, хоча їхня кількість, звісно, зменшилась. 

«Війна на нас дуже вплинула, – говорить Михайло. – Ми з сім’єю живемо в Києві, Тарас наразі у Львові. Коли все почалося, я став такий злий через те, що моє життя можуть в будь-який момент забрати. Відвіз сім’ю в Рівне, а сам повернувся до Києва».  

Частина команди бренду залишалася в столиці. Клієнти почали писати, чи можуть працівники «ТОМа» привезти-відвезти ліки і т.п. 

«Ми за це вчепились, – додає Михайло, – і мали сотні запитів про допомогу від клієнтів у Києві та всій Україні. Наша команда, крім того, що продовжувала обслуговувати бізнес, займалася волонтерством. Ми тоді були не найефективніші, бо це не наша компетенція. Але робили все, що могли, вкладали свої ресурси».  

Цей етап Михайло називає екзистенційною кризою. Але вони в команді не опустили рук. 

«У мене є формула, – говорить підприємець, – якщо тобі погано, треба ще більше працювати». 

У червні замовлення відновилися повною мірою. Зараз бренд «заходить» у найбільшу українську мережу супермаркетів, з дня на день має піти перша поставка. Михайло переконаний: з гіпермаркетами важливо співпрацювати. 

«Ми сприймаємо їх як рекламний майданчик, – говорить підприємець. – Якщо додати гарне представлення, широкий асортимент, то тебе бачать. Потім людина піде і замовить онлайн. До того ж, наш асортимент у рітейлі – 55% від усього, що є на сайті».  

«Обладнання коштує сотні тисяч доларів»

Бренд постійно експериментує з технологіями помолу матеріалу (горішків та арахісу) й наразі виготовляє продукт версії 2.0. Арахісова паста складається з мікрочастинок (мікронів). Колоїдний принцип помолу, яким «ТОМ» користувався раніше, давав результат 200–500 мікронів. Не так давно компанія спробувала шаровий млин, який перемелює пасту так, що залишається до 20 мікронів. 

«Це такий рівень помолу, – міркує Михайло, – який людина фізично не може зрозуміти. Обладнання коштує сотні тисяч доларів. Його нам мали передати ще в березні, але через війну все відклалося. На щастя, зараз уже запустили. Ми могли б зупинитися на цьому етапі розвитку. Але якщо знаємо, що десь у світі є кращі технології, ніж ми використовуємо, то мусимо собі їх мати». 

Це впливає на еластичність продукту, його зовнішній вигляд та запах. Зараз це також конкурентна перевага бренду, яку важко відтворити іншим. 

«Пересічна людина, можливо, цього не помітить, – говорить підприємець, – але якщо ти їй це поясниш у соціальних мережах, тоді все, клієнт твій, і на попередню технологію його вже не переманиш». 

Михайло розповідає, що зараз вони з Тарасом зовсім по-іншому підходять до ведення бізнесу. Зокрема, слідкують за аналітикою та динамікою, а також мають заготовки з розвитку на три роки наперед. Наразі бренд впорався із виробництвом пасти і планує рухатися далі, щоб закрити всі потреби людини в плані харчування. 

«Якщо людина купує нашу пасту, – говорить Михайло, – тримає її в холодильнику та споживає вранці, то хочемо, щоб і в інших обставинах життя (наприклад, у дорозі) вона теж обирала нашу продукцію. Бо довіряє бренду». 

Коли компанія три роки тому заїжджала в орендоване приміщення для виробництва у Львові, то воно було невеликим – 150, а потім 300 м². Але коли прийшло нове обладнання, зросла і потреба в більшому просторі. Протягом кількох місяців вони шукали, аж поки не купили власне – у львівському логістичному центрі PORT. Там компанія матиме велике сучасне приміщення на 2 поверхи та планує перебратися туди вже за кілька місяців з моменту публікації матеріалу.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав історію закладів Слави Балбека:

Відвідати ферму можуть всі зацікавлені. До повномасштабного російського вторгнення сюди приходило близько 200 дітей на день. За два місяці на екскурсіях сім’я заробила майже 1 000 000 грн, які відразу ж вклала в побудову другої теплиці.

Журналістка AIN.Business розпитала засновника ферми про технологію вирощування екзотичних рослин, чому вигідніше продати один лікер, ніж банан, як підтримувати теплиці при відключеннях світла, а також про унікальні рослини, що вартують від 10 000 грн.  

«Створили еко-туристичну локацію і вона нас почала годувати»

Андрій розповідає, що займатися вирощування екзотичних рослин він почав не від величезної любові, а, швидше, від протилежного. 

«У 2009 році в мене був човниковий бізнес, – говорить підприємець, – і десь в 2011-му він розрісся. Я возив клеї для паркету й офіційно постачав їх у мережі українських гіпермаркетів. Все йшло непогано, і я почав брати кредити на купівлю фур. А потім прийшов 2014 рік, війна, змінилась влада та курси валют. Мені довелося судитися та продати фури». 

У результаті в підприємця залишилось $30 000, на які він у 2017 році побудував першу теплицю. Протягом наступних двох років вони з дружиною працювали та вирощували рослини, але не отримували з цього жодного доходу. Згодом до них звернулися представники ОВА з проханням прийти в теплицю на екскурсію. Відтоді й закрутилося. 

«У нас був магазин для продажу рослин, – розповідає Андрій, – а на таке, як еко-туристична локація, ми навіть не розраховували. Виявилося, що вона нас почала годувати. Але стався ковід. Десь у 2020 році, за два місяці до кінця навчального року, карантин відмінили і в нас на екскурсіях було 150–200 дітей за день. За 2 місяці ми заробили майже мільйон гривень». 

Тоді сім’я відразу ж побудувала нову теплицю, аби було що показувати відвідувачам. Та почалася повномасштабна війна.   

«Ми продаємо мало, але все мусить бути дуже якісним»

Асортимент рослин на банановій фермі дуже великий. Крім бананів є лайми, каламандини, маракуя, декоративна вишня і слива, кава та багато іншого. 

«У нас є делікатесні банани,– говорить Андрій, – про які навіть професіонали не чули – сорту айс крім (зі смаком морозива). Привезли їх через Amazon. Було складно, адже вони транспортуються як джинси чи кросівки. Ці рослини дуже чутливі, але з третьої спроби нам вдалося реанімувати один банан. І ми його розплодили».

Крім того, тут є сорт банану навах – величезний, діаметром 7 метрів. 

«А тепер уявіть собі, – додає підприємець, – яким має бути приміщення, щоб його виростити? Ми чекаємо, що цей банан зацвіте. Наразі ніде не бачили інформації, які він дає плоди». 

Є на фермі й банани сорту тропікана, відомі в Україні. Вони дуже соковиті. Саме з них сім’я Трушів робить лікер, який через це виходить густим. Спершу вони його продавали за ціною 250 грн (0,25 л). 

«Коли ми лише починали його реалізовувати кілька років тому, – говорить Андрій, – це було дуже дорого. А зараз не зовсім вигідно. Але ми з дружиною прийняли рішення: поки війна, ціни піднімати не будемо». 

Лікер добре розходиться й онлайн, і серед відвідувачів ферми, які приходять на екскурсії. 

Робить сім’я Трушів і лимончело. Створюють його з цедри спеціального лимона, що має вагу 700–800 грамів. Цей сорт називається бандероза й користується популярністю в Італії, тоді як в Україні його можна знайти лише на банановій фермі. Андрій розповідає, що вирощувати лимони в теплицях дорого. 

«Це не той бізнес, – додає підприємець, – на який можна взяти в банку кредит і швидко віддати. Раніше ми роздавали лимони, іноді викидали.  Пробували різну рецептуру, шукали варіанти, що з ним робити. І нарешті дружина зварила з відходів таке варення, що пальчики оближеш. Ми не йдемо в мас-маркет. Продаємо мало, але все мусить бути дуже якісне». 

Наразі Андрій з дружиною планують розробити етикетку до продукту. Підприємець хоче назвати його мармулядою. Це варення теж можна спробувати на дегустації. 

«Вирощувати банани на плодоношення – не рентабельно»

Банан – це трава й розмножується він вегетативно. В рік один банан може дати до 40 саджанців. Сім’я Трушів їх також продає. Для цього легенько розкопують, перерізають материнську артерію, вкорінюють саджанець і потім його продають. 

«Банан не так широкий, як високий, – говорить Андрій. – Він займає величезну площу й дуже швидко росте. Є банани (наприклад, сорту айс крім), які в рік дають приріст до 7–8 метрів. Тропікана, з якого ми робимо лікер, росте на 3,20–3,50 м. Потім ще кілька місяців займає цвітіння та стільки ж дозрівання. Опалювати приміщення з цими рослинами зовсім не вигідно».  

Підприємець запевняє, що вирощувати банани в теплиці на саджанці можна, проте робити це для плодоношення нерентабельно. 

«Ми продаємо один маленький банан за 50 грн, – додає Андрій. – Це дорого. А от на вторинній переробці можна вижити. Тому нам вигідніше продавати один лікер, ніж банан». 

Добре вдається реалізовувати й папаю. На фермі вона вартує 800 грн за кілограм. Щоправда, вирощувати її теж дорого.

«Папая вимагає 30 градусів тепла, – говорить підприємець. – Ви уявляєте розміри приміщення, щоби при 10 градусах морозу забезпечити таку температуру? Тому цього разу ми частину урожаю продали, іншу – з’їли і роздали. Ті люди, які приходять на екскурсії, зазвичай купують папаю. А продати цей товар людині на ринку буде складно».  

Наразі на фермі працюють дві теплиці. В новішій підлога з підігрівом і теплові насоси, які зараз не працюють, бо залежать від електрики. 

«Ми підстраховуємось і палимо дровами, – додає Андрій. – Як вимикають світло, то насоси працюють від генератора. Але в такий спосіб ми не можемо підтримувати ту температуру, яка потрібна цим рослинам». 

«Великий попит на авокадо»

На фермі Андрій з дружиною продають пів сотні видів саджанців: цитрусові, лаврові, барбадоську вишню, маракую тощо. 

«Найкраще вирощуються цитрусові (лимони, лайми, апельсини, мандарини), – говорить підприємець. – А от, наприклад, маракую ми селекціонували чотири роки поспіль, щоб вона могла плодоносити. Найдорожча рослина, яка є на фермі, – стреліція королівська, що цвіте жовтими, синіми або білими стрілами. Ми її продаємо від 10 000 гривень. Вона теж вирощується з насіння. Зі ста приймаються 2–3 насінини. Потім треба три роки чекати, поки вона виросте». 

Важлива вставка, за якою слідує продовження тексту. AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Вирощують на фермі й авокадо, але наразі воно не плодоносить. Андрій запевняє, що вони з дружиною стараються це виправити. 

«Думаю, ще рік-два і ми будемо продавати плодоносні саджанці, – додає власник ферми. – На авокадо є великий попит». 

«Наше завдання – вижити»

Андрій розповідає, що навіть зараз, під час повномасштабної війни, люди замовляють саджанці в Харків, Дніпро та інші міста. Серед клієнтів ферми – вся Україна. 

«Найбільше купують ті, хто приходить на екскурсії, – говорить підприємець. – Зараз, на жаль, їх небагато. А як хтось відвідує, то ми дуже радіємо, бо це вже якась копійка на бензин для генератора. Раніше в нас був овертуризм. Мусили відмовляти людям, бо не встигали. Екскурсовода не було, тільки я і дружина. Спершу ми дозволяли заходити всім, а потім, як побачили, що саме люди постять в соцмережах, то вирішили не пускати без екскурсії. Важливо кваліфіковано розказувати, що то за рослини». 

Зараз бананова ферма виживає за рахунок продажу крафтових наливок. Багато відвідувачів, які коли-небудь побували тут, замовляють, і в такий спосіб підтримують бізнес. 

«Наливки продали – дрова купили, – говорить Андрій. – Якби не це, довелося б усе закрити». 

За словами підприємця, вони втратили 90–95% прибутку. 

«Все перевернулося догори дриґом, – міркує Андрій, – а може, якраз навпаки. Наше завдання – вижити». 

Великі надії сім’я Трушів покладає на те, що авокадо заплодоносить. За словами Андрія, наразі таких саджанців в Україні немає. Як і банана з двома гронами – дабл махой. 

«Цей сорт маленького кімнатного банана вивели американці, – ділиться підприємець, – а ми в них купили. Зараз розмножуємо його і, гадаю, що після завершення війни він користуватиметься попитом». 

Ще в планах сім’ї – побудувати третю теплицю, де б росли гігантські банани. Зробити її хочуть висотою в 10 метрів. В Україні такої наразі немає.

До повномасштабного російського вторгнення Андрій з дружиною  також займалися озелененням – декоративним і хатнім – та майже підписали контракт про співпрацю з однією відомою ІТ-фірмою. Але наразі цей проект поставили на паузу. 

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як Олександра Фідкевич побудувала бізнес-імперію відомого шеф-кухаря Євгена Клопотенка.

Хоча до повномасштабної війни у команді Griffon Socks було 10 співробітників, зараз їх залишилося троє. Виробництво віддають на аутсорс, залучаючи дизайнерів і художників. Проте, як кажуть засновники, знайти партнерів – важко. Не кожне виробництво в Україні готове шити кольорові шкарпетки.

AIN.Business поговорив із Марією Турчіною про заснування Griffon Socks, етапи воробництва шкарпеток, складнощі ведення бізнесу, та попит на яскраві моделі після повномасштабного вторгнення.

«На ринку не вистачало яскравих шкарпеток, які б дарували емоції» 

Ще до запуску власного бренду Марія та Денис працювали у сфері, яка пов’язана з продажем шкарпеток. У 2015 році вони помітили, що на українському ринку повно якісних виробів, але не вистачає яскравих моделей. Подружжя почало працювати над дизайном перших боксів, виготовлення шкарпеток замовили на виробництві у Харкові.

«Ми зробили перші продажі, але компанію у повному масштабі так і не запустили. У 2017 році я завагітніла, і ми подумали — а коли, якщо не зараз? Тоді й почали поступово розширювати асортимент. Збільшили команду, налагодили співпрацю ще й з виробництвами у Рубіжному та Дніпрі», — пригадує Марія.

У бізнесі вона відповідає за продукт, а Денис — за фінанси та логістику. До повномасштабної війни у їхній команді було 10 співробітників, а зараз залишилося троє: два менеджери з продажів і працівник складу. Крім цього, для створення кожного боксу засновники Griffon Socks залучають позаштатних художників і дизайнерів. 

Коли засновники Griffon Socks тільки-но запускали бренд, думали, що ядром аудиторії стане молодь до 25 років. Але статистика продажів показує інший портрет — здебільшого це люди 25-35 років. За словами Марії, всіх покупців об’єднує бажання привнести до свого життя яскраві фарби, адже кольорові шкарпетки можна поєднати навіть зі строгим діловим костюмом. 

«Також ми помітили, що серед замовників більше жінок, але найбільш популярні розміри — чоловічі. Тобто жінки часто купують шкарпетки не для себе, а на подарунок чоловікам», — додає співзасновниця бренду.

«Щоб розробити спіднє, консультувалися з лікарем-урологом»

Іноді на розробку одного боксу Griffon Socks може піти більше ніж півроку. Виробники дбають не лише про зовнішній вигляд виробів, а й анатомічні особливості. Наприклад, є серія шкарпеток для людей, які мають проблеми із судинами, — там полегшена резинка. 

А коли Денис та Марія вирішили запустити ще й виробництво спіднього, то навіть звернулися до лікаря-уролога. 

«Про це мало хто замислюється, але якісні труси мають забезпечувати правильну терморегуляцію. Інакше вони можуть заподіяти шкоду для здоров’я свого власника. Отже, після консультацій з медиками ми впевнені, що наші вироби не лише стильні, а й безпечні», — зауважує Марія.

Для виробів використовують нитки зі 100% бавовни, але п’ятку і носок додатково зміцнюють поліамідом. Сировину замовляють з Узбекистану, Індії та Туреччини.

Важлива вставка, за якою слідує продовження тексту. AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Собівартість шкарпеток з візерунком — вдвічі вища»

Кількість замовлень Griffon Socks залежить від сезону: взимку у бренду в 10 разів більше продажів, ніж улітку.

«Влітку шкарпетки майже нікому не потрібні. Відтак, у липні ми мали близько 20 замовлень на день. Восени попит збільшується, а пік сезону настає у грудні. Перед новорічними святами ми щодня продавали по 200-300 боксів. У цей час люди утеплюються самі та замовляють подарунки друзям», — розповідає Марія.

Щоб сформувати достатній запас товарів перед високим сезоном, засновники Griffon Socks починають готуватися до нього ще з літа. За словами Марії, сезонність — один з головних викликів їхнього бізнесу, адже потрібно завчасно інвестувати у нові бокси. А іноді — ще й залучити додаткових менеджерів з продажів, щоб встигати обробляти потік замовлень.

В’язати шкарпетки з візерунком — технічно складніше, ніж однокольорові. Щоб створити візерунок, у Griffon Socks не наносять принт на білі шкарпетки, а вив’язують малюнок. З цим пов’язані додаткові витрати на виробництво. Крім цього, потрібно оплачувати роботу дизайнерів.

«Через це собівартість виробів удвічі вища у порівнянні з однотонними моделями. А маржа бізнесу, відповідно, нижча. Тому поки що ми не можемо дозволити собі працювати з реалізаторами», — пояснює Марія.

«Фабрика в Харкові зачинилася, у Рубіжному – постраждала від обстрілів» 

Коли почалася повномасштабна війна, у Griffon Socks були запаси товарів на складі у Харкові, тому бренд продовжив приймати замовлення. Протягом першого місяця 100% прибутків перераховували у фонд «Повернись живим». Крім цього, всі однотонні шкарпетки, які підходять військовим, передали на потреби ЗСУ — загалом 10 000 пар.

До питання відновлення виробництва компанія повернулася у квітні. Через воєнні дії харківська фабрика зачинилася, а рубіжанська постраждала від обстрілу, тому бренд переорієнтувався на співпрацю з виробництвами у Києві, Дніпрі, Тернополі та Червонограді. Але їхніх потужностей не достатньо, щоб забезпечити виготовлення такої кількості товарів, як до вторгнення. 

«Ми і зараз продовжуємо шукати нових партнерів. Ключова складність у тому, що не всі виробництва готові братися за різнокольорові моделі або ж їм потрібен час, щоб налагодити відповідні технологічні процеси. Це сповільнює нашу динаміку розвитку, але поступово будемо розганятися», — розповідає Марія. 

Наразі обсяги виробництва складають 20-25% порівняно з довоєнними показниками. Але попит на шкарпетки є — здебільшого на вироби з патріотичними малюнками, як-от козацькі символи, українські міста тощо.

«Ми плануємо розвиватися, відновити асортимент до довоєнного рівня та розширювати його надалі. До того ж у квітні ми почали передавати на благодійність 30% від прибутку — і продовжуватимемо це робити щонайменше до перемоги», — підсумовує співзасновниця Griffon Socks.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як Олександра Фідкевич побудувала бізнес-імперію відомого шеф-кухаря Євгена Клопотенка.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Журналістка AIN.Business розпитала співзасновницю бренду Анну Свідченко, як з’явився Rikky Hype, чому від яскравих строкатих виробів перейшли до базових однотонних і як вдається постійно підвищувати продажі завдяки роботі з асортиментом та контентом.

«Вклали у виробництво $6 000»

Бренд Rikky Hype заснували троє друзів у 2017 році. У той час вони були студентами, але мріяли запустити власну справу та заробляти. Спочатку вклали гроші у SPA-салон, але за пів року зрозуміли, що бізнес нерентабельний. Тоді й звернули увагу на нішу одягу, адже у суспільстві якраз зростала цікавість до українських виробників. 

«Ми продали SPA-салон за $6 000. Цих грошей не вистачало для випуску повноцінної лінійки одягу, тому вирішили розпочати зі спідньої білизни. Знайшли виробництво в Одесі, домовилися про співпрацю. Ми показували технологу фото з прикладами того, що хотіли отримати, він виготовляв зразки», — пригадує співзасновниця Rikky Hype Анна Свідченко.

Колекцію білизни випустили в спортивному стилі. Тоді на ринку ще майже не було таких товарів від українських брендів, і ця ніша здалася конкурентоспроможною. За словами Анни, перші вироби співзасновники приміряли на себе та друзів, адже ще не мали змогу залучити професійних моделей.

Спочатку для виробів використовували яскраві строкаті тканини, в кожній моделі поєднували кілька кольорів. Але згодом перейшли до пошиття однотонних комплектів — виявилося, що базові кольори продаються краще. Поступово в асортименті з’явився також спортивний одяг, потім — топи та футболки для повсякденного носіння. 

«Маємо 450-500 продажів щодня»

«У 2020 році ми запустили власне виробництво у Києві, за рік — ще одне в Харкові. Це дає змогу повністю контролювати якість пошиття товарів, а також гнучко збільшувати обсяги, коли це потрібно. Тож тепер 90% продукції виготовляємо власними силами», — розповідає Анна. 

На момент виходу матеріалу в команді Rikky Hype — близько 100 співробітників. Це працівники виробництв і складу, конструктори лекал, менеджери з продажів, фахівці з PR і контенту. Останні, зокрема, організовують зйомки для промо нових колекцій. 

Ключова аудиторія бренду — жінки 24-35 років, які люблять базові якісні речі та віддають перевагу спортивній класиці стриманих кольорів. Це як дівчата, які відвідують зал та активно займаються спортом, так і ті, хто вписують одяг спортивного стилю у повсякденний образ.

Щодня продукцію Rikky Hype замовляють 450-500 клієнтів. Середній чек — 1500-2000 грн. Загальна кількість продажів кожний місяць зростає на 5-10%. Як підкреслює Анна, цього вдається досягти завдяки постійній роботі з асортиментом. Крім того, під час повномасштабної війни люди почали ще більше підтримувати українських виробників.

Серед усіх товарів найбільший попит мають спортивні костюми. Навесні та влітку на передній план виходять кроп-топи, футболки та шорти. 

«Продукцію рекламують Даша Астаф’єва та Michelle Andrade»

Тканину для виробів бренд замовляє у Туреччині, Італії та інших країнах Європи. Постачальники не завжди чітко дотримуються строків, тому зазвичай в компанії роблять замовлення за три-чотири місяці до випуску нової колекції. У такий спосіб формується запас часу, щоб розв’язувати проблеми — наприклад, якщо постачальник надішле тканину з браком. 

«Інший виклик для нашого бізнесу — робота з контентом. Можна мати найкращу продукцію, але якщо у вас немає можливості красиво її презентувати, то й покупців буде небагато. Тому ми приділяємо значну увагу створенню фотосесій, постійно шукаємо фахівців, які задовольняють наші вимоги щодо того, як має виглядати товар», — пояснює співзасновниця Rikky Hype.

У 2022 році в компанії запустили кілька рекламних кампаній з зірками, як-от модель та співачка Даша Астаф’єва, дзюдоїстка Дар’я Білодід, співачка Michelle Andrade. За словами Анни Свідченко, це був новий експеримент для бренду, але він виявився вдалим. Завдяки цьому Rikky Hype зміг виділитися серед конкурентів, які здебільшого залучають до реклами блогерів, але не медійних зірок. 

«Промокампанії з зірками затверджують статус і вагу нашого бренду в очах клієнтів. А щодо продажів, близько 90% клієнтів нам приносить реклама з Instagram та Facebook», — зауважує Анна.

«Перерахували ЗСУ близько 10 млн грн»

Коли почалася повномасштабна війна, Rikky Hype виплатили працівникам зарплати та бонуси і повністю призупинили роботу. Натомість спрямували зусилля на волонтерську діяльність — ще 24 лютого надіслали на потреби армії 300 000 грн. 

У квітні ситуація трохи стабілізувалася, і в компанії знову почали отримувати запити від клієнтів. Тоді вирішили, що час відновлювати продажі. Адже у такий спосіб можна сприяти економіці, забезпечуючи людей робочими місцями та сплачуючи податки.

«Ще до вторгнення у нас була відшита весняна колекція, адже ми завжди готуємо їх заздалегідь. Наступні колекції розробляли уже під час воєнних дій. У травні відкрили виробництво у Києві, на початку червня — у Харкові. Співробітники, які залишилися у місті, були щасливі повернутися до роботи. Ба більше, наразі харківський цех став у кілька разів більшим, ніж тогоріч», — розповідає співзасновниця Rikky Hype.

Щомісяця у Rikky Hype переказують відсоток від продажів для ЗСУ, фокусуються на адресній підтримці окремих бригад. Наразі загальна сума допомоги — 10 млн грн. Кошти спрямували на закупівлю дронів, автомобілів, оптичних приладів, а також іншої амуніції.

У планах бренду — зростати і надалі. Водночас у компанії ставлять за мету забезпечувати таку якість продукції, щоб успішно конкурувати з європейськими виробниками.

«Ми хочемо бачити Rikky Hype як масштабний український мас-маркет у спортивно-повсякденній стилістиці. Будемо збільшувати асортимент і потужності виробництва. Уже зараз працюємо над тим, щоб додати у колекції верхній одяг і взуття, розширити лінійку аксесуарів», — ділиться Анна Свідченко.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав історію бренду натуральної косметики VAPA:

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Ідея твердих шампунів – захоплювала»

Засновниця бренду натуральної косметики VAPA, Марія Кучеренко, здобула освіту модельєра. Проте коли дівчина проходила практику в ательє, зрозуміла — не хоче мати нічого спільного з пошиттям та модою. У Марії є художня освіта, тож свої знання вона намагалася десь застосувати. Спробувала робити блокноти, так і з’явилася VAPA. Сама назва «вапа» — це речовина з вапном, яку наносять на тканину при фарбуванні на ті місця, які хочуть залишити незафарбованими. Так роблять різні візерунки, написи тощо. Однак з блокнотами теж не пішло, дівчина зрозуміла, що її ця справа втомлює. Тоді стався найскладніший для дівчини рік, коли вона не працювала і шукала себе. 

А от історія сучасної VAPA почалася в 2017 році з шампуню одного відомого бренду, який Маша давно хотіла та отримала в якості подарунку. Її дуже захопила концепція твердих шампунів, вона загорілася цим і почала вивчати склад, процес виробництва, компоненти, їхній вплив на шкіру, взаємопоєднання тощо. Як сніжний ком ця інформація накопичувалася, а потім Марія спробувала зробити свій продукт. Поступово дівчина зрозуміла, що це саме те, що її запалює та надихає. 

Назву змінювати не стала. Логотип бренду, який є зараз, залишився з етапу виробництва блокнотів. Він і назва добре вписалися в концепцію — косметика підкреслює натуральну красу і не впливає негативно на природу. Як вапа захищає тканину від фарбування, так і косметика VAPA захищає шкіру та природу. 

Але найпотужніший старт стався, коли дівчина поїхала на маркет-ярмарок у Львів. Там VAPA створила ажіотаж та полонила серця. Навколо стенду завжди було багато людей. А деякі покупці з маркету й понині є постійними клієнтами бренду.  

«Все почалося з твердого шампуню і, звичайно, моїми першими клієнтами були друзі та родичі. Я експериментувала, а вони були моєю фокус-групою. А на маркеті у Львові я так надихнулася і була вражена, що людям подобається те, що я роблю», — ділиться Маша. 

«Тоді все стало серйозно»

Все починалося з маленької кухні в власній квартирі та вже скоро стало зрозуміло, що потрібно окреме, підлаштоване під специфіку роботи, приміщення. Тож у 2020 році Маша зняла свою майстерню. Тоді все стало серйозно.

Дівчина шляхом проб та помилок знайшла своїх постачальників компонентів. Є досить багато магазинів посередників сировини, які закуповують їх в різних куточках світу від різних виробників і працюють як агрегатори. Це теж було полем для вивчення та тестування, тому що в одного продукту може бути дуже різний діапазон цін.

«Коли в мене не було досвіду, я дивилася на масло кокоса за 20 грн і за 150 грн і думала “Так, а нащо мені переплачувати?”. Купила за 20 грн і зрозуміла, що його треба просто викинути. Таким методом я відсіювала магазини, шукала, де дійсно якісні компоненти, де тобі можуть відповісти, якщо у тебе є запитання, а де зможуть дати додаткову інформацію про походження компонентів і документацію», — згадує Маша.  

Зараз дівчина співпрацює з двома роздрібними магазинами та з кількома великими, які є офіційними представниками виробництв. Практично всі компоненти завозяться з Франції, Німеччини, Англії, Японії. В Україні ж маленький асортимент — це зазвичай глина та рослинні олії на кшталт гірчиці та касторки. Якісь компоненти Маша вже закупляє мішками напряму з, наприклад, Німеччини, а все починалося з якихось 100 г. 

Це екологічні компоненти без продуктів тваринного походження. Сама косметика та окремо компоненти не тестуються на тваринах, Марія прискіпливо до цього ставиться при замовленні. Дівчина стверджує, що всі вони є або біорозкладними або взагалі ніяк не впливають на природу. Не використовує й продукти нафтопереробки — ніяких мінеральних олій, парафінів тощо. Натомість натуральні олії або фракції олій, та продукти, які зроблені з рослинних відновлювальних джерел. 

«Займаюся всім сама»

Починала засновниця з твердих шампунів і саме завдяки їм всі знають VAPA. Дівчина каже, що це її фішка, і дуже пишається своїм продуктом. Спеціально для нього Маша з хлопцем Мішею власноруч зібрали пневматичний прес. Тепер шампуні не вручну ліплять або заливають в формочку, вони спресовуються під тиском і стають твердішими. 

«Раніше у мене була силіконова формочка для шампунів на 8 штук, яку я заповнювала і думала “вау, це так багато”. Зараз у мене одна партія шампуню — 42 штуки кожного з 6 видів. Деяких роблю більше. І крім цього з’явилися інші продукти. Маски, кондиціонери (тверді та кремоподібні), креми для обличчя та тіла, гелі для вмивання, есенція, мило господарське тощо. Воно ідеально вимиває мазут з тіла та одягу. Коли починається сезон велосипедів і походів, люди по 10 штук замовляють», — згадує Маша. 

Започаткувала бренд VAPA дівчина сама, але на різному етапі були люди, які допомагали. Зараз Марія також займається всім одна, але каже, що поки вдається віднаходити баланс і не перегоряти.

Про свою аудиторію дівчина каже так — відкриті, позитивні, добрі люди. Вони думають про завтрашній день, про майбутнє своїх дітей та планети. Це ті, хто дотримується філософії свідомого споживання, сортує сміття, зменшує відходи. А оскільки один з основних акцентів бренду — low/zero waste, 99% пакування придатне до переробки в будь-якому пункті прийому вторсировини, навіть в найменшому селі.

До конструктивної критики Маша ставиться спокійно:

«Якщо клієнти пишуть, що їм щось не подобається, я це сприймаю як стимул для того, щоб щось змінити. Я з аудиторією в досить щільному контакті. І на щастя навколо мене зібралися люди, які мої». 

«Продукти Vapa давали відчуття дому навіть далеко від нього»

Події 24 лютого стали шоком, як і для всіх українців. На початку вторгнення Маша могла думати тільки про безпеку свою та сім’ї, тому роботу бренду поставили на паузу. Вирішили нікуди не їхати, а дивитися на розвиток подій. Два тижні VAPA не працювала, а потім бізнеси стали знову відкриватися, на Черкаси наступ не йшов, навпаки закликали працювати та робити вклад в економіку. Тож 10 березня дівчина зробила пост про те, що відновлює роботу, без надії, що будуть щось купляти. Проте аудиторія бренду ще раз довела — навколо справи Марії зібралися ті, хто підтримує її та любить її продукти.

«Хтось писав, що коли виїжджав, то перше, що захопив з собою — наші шампунь і крем. Людям було приємно і спокійно від того, що поруч знайомі текстури та запахи. Це давало відчуття дому навіть далеко від нього. Мене це надихнуло — це підтверджує, що моя косметика не тільки про «помитися», а про глибші сенси. Я зрозуміла, що треба працювати далі», — розповідає Маша. 

«Кількість міжнародних доставок стала набагато більшою»

Саме ця позиція допомогла й бренду, й самій Маші подолати найскладніші тижні, не прогоріти та не втратити 2022 рік. Також в тонусі тримало бажання допомагати. Частину прибутку дівчина відправляє в фонд «Повернись живим» та планує продовжувати це робити до нашої перемоги. 

Звичайно, спочатку продажі у бренду були менші, а зараз вирівнялися. Також замовлення є на великі обсяги. Багато залишилося і постійних клієнтів. Деякі з них виїхали за кордон, тому кількість міжнародних доставок стала набагато більшою.

«Про велику лінію виробництва не хочу й думати»

«Мені подобається робити косметику. Ти підсідаєш на ці ендорфіни, які отримуєш від слів вдячності задоволених клієнтів і хочеться продовжувати створювати щось нове, цікаве, щоб знову їх радувати. Мене це наповнює», — зізнається Маша. 

На майбутнє плани вже будуються, зокрема дівчина планує передивлятися асортимент та сфокусуватися на догляді за волоссям. Також Маша хоче залучити ще людей у команду, щоб делегувати фотографування, оформлення сайту та копірайтинг.

А от щодо великої лінії виробництва навіть не думає:

«Мені подобається, що ця справа маленька і крафтова, що я тут знаю всі процеси, контролюю їх і цим живу. Не хочеться робити з цього щось штучне. Мені подобається тримати контакт с клієнтом. В цьому є особливість — що людина може написати напряму виробнику, який це зробив, і він тебе почує», — підсумовує засновниця Vapa. 

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює бренд ялинкових прикрас «Мольфар»:

Як працює «Мольфар» в умовах пандемії ковіду та нового етапу війни, чому вирішили зробити покупців співтворцями продукту і чи реально за літо пофарбували власноруч 30 000 кульок – журналістка AIN.Business розпитала засновницю бренду Марину Петрову.

«Це не просто іграшки, а спогади» 

Історія бренду почалася, коли його засновниця працювала на фабриці ялинкових прикрас під Києвом, де займалася відділом екскурсій.

«Пам’ятаю, – говорить Марина, – як одного року випало чимало снігу й учні багатьох столичних шкіл не змогли приїхати до нас на екскурсію. Звісно, вони дуже засмутилися. Тоді ми вперше придумали виїзні майстер-класи: якщо діти не можуть приїхати до нас, то ми беремо кульки, художника і їдемо до них». 

Згодом Марина пішла з цієї посади й зайнялася власне «Мольфаром». Виготовлення перших великодніх боксів збіглося з початком пандемії ковіду, тож команда не змогла приїхати до дітей з майстер-класами. Тоді й вирішили: якщо не виходить зустрітися особисто, треба все гарно запакувати й запустити доставку. Так перший бокс від «Мольфару» з’явився завдяки незгодам, які тоді трапилися. Після великодніх боксів Марина почала працювати над новорічними. 

«Мені 36 років, – говорить підприємиця. – У грудні завжди настає новорічний настрій. Я все думала, що він мине, але цього не стається. Я вірю в дива, люблю традиції, домашній новий рік. Сприймаю іграшки, як своїх старих друзів, з якими бачишся раз на рік. Мені здається, що кожен у житті мав це відчуття: коли виростаєш, а потім повертаєшся до маминого дому й лізеш на Новий рік за тією запиленою коробкою з іграшками. Ти вже забув, що там. А коли відкриваєш, то бачиш, що кожна з них – це не просто іграшка, а твої спогади». 

Марина переконана: Новий рік – це і канікули, і свята, й відповідна атмосфера, і можливість дивитися телевізор, де показують різдвяні фільми. З такою місією – любов’ю до сімейних традицій – і народилась ідея «Мольфару». Його мета – дарувати людям особливе відчуття дива. Звідси й логотип із ведмедем, і відповідна назва. 

«Незважаючи на незгоди, які з нами трапляються, – додає Марина, – важливо вірити в щось хороше. Ми хочемо дарувати радість, незабутні спогади, відчуття свята й дива, навіть в такі темні часи, як зараз». 

Крім того, для команди бренду важливо, щоб дитина не сама розмальовувала прикраси, а залучала до цього всю сім’ю.

«Перший рік, коли ми почали працювати, – говорить підприємиця, – отримували в соціальних мережах багато контенту з підписами вдячних клієнток про те, як чоловіки вимальовують іграшки-машинки: «Звісно, моя дитина щаслива. Але мій чоловік не малював уже 20 років». 

«Хочеться долучати людей до творчості, щоб вони не забували про дитину в собі»

На виробництві бренду задіяно близько 10 людей. Команда «Мольфару» працює протягом усього року, що дозволяє залучати невелику кількість працівників, хоча наборів створюють чимало. Продають їх лише раз на рік. У січні починається робота з художницею над новими малюнками та кольорами кульок. Їх фарбують власноруч. Команда бренду старається підбирати такі палітри, щоб іграшки відрізнялися від тих, які продаються в магазині. Згодом до них додають малюнки, щоб все збіглося по кольорах фарб і посипок. 

«У нас є художник, – говорить Марина, – з яким розробляємо поетапні інструкції. Є жінки-майстрині, що фарбують кульки. Так, минулого року за літо вони пофарбували власноруч 30 тисяч штук. А взимку ми вже нарізаємо кілометри стрічок для кульок і підготовлюємо все, що вкладаємо всередину боксу».

Тож виходить своєрідний цикл: кульку на фабриці видувають власноруч, потім вона приїжджає на виробництво, далі її запаковують і передають клієнтам, які й закінчують малювати – теж власноруч.

«Такий собі handcrafted for your craft, – додає засновниця бренду, – вислів, який нам дуже підійшов, адже він чудово описує, що відбувається з нашими ялинковими прикрасами».

Значну частину свого життя Марина Петрова була спортивною тренеркою. Зізнається: щасливою її робить можливість ділитися з людьми тим, що вміє.

«Так само і з боксами, – додає підприємиця, –  Ми б, напевно, могли з художником малювати гарні й особливі кульки і продавати їх уже готовими. Але хочеться долучати людей, щоб вони не забували про дитину в собі. В кожному з нас вона є, але вже давно забігалась на роботі, в побутових справах. Я не розумію, чому дітей ми розвиваємо і водимо на гуртки, а про себе, дорослих, забули». 

Марина наголошує: тут мова йде саме про розвиток творчості. Люди їм часто пишуть у відгуках, що не малювали по 10-20 років.

«У цих іграшок, створених своїми руками, – додає вона, – нема ціни. Я бачила тисячі кульок, розмальованих і дітьми, і дорослими. Коли ми вчились на майстер-класах, не було жодної прикраси, схожої одна на одну. Виходять абсолютно індивідуальні іграшки. Більше ні в кого в світі такої не буде». 

Якось їм написала жінка, що її 5-річний син розмалював сніговика. Він вийшов неідеальним, але особливим. Клієнтка подякувала за набір, адже сім’я добре провела час. «Я зрозуміла, що зроблю з цією іграшкою, – поділилась жінка. – Заховаю і подарую своїй дитині, коли їй буде 30 років». Марина зізнається: такі історії дуже тішать. З готовим товаром такого, мабуть, не було б.

«Якщо в людей не буде грошей і настрою, то ми будемо змушені закритись»

Найбільше купують продукцію бренду в Києві та Львові.

«Львів – це взагалі наша любов, – говорить Марина. – Відчувається, як вони люблять різдвяну атмосферу. Минулого року львів’яни надихнули нас на створення першої української колекції. Вони часто питали про малюнки з колядниками. Завдяки їм ми і зробили її ще в січні та назвали «Тиха українська ніч». Хто б міг подумати, яке значення воно може мати зараз…» 

Коли почався новий етап війни, бренду було складно уявити, чи взагалі буде Новий рік.

«Ми продаємо 2 місяці, – говорить підприємиця, – а решту 10 живемо з того, що вдалося реалізувати. Це був дуже великий ризик для нас. Адже якщо в людей не буде грошей і настрою, то ми будемо змушені закритись, адже не матимемо коштів для утримання виробництва». 

Тож вони зрозуміли, що треба виходити на новий ринок, і зробили це. Віднедавна компанія має своє представництво у Польщі й доставляє іграшки по всьому світу.

«Важливо доносити до іноземців, яка саме Україна, – говорить Марина. – У нас багато брендів такої якості, якої в Європі немає. Я живу за кордоном вже 9 місяців і знаю, що кажу».  

Підприємиця трохи знайома з зовнішньоекономічною діяльністю, тому сміливо взялася за реалізацію свого задуму.

«Ми зробили відповідну сертифікацію для Європи, – розповідає засновниця бренду, – зареєстрували фірму, переклали англійською мовою матеріали, інструкції, листи до святого Миколая. В жовтні все це приїхало до Польщі». 

Як виявилося на їхньому прикладі – зареєструвати й оформити було легше, ніж потім продавати.

«Ми вже реалізували набори в 20 країн світу, – додає Марина, – й отримали гарні відгуки. На жаль, наразі маємо мало продажів у Європі, але розуміємо чому. Продукцію купують в основному українці, які знаходяться за кордоном. Жартуємо в команді, що планували продавати іноземцям, а продаємо співвітчизникам. Водночас тішить, що українці не здаються, не сумують і роблять подарунки». 

Минулого року компанія додала можливість замовлення корпоративних подарунків і була здивована великою кількістю запитів. Також вони виграли тендер на створення подарунків для співробітників одного з банків України, краще за всіх намалювавши їхній логотип. Цього року в Україні бренду вдалося реалізувати найбільшу мрію Марини для корпоративних клієнтів – у них замовили великий тираж (350 наборів) із повністю брендованою коробкою для одного клієнта.

«Ми пофарбували кульки в їхні кольори, – говорить підприємиця, – підібрали стрічки і зробили власну інструкцію з їхніми малюнками. Вийшов дуже гарний персоналізований подарунок». 

«Будемо продовжувати утримувати ціни на низькому рівні та заробляти за кордоном»

Марина зізнається: хоч ціни на їхню продукцію в Україні все ж довелося трохи підняти, на кількість покупців це не вплинуло.

«Розуміємо, що наш продукт не першої необхідності, – додає вона, – і навіть в такий час маємо хороші продажі. Тож будемо продовжувати утримувати ціни на низькому рівні, щоб у людей було свято і ті, хто бажає зробити подарунок, мали таку можливість. А зароблятимемо за кордоном».

І хоча поки що в Європі «Мольфар» реалізував не так багато роздрібних наборів, але левову частку від продажів становлять корпоративні замовлення. Це були набори, які поїхали у 12 різних країн.

«Найбільша наша гордість корпоративних подарунків за кордоном, – говорить Марина, – співпраця з німецьким Google. Спершу вони замовили в нас 25 наборів. А коли їх отримали і побачили якість, то придбали ще 55». 

Бренд планує розвиватися у Європі та США. Марина мріє про власний магазинчик, але наразі з цим складно. Наступного року компанія хоче взяти участь у великих різдвяних ярмарках за кордоном, щоб продукцію «Мольфара» можна було купити й офлайн.

«Оскільки ми продаємо через інтернет, – говорить Марина, – багато людей навіть не уявляє, як насправді виглядає бокс. Радіємо, що часто перевищуємо їхні очікування. Коробка  велика, якість хороша. Головне, що дозволить утримати наше виробництво цілий рік, – пошук корпоративних замовлень вже в січні».

Тож найближчим часом вони планують їхати на корпоративні виставки і шукати нових клієнтів, щоб продовжувати працювати й надалі. 

Раніше AIN.Business розповідав велику історія того самого «Каштану», що на Рейтарській. Матеріал доступний за посиланням.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Від пробірок до іграшок

Історія Клавдіївської фабрики почалася ще у 1948 році зі створення невеликого підприємства, яке виробляло медичне обладнання — в повоєнний час у країні був попит на нього. Про ялинкові іграшки тоді ніхто не думав і фабрика виготовляла колби, пробірки та інші пристрої з медичного скла. Згодом, десь у 60-их роках, відбулося перепрофілювання на ялинкові прикраси. 

Сьогодні виробництвом проводяться екскурсії, де історію заснування загорнули в гарну легенду. Немов у передноворічний час співробітники фабрики захотіли прикрасити ялинки, які ростуть на території, на 8 метрів вгору. Проте вони не знали чим, адже навколо були лише колби та пробірки. Тоді робітники спробували замість пробірки видути кулю. З того часу фабрика почала виробляти іграшки. 

15 років тому, коли підприємство було в занепадницькому стані, а кількість робітників скоротилася до 20 людей, управління прийняла компанія під керівництвом Павла Гукасова. Тоді почали виробляти іграшки для корпоративного ринку, тобто друкувати на них логотипи чи назви компаній й працювати під замовлення. Така ідея мала успіх, виробництво налагодилося та почало поступово набирати обертів.

Через 5-6 років перепрофілювали екскурсійний відділ — на фабрику приїжджали екскурсії протягом багатьох років, але не було системної роботи з екскурсантами. Будівлю почали упорядковувати, відремонтували дахи, побудували теплі санвузли, поставили фудкорт — тоді вже екскурсійний проект запрацював на повну міць. Були випадки, коли на фабрику за день приїжджало 2000-3000 осіб, щоб подивитися на процес виробництва.

До екскурсійного проекту фабрики постійно додавали елементи та деталі, її керівництво їздило на виставки в різні країни та спостерігало за роботою виробництв там. З таких відряджень постійно привозили ялинкові прикраси. На фабриці їх колекціонували та згодом створили справжній музей. Там представлені експонати з Італії, Америки, Польщі тощо. Також виставляється і колекція власних іграшок Клавдіївської фабрики. Є й такі, яких немає у продажу, наприклад, репродукції відомих картин.

«Я прийшла на фабрику три роки тому. До цього я була на держслужбі, працювала артдиректоркою ВДНГ у команді Євгена Мушкіна. Мій творчий потенціал створювати та вигадувати глибокі сенси для проектів повністю реалізувався тут. Усі креативні ідеї пропускаю через цей напрямок. Це все, що пов’язане з теплом, затишком, будинком, родиною тощо. Тут я почуваюся в повній свободі», — каже Марина. 

Херсонський кавун на ялинці

10% з продажу прикрас цієї колекції та патріотичних іграшок передають на ЗСУ.

​​Клавдіївська фабрика виготовляє виключно ялинкові іграшки. Для цього застосовують скло та картон, принципово не роблять нічого із пластику. Виробництво працює цілорічно — десь у середині січня, коли закінчується сезон і стихають продажі, починають планувати вже наступний та розробляти дизайни символів нового року. Система така:

• січень-березень: художники розмальовують іграшки та відкладають їх на склад;
• квітень-травень: заходять замовлення від партнерів, магазинів і мереж на якийсь обсяг продукції;
• травень-вересень: малюють під контракти;
• серпень-вересень: віддають та відвантажують продукцію;
• вересень-листопад: створюють продукцію для корпоративного ринку та підмальовують на склад те, що добре розпродалося. 

У цьому сезоні виробництво додало до асортименту патріотичну продукцію у невеликій кількості, яка буквально за перші два-три тижні розлетілася. Люди вимагають ще, тому художники продовжують малювати. Безперечно, саме ця лінійка стала лідером продажів. До звільнення Херсона випустили іграшки «Херсонський кавун» та «Серце України» — «Набір херсонського визволителя». Він теж має неабиякий попит, тому його не завжди встигають робити.

Одна іграшка проходить через 6 пар рук

На фабриці працює ціла команда художників: хтось розробляє форму для ялинкових іграшок, хтось — дизайни для куль, а хтось — займається тиражуванням. Як зазначає Марина, художники мають улюблені дизайни, велику кількість небайдужості та вкладають душу в кожну іграшку. Зараз вже йде робота над дизайнами на наступний сезон, а тиражувати збираються з січня і цілий рік. 

Усі процеси на фабриці ручні, тому одна іграшка проходить через 6 пар рук. Спочатку склодуви видувають вручну форму, потім іграшку сріблять, далі вона може йти на занурення (кульку занурюють у фарбу певного кольору), після цього – переходить до рук художника, а потім її цоколюють (вставляють цоколь). Лише після всіх згаданих процесів іграшка переходить на пакування. На якомусь з етапів, звичайно, можуть бути втрати, тому що це все людська праця. Для виробництва за традицією використовують медичне скло — воно легко плавиться, на вогні стає майже рідким, тому з ним приємно працювати.

Ексклюзивні іграшки коштують 400-800 грн, кулі — 50-320 грн, друковані кулі із символікою України, наприклад, котики на тлі корабля, що потопає, — 120 грн. 

Марина розповідає, що раніше їхні ялинкові прикраси продавалися здебільшого на закордонний ринок. В Україні 75% іграшок виїжджають на експорт, а імпортується Китай, з яким дуже складно конкурувати. Ручна прикраса в Україні коштує близько 50 грн, залежно від діаметру кулі, а Китай може дозволити собі продавати за 20-30 грн. Тому локальним виробникам доводиться шукати додаткові сенси та цінності своїх продуктів.

Крім того, Китай використовує пластик — декораторам з ним дуже зручно працювати та й люди розуміють, що така іграшка краще збережеться. Тому скляні вироби втрачали свою статусність. Проте цього року китайські вироби доїхали у малій кількості, також зросли ціни у зв’язку з курсом долара, тому зараз українське виробництво набрало популярності й в цьому напрямку.

«Цього року ми відправляли до Німеччини кілька машин із нашими іграшками, але це не така велика кількість. Нині в фокусі нашої уваги український ринок. Навіть якщо подивитися на продукцію у маркетах, там скляні ялинкові прикраси вітчизняного виробництва», — додає Марина. 

Майже два місяці в окупації

Клавдіївська фабрика знаходиться у Бородянському районі, у селі Клавдієво-Тарасове. Якраз у середині лютого для виробництва закінчився успішний сезон, вже 24-го співробітники не ризикнули вийти на роботу. 

«До війни ми мали близько 120 робітників, з них близько 80 художників — ми малювали у великих об’ємах. На жаль, частина співробітників поїхала, а сама фабрика майже два місяці була в окупації. Нині нас близько 30 осіб», — зазначає Марина. 

Щойно вийшли війська, керівник фабрики Павло Гукасов приїхав у Клавдієво-Тарасове. Зібрав та розвіз співробітникам продуктові пакети, а потім став допомагати жителям Бородянського району. Керівницство фабрики закуповувало продукти та організовувало доставку в район. Наприкінці квітня ухвалили рішення потихеньку відновлювати роботу, бо за два місяці робітники фабрики були без роботи, – треба було відновлювати робочі місця та виплачувати зарплати. 

Тоді якраз з’явилося невелике замовлення з Німеччини, за нього й взялися. Спочатку виходили потроху склодуви, потім художники. Влітку вирішили готуватися до сезону продажів. Тими силами, які залишилися на фабриці, почали заготовляти продукцію на склад, щоб не зникнути з ринку. Екскурсійні проекти призупинили.

Виробництво повністю залежить від електрики

Тому коли почалися проблеми зі світлом, для всіх це стало шоком. Для склодувів подаються повітря та газ, художники малюють при світлі, при зануренні виробів використовуються лампи, а при посріблені — гарячу воду й світло. Тож керівництво почало закуповувати генератори та вивчати, як вони працюють. На фабриці зараз три генератори, але вони можуть безперебійно підтримувати процеси лише художників та пакувальників. Для склодувів потрібні великі потужності, що дуже дорого. Тому зараз використовують кулі, які передбачливо заготовили на склад раніше, й намагаються їх занурювати, розмальовувати та пакувати. Дути скло привчилися тільки коли є світло. 

«Покупці часто просять іграшку “Серце України”, а у нас на складі взагалі не залишилося форми під неї. Тож ми чекаємо світла, схрещуємо пальці, й як тільки воно з’являється, склодув біжить у цех і починає робити серця. В кращих випадках встигаємо видути 120 форм», — ділиться Марина. 

Також артдиректорка Клавдіївської фабрики зазначає, що завдяки злагодженому та професійному колективу, де кожен розуміє свою задачу, фабрика все ще існує. З початком повномасштабної війни ялинкові прикраси у вигляді простого декору впали у продажах, натомість злетіли ті продукти, в які вклали сенс.  

«У майбутньому ми хочемо розвивати екскурсійні проекти, бо нам їх не вистачає. Ми звикли, що в сезон у нас завжди дитячий сміх та захоплений крик, іноді й плач. Фабрика насичується цими позитивними емоціями. Ми хочемо більше розвивати експорт, бо нам тяжко без цього. Працювати під якісь чіткі замовлення — це гарантія. А коли виробляємо запас на склад, ми не розуміємо, який це буде попит. Результат ми можемо побачити лише у грудні-січні. Ми прагнемо далі нарощувати потужності, щоб фабрика працювала у повну силу та зберегти традиції виробництва ялинкових прикрас в Україні», — підсумовує Марина.

Раніше AIN.Business розповідав велику історія того самого «Каштану», що на Рейтарській. Матеріал доступний за посиланням.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Історія «Каштану» почалася у 2017 році. Його засновники — Олег Камлук, Кирило Богдан та Дмитро Грек, — тоді працювали у магазині Kapkan, який знаходиться у тому ж дворику, на Рейтарській, 9. Місцеві ще називають його «дворик з воронами», а тепер і «дворик, там де “Каштан”».

Напевно, кожен мешканець Києва знає вулицю Рейтарська. Вона — серце Старого Києва та місце концентрації молоді. Тут знаходяться магазини українських брендів одягу Syndicate та Riot division, галерея Naked Room, нашумілі заклади Zigzag та Рейтарська Circle, а також проходили величезні фестивалі Block Party та Район #1. Але так було не завжди… 

На той момент приміщення кав’ярні було в жахливому стані. Давно там знаходилися комунальні квартири, колись, судячи зі знахідок, навіть ЖЕК, а останні 15 років — просто склад із зимовими шинами. Вся ділянка, разом з приміщеннями Kapkan та «Каштана», належала одним господарям, для яких це було всього лише частиною великого бізнесу, потенціал якої необхідно було реалізувати. З ними у трійки друзів були гарні відносини, тому періодично Олег, Кирило та Дмитро отримували пропозицію зняти це приміщення. Проте ні вони, ні інші потенційні орендарі не ризикували вкладатися у місцину. 

Детально про те, як зароджувалася та розвивалася кав‘ярня AIN.Business ексклюзивно розповів один із її співзасновників Олег Камлук.

«Зніміть хоча б маленьку кімнату»

Після такої пропозиції хлопці замислилися, стратегічно обговорили можливості та гроші, які готові вкласти з ризиком не повернути їх назад. $3000 — така стартова сума вийшла на трьох. На той момент на Рейтарській не було нічого, а щоб попити нормальної кави хлопці ходили у перукарню друзів Haze. Тож вирішили: «Чому б і ні?». 

«Двір крутий, місце класне, вирішили ризикнути. З самого початку у нас було розуміння, що це буде кафе, а от яким воно буде, з яким наповненням і назвою – домовилися подумати вже з часом. Ми розпочали трансформацію», — згадує Олег. 

Ремонт у кімнаті робили втрьох, такий досвід вже був у Kapkan — тоді за допомогою друзів і знайомих справилися на відмінно. Від початку команда не хотіла нічого чіпати та змінювати, планували поставити меблі та працювати, як тоді робили заклади в Європі, зокрема у Берліні. Для хлопців було важливо зберегти концепцію — при мінімальних вкладеннях працювати з тим, що є. 

«Чистили вікна, а ті просто розсипалися. Тому довелося їх міняти. У маленьку кімнату для цього наймали спеціально навчених людей, а у великій робили самі. Крім того, Кирило залучив до варіння з металу свого батька, а в процесі й сам навчився. Для виготовлення бетонних частин, в тому числі барної стійки, я залучив вже свого батька», — згадує Олег.  

Коли ремонт підходив до завершення, постало питання «Що ж це буде?», а з ним — задача обрати назву. Хлопці довго не могли визначитися й накидували варіанти на листочку — хотілося щось круте й пов’язане з Києвом. Проте навіть онлайн-інститут Projector, до якого Олег звернувся з проханням допомогти обрати назву, не допоміг. В результаті зупинилися на «Каштані», — назва входила у топ-3 варіантів.

Тоді у закладу не було ані логотипу, ані вивіски — останню замінював листок А4 з зображенням листку каштану, і надписом «Кав’ярня». Вже пізніше з’явилася металева вивіска, яку Кирило разом зі своїм родичем вирізали болгаркою. 

Олег зізнається, що «Каштан» збирали буквально по крупинках. Якась добра дівчина віддала в заклад свої рослини, які потім стояли на вулиці. Знайомий хлопців, який також мав кав’ярню, позичив кавомашину. Всередині, при цьому, був мінімальний набір: барна стійка, чотири барні стільці та вініловий програвач. На кількість позицій вирішили теж не розпорошуватися, — у меню їх було 10. Обрали класику: еспресо, капучино, лате. Десерти робила знайома. Довгий час навіть не було посуду, всі напої віддавали в картонних стаканах.

«Багато хто навіть думав, що то була наша фішка», — додає Олег Камлук. 

Двоє перших робітників «Каштану» до того ніколи не працювали баристами. Один з них — товариш співзасновників Мишко, — музикант, який співає у гурті Bluesbreaker. Він працював у продакшені, втомився й хотів змінити сферу роботи, щоб перезавантажитись. До команди долучилася й подруга хлопців Валерія, яка працювала в різних закладах, але хотіла камерної атмосфери. 

«Не рекламувалися. Органічно нарощували спільноту»

У Олега, Кирила та Дмитра було певне оточення, яке завдяки сарафанному радіо дізнавалося про нову кав’ярню. Це й були перші гості закладу — друзі та друзі друзів. 

«Я з 14 років катаюся на скейті, тому мій бекграунд: вулична культура, музика, графіті тощо. Кирило й Діма приблизно такого ж складу. Тому ми робили те, що подобається нам, і розраховували, що це сподобається й іншим людям», — зазначає Олег. 

А от таргет у Facebook, який спробував налаштувати Олег, підтягнув дивну аудиторію. Люди почали писати суб’єктивні коментарі про назву, персонал і сам заклад. Тоді вирішили відмовитися від будь-якої реклами та органічно нарощувати спільноту. Поступово гостей ставало все більше. Особливе збільшення кількості відвідувачів команда помітила, коли відкрили другу кімнату, й про це написали кілька столичних медіа. Рішення про розширення прийшло саме собою — стало зрозуміло, що барної стійки та одного столика недостатньо, також треба було розміщувати гостей взимку. 

Тоді їжі в закладі ще не було, але вже з’явилися нові позиції: не такий популярний на той час Club Mate, пироги. Крім того, зробили колаборацію з проектом Foodies — його засновниці, Яна та Христина, робили страви на поп-апах вихідними. Якщо хтось з жителів Києва на них потрапляв, то знає, що ці сніданки викликали ажіотаж, а місце за столиком було знайти так само важко, як заглянути в цей дворик і не привітатися з найстарішими воронами міста.

Згодом відкрили й настільний теніс, на місці якого все було завалено бетонними блоками та будівельним сміттям. При чому відкриття припало на перший день фестивалю Район #1. Команда закладу завжди робила різні активності направлені на те, щоб люди більше спілкувалися, — розвивали культуру шахів, кіноклуб, велоклуб, настільний теніс. 

Згодом вирішили відкривати кухню. У «Каштані» вона також унікальна — це маленька кімната прощею 5,7 м², де ще й розміщуються холодильники, плити та мийки. З огляду на це, на кухні працює одна людина. Гостям спочатку було складно зрозуміти, чому замовлення потрібно чекати інколи більше години, проте з часом у кав‘ярні сформувалася аудиторія, яка розуміє, що це не заклад-гігант зі величезним вливанням капіталу та купою працівників, і просто прийняла цей підхід. 

«Подували бренд на простоті та автентичності»

«Каштан» не дуже публічний заклад — ні реклами, ні гучних статей у медіа, ні яскравої вивіски з фасаду. Йому це не потрібно, адже від початку засновники хотіли зібрати свою аудиторію — незвичайну та щиру — побудувати бренд на простоті та автентичності. Тому зосереджувалися на смачній локальній каві. Пройшли через купу експериментів і різних обжарювачів, оскільки тоді ніхто з команди в цьому не тямив. Це вже потім бариста від закладу навіть їздила до Бостона, представляти «Каштан» на чемпіонаті світу. Також не варто забувати про відмінність від інших кав’ярень, яку сильно полюбили у «Каштані» — у закладі не беруть додаткових грошей за альтернативне молоко. 

«Київ — галасливий, великий і швидкий. А тут заходиш у двір, де все відносно спокійно, де ти можеш посидіти, пограти в шахи, попити каву, поговорити з друзями. І в якийсь момент ця концепція зібрала прямо всіх наших друзів. Найкрутіший комплімент, який мені говорили, звучав так: “Якщо уявити якийсь київський заклад, то складно подумати про щось інше, аніж про “Каштан”», — додає Олег. 

Проект став жити своїм життям, звичайно, не без допомоги його творців. З’явилися столики в дворі. З цим проблем не було, хоч і деякі речі «зі скрипом» доводилося узгоджувати з власниками двору, чи місцевими мешканцями. Наприклад, охоронців, які слідкували за двором та воронами й жили у приміщенні кав’ярні, — довелося переселити в інше крило. Проводили багато подій: поп-апи, поетичні читання й, звичайно, чемпіонати з настільного тенісу. Згодом з’явилася ідея відкрити вінтажний магазин, що виявилося трохи простішою задачею, аніж з нуля відкрити кав’ярню. В цьому у хлопців був досвід і розуміння, які бренди та речі вони хочуть бачити на поличках.  

«Ми завжди знаходили спільну мову»

Олег зазначає, що з Кирилом і Дмитром вдається ефективно працювати разом і при цьому зберігати баланс між роботою та дружбою. Проте на початку роботи «Каштану» це здавалося майже неможливим, адже тоді друзі ще працювали разом у Kapkan, займалися кав’ярнею, ще й встигали проводити час поза двориком на Рейтарській. У цій трійці Олег займається зв’язками з громадськістю, медіа, візуальними рішеннями та івентами. На плечах Кирила технічна складова, коли треба щось полагодити, зробити, знайти, привезти тощо. Діма відповідає за фінансові та бюрократичні питання. 

«До цього досвіду роботи у HoReCa жоден з нас не мав. Ми працювали більше в рітейлі, а в тому як працює кав’ярня нічого не розуміли. Тому розвиваємо цей проект на своїх почуттях та сприйнятті світу», — розповідає Олег. 

За словами Олега, команда дуже відповідально ставиться то підбору персоналу, й завжди звертає увагу на відкритих людей зі спільними цінностями. Олег, Кирило та Дмитро скоріше дружать зі співробітниками, ніж є їхніми начальниками. Хлопці завжди чесні з ними та підтримують добрі стосунки. Вважають, що це навіть не фішка закладу, а нормальна історія, адже команда — це надважливо. 

«Оскільки не працюємо, давайте оновимо підлогу»

Як і для всіх бізнесів, пандемія COVID-19 стала для «Каштана» випробуванням. Заклад зачинився, всі сиділи вдома. Але довго в такому режимі не протрималися, на третій день локдауну Кирило запропонував зробити те, що коли заклад працює – не зробиш. Команда прийняла рішення оновити підлогу, оскільки була така можливість.

Так якийсь час хлопці наводили красу у закладі, але зрозуміли, що треба заробляти. Тому стали розвозити каву містом, що викликало неабиякий попит. Коли вирішили відкрити вікно на видачу кави з собою, очікували, що гостів зовсім не буде. Проте віддані клієнти довели зворотне.

«Липа» як старший брат

Ідея відкриття другого закладу не змусила себе довго чекати, але, за класикою жанру, хлопці не розуміли, що з цього вийде. Знали тільки одне — робити його у тому ж дворику на Рейтарський не варіант через певні труднощі з орендодавцями. Знайшли приміщення по вулиці Липинського, власне, у тому ж районі, де «Каштан». 

«”Липа” як старший брат, попри те, що саме “Каштан” був “першою дитиною”. Тут зокрема є  алкоголь, “Каштан” же вирішили залишити у рамках сімейного кафе, куди приходить молодь. Проте” Липа” — ще не завершений продукт, ми тільки зараз розпочинатимемо трансформацію у те, що спочатку задумували», — каже Олег. 

«Липа» пропрацювала рік і закрилася у лютому через повномасштабне вторгнення. Друзі, родичі а також їхні тварини жили прямо у закладі. Це підвальне, ізольоване, безпечне приміщення з товстими стінами — ідеальне, щоб пережити небезпечні дні війни в столиці.

Через кілька днів, коли пройшов перший шок, хлопці відкрили на базі «Липи» волонтерський штаб. Спочатку разом з іншими локальними закладами готували для захисників та нужденних під егідою «Києва Волонтерського», та окремо від себе. У квітні перейшли на гуманітарну допомогу, яку возили на Чернігівщину.

Згодом команда зрозуміла, що має потужний будівельний бекграунд, який можна використати, щоб допомогти. Досі хлопці закінчують будівельні роботи у регіоні, відновлюють будинки та роблять ремонти в домівках, які постраждали від війни. 

Цікаво те, що навіть у перший день війни, коли «Каштан» не відкрився, люди все ще приходили за кавою, а одна з працівниць навіть приїхала на Рейтарську та хотіла вийти на роботу. Наш народ сміливий та незламний, це також відобразилося на тому, що обидва заклади пережили не тільки коронавірус, а й перший найскладніший для країни період російсько-української війни. 

Зараз «Каштан» — це одна з найавтентичніших, найсмачніших та найвпізнаваніших кав’ярень міста. Історія, яка почалася з логотипа на листі А4 трансформувалася у проект з душею та індивідуальністю. Через популярність закладу та постійні черги, з’явився локальний жарт, що у «Каштані» неможливо випити каву. Проте навіть це не применшує любові киян до кав’ярні та не стає перешкодою.  

P.S. А один з актуальних плюсів — там не вимикають світло.

Автор: Тетяна Капустинська.

Про презентацію нового пива від Divchata я дізнаюся з Instagram Beerguide — одного з активних українських пивних ентузіастів. Портер із фініками та лохиною — Passive Aggressive — Ксенія презентувала в нещодавно відкритому барі в центрі Києва Uno Mas.

Там AIN.Business зустрівся із підприємицею, щоб поговорити про досвід пивоварні, яка варить одне пиво на місяць, сексизм в індустрії та ріст українського крафту на фоні війни.

Це продовження великого спецпроекту, в якому AIN.Business розповідає про пивоваріння в Україні. Ви можете подивитися мапу броварень, про які ми писали за посиланням.

Читайте також:
— Спершу — бізнес, потім — пиво. Історія локальної броварні Kyiv Local Brewery
— «Опілля». Як працює та скільки інвестує пивоварня зі 170-річною історією
— Rebrew. Броварі з броварні в Броварах, які називають своє пиво на честь міфічних богинь

«Дівчинко, поклич когось дорослого»

На сьогодні Divchata Brewery – це проект, яким Ксенія займається самостійно. Пивоварня працює за принципом ексклюзивної варки. Раз на місяць вони готують один новий сорт пива, який більше не повторюється. 

Сама броварня запустилася у 2020  році. Її заснували Ксенія та пивоварка Юлія Кириленко. Компанія призупинила роботу на початку повномасштабного вторгнення. Юлія своєю чергою працювала та продовжує працювати головною технологинею броварні Lytopys. Ксенія довгий час сумнівалася, чи варто відновлювати виробництво, але таки наважилася.

«Я зрозуміла, що це саме той проект, де я через призму пива можу висловити свої внутрішні переживання, доносити свої ідеї. Мені неймовірно подобається процес створення кожного сорту, де я уявляю, про що саме це пиво говоритиме в результаті, яким буде його смак та які емоції відчує людина, зробивши перший ковток. І з допомогою технолога на виробництві перетворюємо ідею в напій.  Так на четвертому  місяці війни ми вирішили зробити томатне пиво і назвали його Brave», – розповідає підприємиця про перезапуск Divchata.

Починалося все з ідеї ламати стереотипи. Ксенія прийшла в галузь як амбасадорка Івано-Франківської пивоварні Copper Head. Працювала там, а згодом переїхала до Києва, де активно просувала продукт броварні.

«У 2017-2018 роках, коли я вперше проводила пивні презентації, я дуже часто стикалася із сексизмом. Я добре пам’ятаю, як на одній з них я розкладала пиво, і до мене звернувся барменеджер зі словами “Дівчинко, а хто буде проводити презентацію, поклич когось дорослого”. І на початку подібні ситуації траплялись часто. На щастя, зараз я бачу все більше цікавості до продукту в очах покупців під час презентацій, а не здивування чи недовіру через мою гендерну приналежність», – згадує Литвинюк.

Саме ідея розмивання гендерних кордонів була закладені й в назву, й в айдентику нової броварні: Divchata Brewery та слоган «Пиво не має гендеру». 

Із дизайном допомогла мисткиня Наталія Днесь, із якою засновниці взагалі не були знайомі.

«Якось я побачила виставку художниці в Івано-Франківську, яка малює мінімалістисною технікою Oneline (суцільної лінії), тобто не відриває руку від полотна до завершення картини. Я подумала, що це дуже круто, але вона, хоч і українка, була за кордоном. Я кілька днів наважувалася і врешті написала величезного листа в Telegram, у якому розказала про проект та його ідеологію, й запропонувала розробити нам дизайн. Вона два дні не відповідала, і я подумала, що все. Але врешті мені прийшов такий самий величезний лист, де вона радісно погодилася співпрацювати», – згадує Ксенія історію народження дизайну бренду. 

Схожим шляхом знайшли й СММницю. Таким чином на запуск бренду інвестицій майже не знадобилося. 

«60 000-80 000 грн за варку»

Divchata Brewery — це передусім бренд, а не повноцінна пивоварня. У них немає свого виробництва й заводу. Зараз пиво навіть не розливається у пляшки, бо там, де його варять, немає лінії розливу. Зате в них сміливий підхід до смаків та щомісяця нова варка.

Divchata варять своє пиво на заводі Zlak Brewery у Києві. У вартість однієї варки, це 1 тонна пива, входять: сировина, послуги пивоварні та дистрибуція. Загалом, це від 60 000 до 80 000 грн, в залежності від інгредієнтів.

Першою варкою в оновленому форматі було томатне пиво Brave.

«Ми варили його двічі. Спочатку я додала туди купу спецій, пюре лайму, листя лайму, табаско й навіть соєвий соус. Хотілося все спробувати. Але врешті, соєвий взагалі не відчувався й хотілось більше щільності в пиві. Тоді ми зварили його вдруге і вийшов чудовий результат», – згадує Ксенія.

У цього пива вельми високий бал на Untappd – 3,98 з 5, при 135 голосах. Це враховуючи, що його можна було спробувати виключно у крафтових закладах.

Історія «Пасивно-агресивного пива» ще романтичніша.

«Я була у відрядженні, їхала паромом з Німеччини до Данії, – згадує Литвинюк. – І в duty free придбала корисний батончик. Він був із фініків, лохиною й ваніллю. І раптом мене осяяло, я зрозуміла, що хочу зварити саме такий портер».

Ксенія підійшла до нового сорту з ентузіазмом, замовила з-за кордону пасту з фініків, додала справжню лохину, 50 стручків ванілі і зварила тонну фініково-лохинового портера. 

Зараз пиво Divchata можна спробувати тільки з кег, тобто у крафтових закладах. Дистрибуція відносно вузька, що дозволяє назвати це пиво ексклюзивним. За словами Ксенії новий портер Divchata можна буде спробувати лише в 14 закладах по Україні. При цьому, підприємиця не планує особливо розширювати діяльність.

«Я не бачу це як бізнес. Це моя творчість, вона мені дуже подобається, я на цьому майже нічого не заробляю. Той формат у якому я є зараз дозволяє мені максимально експериментувати й з кожним новим сортом показувати, що пиво — це не тільки чоловічий напій, пиво немає гендеру й що портером з фініками чи гозе з томатами можуть насолоджуватись усі, незалежно від статі», – пояснює Ксенія.

«Українці масово купують український крафт»

Дохід їй приносить основна робота – дистриб’юторська компанія Uno Mas, куди її переманили з Copper Head. Ця організація спеціалізується на крафтовому міцному алкоголі (мескаль, текіла, джин), та крафтовому пиві. 

Також Uno Mas я відкрили свій перший заклад – невеликий пивний бар з власним імпортом на вул. Пушкінській в Києві, який сильно відрізняється від того, як ми звикли уявляти пивний бар.

Попри повномасштабне вторгнення, справи у дистриб’ютора йдуть непогано. Попит українців на пиво не тільки не впав, а й суттєво зріс.

«Українці почали дуже активно підтримувати український крафт. Цього сезону попит на крафтове пиво значно перевищив пропозицію, знаю пивоварні, які влітку орендували додаткові об’єми для варки пива, оскільки власних не вистачало.. Ну і треба відзначити самих пивоварів, які всіма силами рятують виробництва і продовжують варити класне пиво. Попит на імпорт дещо зменшився, але він є. Ми і в період війни продовжуємо знайомити українців з цікавими пивоварнями на світовому крафтовому ринку і щомісяця привозимо щось нове», – підсумовує Ксенія. 

У листопаді 2019 року Олександр заснував маленьку сімейну ферму і почав виготовляти крафтові сири. Підприємство «Мі-Ло-Ко» знаходиться під Києвом, у селі Любимівка. Проте й тут не без перепон: з початком повномасштабного вторгнення у фермерських господарствах, де бізнесмен закуповував молоко, чимало кіз загинуло під ракетними обстрілами.

Журналістка AIN.Business розпитала Олександра про роботу ферми в умовах повномасштабної війни, магію виготовлення сиру й те, як в одному продукті можна прочитати історію цілого регіону України. 

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Сир поєднує в собі флору й фауну»

Як зізнається власник крафтової сироварні «Мі-Ло-Ко» Олександр Щелоков, йому завжди хотілося «виправити карму» після фінансових справ. Раніше у підприємця була художня студія для дітей і дорослих на Печерську, потім він працював у кузні, робив скрині з дерева тощо. Ще одне захоплення чоловіка – тварини.

«Сир поєднує в собі й флору, і фауну, –  говорить він. – У нас тут ростуть квіти, трава, дерева…Кози все це їдять і дають молоко, з якого народжується сир. Молоко – це певний стрибок у вічність. Через сир ми можемо знати, в якому регіоні працюємо, який його смак. У круглій головці сиру можна прочитати історію Київщини або італійського чи французького регіону».

Камамбер у будь-якій країні – це той самий сир, хоча його смак залежить від того, що їдять тварини. У такий спосіб він передає історію і культуру регіону, де був зроблений. Саме це і захопило Олександра. 

Назва бренду «Мі-Ло-Ко» з’явилась у результаті поєднання слів «молоко», «мило», «компанія». Спершу були простенькі варіанти на кшталт «Любимівські сири», але, оскільки схожих вже достатньо, зупинилися на  «Мі-Ло-Ко». Назва поєднує в собі все, що людина хоче в це вкласти – від дружби до молочної історії.

За своєю діяльністю Олександр щодня тестує 3-4 види сиру на кожному етапі дозрівання.

«Спочатку це було важкою роботою, – пригадує він, – а зараз не можу без нього заснути».

В сирі живе багато бактерій. Коли підприємець із дружиною вирішили відкрити нову крафтову сироварню, то планували переїхати в інше приміщення, зробити його дерев’яним, як на Закарпатті чи в Альпах.

«На це дружина сказала, – пригадує Олександр, – що то не я так вирішив, а бактерії, які вже багато років у нас живуть. Це вони кажуть: нам тут сумно, зараз переїдемо в нову сироварню. Тож уже не знаю, хто приймає рішення: я чи та система мікроелементів у сирах, яка в мені вже оселилась».  

«Із одного боку, створення сиру – це важкий процес, а з іншого – творчий»

Олександр вміє робити 34 види сиру, а регулярно створює 12.

«На дегустації ми представляємо молоді сири (шевр, фета), – додає він, – витримані напівтверді й тверді, а також плісняві сири. Працюємо з білою і блакитною пліснявою (камамбер, валансе, дорблю, рокфор)».

Улюблений продукт Олександра – Белпер Кнолле – сир у перці й часнику, який добре зберігається. Його можна носити в кишені й дістати за будь-якої ситуації. Це одна з причин, чому цей продукт користується прихильністю і серед наших військових.  

За словами підприємця, США – одна з країн світу, що найбільше споживає сиру, водночас 95% американців навіть не знають, як він виробляється.

«На кожному етапі створення сиру, – додає засновник ферми, – це питання гігієни, стерилізації, пастеризації, тобто догляду за продуктом. Із одного боку, створення сиру – це важкий процес, а з іншого, що мене приваблює, –  творчий». 

Для того, щоб зробити сир, потрібно взяти молоко, додати в нього закваску або культуру, смак якої ви хочете відчути через пів року чи рік.

«Ця бактерія, – говорить Олександр, – робить сир або солодким, або дає запах грибів чи дерева. Все це стоїть від 30 хв до години. Благородні бактерії наповнюють молоко майбутнім смаком. Потім у нього додається фермент, який робить з молока гель».

Згодом слід горизонтально і вертикально зробити на продукті кубики, дати їм відпочити і повільно розмішувати великою дерев’яною ложкою. Ці кубики віддають сироватку і стають меншими. Далі утворюються сирні зерна, які ставлять у форми – квадратні, круглі, овальні – залежно від виду продукту. Сироватка стікає, голівка набирає форми, її солять, сушать і роблять скоринку.

«Для цього сир треба або змастити олією, – говорить Олександр, – або занурити в перець, каву чи какао. Можна також покрити пліснявою або мити його щодня спеціальним бактеріями. В нас всі скоринки натуральні, тож їх можна їсти. Ми не використовуємо силікон чи плівку».  

«Щоб робити сир, треба, щоб тварини себе добре почували»

«Мі-Ло-Ко» – це сімейний бізнес. До війни тут працювали люди, які займались закупівлями, випасали тварин, прибирали і допомагали варити сир.

«Сьогодні ми залишилися втрьох, – говорить Олександр, – я, моя дружина і дочка. Обсяги молока дуже скоротились і ми справляємось. Працюємо по 14-16 годин на добу. Збільшити штат зараз нема можливості. Сподіваємось, що навесні кізочки окотяться, буде багато молока, тоді ми знову запросимо наших співробітників».   

Найбільше замовляють сири з Києва та області, Харкова, Івано-Франківська, Черкас та інших міст України. Бренд працює на регіональному ринку. «Мі-Ло-Ко» не постачає продукцію за кордон, але друзі компанії возили її в Іспанію, Німеччину, США, Польщу, Туреччину.

«Наша філософія, – міркує Олександр, – відроджувати тисячолітню культуру сироваріння. Для цього використовуємо золу виноградної лози, вишні або яблуні. Це максимально природний консервант. Жодного стабілізатора, селітри, E’шок ми не можемо дозволити через свою філософію. Тому наші сири живуть довго, але за ними треба доглядати».

Засновники ферми рекомендують вжити сир протягом 14 діб, тому готують зазвичай невеликими порціями.

«Це краще допомагає відчути смак, – переконаний Олександр. – Ми хочемо, щоб люди насолодилися ним – вранці з кавою або ввечері біля каміну з вином чи віскі. Хоча термін зберігання короткий, у нас є дво-трирічні сири, але за ними треба відповідно доглядати».

Олександр переконаний: щоб робити сир, треба, щоб тварини себе добре почували, їх мінімум двічі на день доїли і доглядали, а далі сир себе зробить сам.

«В умовах повномасштабної війни, – розповідає засновник ферми, – найважче було – утримати кіз, щоб вони вижили. В нашому регіоні кожна друга тваринка загинула, цілі ферми були знищені. На третій день зникло світло, вода. Найважливіше було – зберегти кіз, які на той час якраз були вагітні. Постійні вибухи, відсутність кормової бази…»

Олександр пригадує, що до них ніхто не міг ні дійти, ні доїхати. Води не було, тому збирали дощову. Але тварини відчули, що їх не покинули, тож усі кози народили від 1 до 3 козенят.

«Людина може дати собі раду без світла чи транспорту, – говорить Олександр. – А за тварин ми відповідаємо. Вони не можуть самостійно знайти воду, їжу, зігрітись. Все, що ми зробили – просто врятували своє стадо. Але це було найважче і найголовніше».

Олександр переконаний, що протягом найближчих років на полицях супермаркетів буде збільшуватися кількість натуральних продуктів, тож крафтове сироваріння користуватиметься попитом. Наразі їхня сімейна ферма продовжує працювати над новими видами продукції. Так, нещодавно з’явився сир «хакі», що налічує три кольори (фіолетовий, рожевий, білий або зелений, жовтий, білий/чорний).

«Це сири, схожі на одяг наших військових, – говорить Олександр. – Ми зараз готуємось відправити їм велику партію».

З новинок також буде сир «Кохання на сіновалі». Його скоринку миють оливковою олією і покривають сіном.   

Віднедавна компанія «Мі-Ло-Ко» почала робити більше витяжних сирів. Вони краще зберігаються, коли пів дня немає світла. Крім того, копчені й витяжні сири краще переносять коливання температур. А, наприклад, на камамбер зміна в 1-2 градуси може повпливати негативно.

«Пробуємо розвивати українську лінію сирів, – міркує Олександр, – трошки часничку, ліпази, що дає гостринку. Такі сири, щоб ти взяв шматочок і прочитав ціле оповідання. Через сир я пишу маленькі історії. Мені хочеться, щоб людина брала сир і згадувала своє минуле або намагалась мріяти про щось гарне, смачне і яскраве».

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав історію українського виробництва м‘ясних продуктів Ham.Lo:

У час, коли всі запускають IT-стартапи та інвестують в tech-компанії, не можу не спитати у Влада: «як так сталось, що ти займаєшся настільки “фізичним бізнесом”, готовий продукт якого можна взяти в руки?». 

«У центрі мого бачення екосистеми компаній — людина. Я хочу бути розумним, гарно виглядати й добре пахнути — це все у нас вже є. Потім буде ще щось, територія для розвитку величезна», — пояснює Ноздрачов. 

Сьогодні з Владом говоримо про запуск косметичного бренду sense.education, який він щойно анонсував. Мені імпонує його ціль — «ми боремось за ванні кімнати». Звучить забавно. До моменту, коли ти розумієш, що це ринок на $2 млрд лише в Україні і на $500 млрд глобально. 

Бізнес sense.education у Влада та його дружини Вікторії, здається, лише чекав на момент, коли він буде запущений. Дві важливих складових для нього — частина їх роботи та життя. 

Як пояснює Ноздрачов, вони вже кілька років займаються розвитком бренду одягу О(FourFour). Це важка робота: від створення самого одягу до того, як його продавати.

«Одяг потрібно створити, наповнити склад, домовитись з рітейлом, у якого страшні комісії, про продажі і т.д. Найгірше — немає легкого способу кратно наростити продажі, магічної кнопки, яку клікнув і все полетіло. Мучаєшся так, наче Amazon керуєш, а результат зовсім не такий, — сміється Ноздрачов, — тому ми хотіли знайти величезний ринок, з великими можливостями». 

Такий ринок був, буквально в руках у подружжя. 

«Ми з дружиною — великі фанати мила, гелів для душу, кремів, всього красивого в ванній кімнаті. Коли бували за кордоном, то завжди купували те, чого немає тут. Привозили, ставили, милися. Ми просто любимо це», — пояснює мій співрозмовник. 

Сам Ноздрачов себе характеризує як людину, що може швидко загорітись ідеєю. Він одразу призначив купу зустрічей з парфумерами, виробництвом, дістав дослідження цього ринку в Україні. 

Сам по собі ринок — величезний. Глобально це майже $500 млрд, в Україні — $2+ млрд у 2021 році і корекція на 20% у сторону зниження після повномасштабного вторгнення. На частину цього ринку бренд sense.education і націлився. 

У розмові не можу не спитати Ноздрачова про особисту мотивацію: в Україні — повномасштабна війна, частина країни — тимчасово окупована, економіка впала на третину. Невже не боявся запускатись? 

«Ми дізнаємося, що дружина — вагітна, у нас буде донька і ми нікуди не їдемо. Ми розуміємо, що ми тут і ми далі щось маємо робити. Не зрозуміло, що буде з нашими проектами, як взагалі все буде. Ніхто не знав, як будуть розвиватися події. Я кажу: “Давай робити, бо будемо сумувати, якщо туди не зайдемо”. От так якось і сталось», — пояснює Ноздрачов. 

Бренд sense.education лише запустився, тому говорити про перші результати — зарано. Та ми спробували випитати у Ноздрачова все, що можливо. 

Інвестиції у запуск склали близько $120 000, від ідеї до запуску — трохи менше шести місяців. Чим займались весь цей час? 

Спершу — вивчили ринок і знайшли свій сегмент. sense.education став вище мас-маркету, що продається у кожному київському супермаркеті, зайшовши на територію Zielinski, хоча й по нижчій ціні. Чому саме таке позиціонування?

«Ми віримо, що моє покоління і молодше будуть шукати сенс в тому, чим вони користуються. Вони будуть шукати якусь ідею за цим усім, не просто функцію і не просто утилітарну якусь штуку», — пояснює підприємець.  

Також уже на перших етапах була готова математика бізнесу. В компанії знали, скільки хочуть/можуть продавати, як, де, куди.

«Думки, що запостиш в інстаграм і все полетить — недостатньо. Ми добре підготувались ще до запуску і в момент, коли стартанули, не бігали в хаосі, а працювали за планом», — додає Ноздрачов. 

Слідом — лінійка продуктів. В основі, як би неочікувано це не прозвучало — безпека. Ні Влад, ні його дружина не мають досвіду професійного створення косметики. Тому вирішили уникнути створення кремів для обличчя чи шампунів. Взялись за те, де можуть на 100% гарантувати безпеку, залучивши для цього спеціалізовані лабораторії та експертів. 

Далі — виробництво. Команда sense.education виготовляє упаковку в Україні, від Китаю відмовились принципово. Одним з постачальників упаковки, наприклад, є Харківський завод тюбиків. «Уявляєте, вони під обстрілами, без світла, але продовжують працювати», — ділиться Ноздрачов. Необхідне виробництво, щоб відмовитись від імпорту, в Україні є, та часто якість, клієнтоорієнтованість чи швидкість — не на стороні клієнта. Доводиться миритись та підлаштовуватись. 

Подружжя вирішило не анонсувати новий продукт до його повної готовності — робили ставку на фактор неочікуваності. При цьому проводили тренувальні дні запуску: як буде діяти команда, що за чим робити у перший день продажу, коли анонс з’явиться. В результаті, на тиждень анонсу припав перший в Україні блекаут, кілька днів не було світла та зв’язку — нові реалії з життя українського бізнесу. 

Старт перенесли ще на тиждень, продукт анонсували в соцмережах. Сюрприз спрацював.

«Мені так багато людей не писали і не реагувало на мої дописи навіть коли я розповів, що у мене народилась дитина», — сміється Влад Ноздрачов. 

Зараз команда sense.education складається з 15 людей, без врахування R&D та виробництва, яке взяли на себе контрагенти. В майбутньому, з ростом компанії, все більше процесів буде переходити напряму у підпорядкування компанії. 

Основний канал продажів зараз — контент-комерція, або ж соцмережі. Бренд багато вкладає в виробництво якісного контенту і просування в соцмережах. Слідом підуть продажі через полиці, маркетплейси і B2B, наприклад, поява в ресторанах чи готелях. Зі зростанням ассортименту планують і запуск свого магазину. 

Вводити нові продукти планують поступово: наступних п‘ять з’явиться в першому кварталі 2023 року. У цей же термін планують відбити інвестиції у запуск. 

Чи не дуже оптимістичний цей план — відбити інвестиції менш ніж за два квартали? 

По-перше, мені ніхто не забороняє мріяти. По-друге, і тут вже раціональніше, у нас є кілька планів розвитку і цей – помірний, не оптимістичний.

Я останнім часом дивлюся, що Кім Кардаш’ян (SKKN), Кайлі (Caily Cosmetics), Хайлі Бібер та інші зірки – вони всі заробляють на косметиці величезні гроші. Це такий легкий ринок? Чому туди йдуть?

Це взагалі не легкий ринок. Ти сам подумай, що серед моїх конкурентів — всі названі тобою суперзірки. У Кім Кардаш’ян сотні мільйонів підписників в Instagram, яким вона продає свою продукцію. А ще додаємо сюди L’Occitane, L’Oreal, це конкуренція зі всіма компаніями. Вони що, думаєш, сидять і не бачать, що є ці крафти? Вони сидять і точать ножі. Це дуже агресивний світовий ринок, насправді. 

Нещодавно Том Форд продав частку свого якраз парфумерного бізнесу за $2,5 млрд. Ти готовий продати sense.eucation? 

Так. 

Є цифра? 

$200 млн. В планах дійти до цього за сім років. 

Насамкінець питаю у Влада, чому у війну він наважився на запуск нової компанії та значні інвестиції. Відповідь не вийшла простою, але здається — максимально чесна. Фактори два: 

«Є максимально драматична відповідь: чи варто чогось боятись, коли над головою раз у тиждень пролітають ракети? Звучить відчайдушно, але частково це правда: ми з дружиною не стали відкладати плани на якесь незрозуміле майбутнє. 

Більш прагматична — я знаходжусь в Україні й бачу ринок. Звідси пішли Zara Home, немає H&M Home, Zielinski, у всіх великі челенджі з будь-яким імпортом і створенням чогось. Частина тих брендів, що ти знаєш, все возять з Туреччини чи інших країн. А ми в Києві, в Україні — сидимо і працюємо звідси. І я можу вплинути на те, що я можу, зараз. Коли ми закінчимо розмову, я поїду на зустріч в рітейл, після неї — дві рекламні зйомки. Я не чекатиму чогось з Європи — я зараз тут, і дію зараз». 

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав історію українського бренда косметики Love&Loss:

AIN.Business поспілкувався з директоркою компанії Glovo в Україні Мариною Павлюк і розповідає, як відкрити франшизу віртуального ресторану на базі власного закладу.

Що таке віртуальні ресторанні бренди

Віртуальні бренди — це формат громадського харчування, що від початку є органічною/нативною частиною екосистеми ринку доставки їжі. Це професійний ресторан без гостьового залу, що доступний для клієнтів лише в онлайні. Тобто ресторанна кухня отримує замовлення від клієнтів через сайт або додаток і реалізує свої страви через доставку або самовивіз.

Часто віртуальні бренди запускають на базі фізично відкритих закладів. Наприклад, коли страви кількох брендів з суміжними меню готують на одній кухні, але для замовлення гостей у залі доступний один бренд, а для замовлення доставки — вже інший.

Така бізнес-модель приваблює рестораторів можливістю швидкого запуску з невеликими інвестиціями. Віртуальні бренди дозволяють рестораторам:

• бути мобільними, експериментувати з новими меню, не витрачаючи бюджети на інтер`єр та персонал гостьового залу;
• підвищувати продуктивність й ефективність персоналу кухні та розв`язати проблему «неактивних» годин у закладі.

Віртуальні бренди Glovo працюють у форматі франшизи — це передбачає їх передачу у користування партнерським закладам на певних умовах.

Наразі у рамках Glovo Concept розроблено й впроваджено сім віртуальних брендів: Just Doner (східна кухня), Salat Mix (здорове харчування), The Шніцель (європейська кухня), Lunch box time (українська кухня), ШніцBurger (американська кухня), Mr Burrito і TA-CO (мексиканська кухня).

Також у застосунку є унікальний віртуальний бренд Food Court, що об’єднав одразу кілька брендів. Завдяки йому користувач до одного замовлення може додати страви з Lunch Box time, Just Doner чи інших, і при цьому платити лише за одну доставку.

Вимоги до партнерів

Потенційні партнери Glovo — це ресторатори зі спеціальним технологічним приміщенням, персоналом та власним робочим ресторанним брендом. Бренди від Glovo Concept позиціонуються саме як формат додаткового бізнесу, що допоможе партнерам підвищити прибуток та оптимізувати операційні витрати.

У проекті Glovo Concept важливо, щоб потенційний партнер:

• мав власний заклад, бренд, персонал кухні;
• вже був підключеним до платформи Glovo і демонстрував позитивні метрики роботи: час приготування, низький відсоток скарг і скасувань замовлень;
• мав успішно налагоджені операційні процеси, дотримувався стандартів HACCP (Hazard Analysis and Critical Control Point);
• був відповідальним за належне ведення франшизи.

Вибір локації

Станом на грудень 2022 року віртуальні бренди доступні для замовлення у трьох містах: Києві, Дніпрі, Кропивницькому. Найближчим часом компанія планує запустити бренди від Glovo Concept в Одесі, Львові, Вінниці.

Перш ніж пропонувати той чи інший бренд потенційним партнерам, компанія проводить кількісний та якісний аналіз ресторанної інфраструктури міста. Наприклад, моніторить кількість, трафік, завантаженість представлених брендів у застосунку Glovo. Також Glovo аналізує асортимент видів страв і кухонь у тому чи іншому районі міста.

«Наше основне завдання — не створювати додаткову конкуренцію для партнерів, а навпаки додати контент в той район чи регіон, де його бракує. Тобто проєкт Glovo Concept орієнтований на незавантажених партнерів, які можуть збільшити кількість замовлення через альтернативне меню та райони міст зі слабко розвиненою ресторанною інфраструктурою», — розповіла Марина.

Також у Glovo є вимоги до кухонної локації, де планується запуск франчайзингової точки. Зокрема, перевіряється технологічне приміщення партнера на відповідність стандарту HACCP, що регламентує порядок безпеки харчових продуктів.

Умови співпраці

У рамках франшизи Glovo пропонує партнерам:

• навчання персоналу та аудит процесів,
• операційні та технологічні стандарти (технологічні карти, бланки, чек-листи, інструкції),
• забезпечення постачальниками продуктів,
• маркетингову підтримку.

Комерційні умови співпраці передбачають суму поточного відсотка комісії партнера на платформі Glovo та 5% роялті. Розмір роялті нараховується відповідно до суми продажів франчайзера.

«Такий формат співпраці дозволяє партнерам з мінімальним ризиком та інвестиціями урізноманітнювати пропозицію для користувачів, оперативно збільшувати кількість замовлень на доставку, забезпечувати кухню стабільним завантаженням», — пояснила Марина.

Процес запуску точки

Процес запуску віртуального бренду на базі партнера реалізується у кілька етапів.

• Якщо кухонне приміщення партнера успішно пройшло перевірку на дотримання стандартів HACCP, Glovo укладає договір і передає у користування так званий «портфель франшизи». У ньому консолідовано всю інформацію щодо стандартів ведення франшизи: технологічні посібники/карти, санітарні рекомендації, інформери та чек-листи для контролю якості ведення франшизи, контакти  постачальників та бланки замовлення.
• Після ознайомлення партнера з усіма матеріалами, Glovo переходить до навчання персоналу. Навчання проводяться на локації партнера, на яких персонал знайомиться зі специфічною документацією (бланки, чек-листи, технологічні карти) та технологією приготування.
• Далі — безпосередньо запуск, що передбачає створення «обкладинки» бренду у застосунку Glovo та відкриття доступу до замовлень для користувачів.
• Контроль ведення франшизи. Після запуску бренду в застосунку, Glovo контролює основні аналітичні метрики:
  • час приготування замовлення,
  • позитивні та негативні відгуки,
  • відсоток скасованих замовлень з причин франчайзі,
  • відсоток часу присутності віртуального бренду на платформі відносно графіка роботи фізичного закладу,
  • динаміка замовлень.

Також Glovo звертає увагу на практичні показники, наприклад,  проводить аудит технології та організовує замовлення «таємного покупця». Разом ці метрики забезпечують успішне функціонування брендів у системі франчайзингу.

Журналістка AIN.Business поговорила з заступницею директора компанії Mr.SCRUBBER Любов‘ю Шевчук про те, як розвивався бренд, завоював прихильність не тільки покупців, а й великих мереж магазинів, та як на діяльність вплинуло повномасштабне вторгнення.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Надихнулися ідеєю кавового скрабу»

Ідея бренду виникла ще у 2015-2016 році. Його засновники, Сергій Кашуба і Віталій Ткачук, надихнулися ідеєю створення кавового скрабу як для банних процедур, так і для дому. Проте вони відмовилися від банної класики — скрабу з кавової гущі, куди за бажанням додають ароматизатори та наповнювачі на свій смак. Натомість чоловіки стали використовувати свіжозмелені кавові зерна, адже, на їх думку, вони дають виразний результат і краще скрабування, а якщо до них додати натуральні олії, то ефект просто неймовірний. 

В популяризації бренду допомогли соцмережі — вони стали першим поштовхом та інструментом пошуку невеликої аудиторії цільових споживачів на початку. Як зазначає Любов, коли Mr.SCRUBBER розпочав свою історію, ця ніша української натуральної косметики була мало заповнена. Люди ж якраз почали воліти до натуральних компонентів і локального продукту. 

«Випускаємо понад 400 продуктів»

Кавові скраби мали великий попит, багато людей полюбили ці засоби. Від потреби почалося розширення асортименту, говорить заступниця директора. Спочатку запустили лінійку догляду за тілом, а через півтора року – за обличчям. Станом на грудень 2022 року, Mr.SCRUBBER випускає понад 400 продуктів для догляду за всім тілом. 

Цікаво, що до розробки косметики Mr.SCRUBBER залучена одна з найкращих технологинь України. За словами Любові Шевчук, спочатку генерується ідея, потім аналізується ринок, і вже на етапі створення певного продукту в справу вступає технологиня. Вона розробляє структуру та текстуру, тестує продукт в лабораторних умовах і на групі добровольців, у тому числі на працівниках компанії, і вже після задовільних результатів продукт випускається на ринок. 

Всі продукти Mr.SCRUBBER, каже Любов, на 95% складаються з інгредієнтів натурального походження. Це олія ши та оливкова олія, олія з абрикосових, виноградних і персикових кісточок, з авокадо, макадамії, помідора, моркви, брокколі тощо. Екстракти малини, артишоку, ромашки, звіробою, центелли, гуарани. Гідролати натуральні: з півонії, апельсина, лайма, волошки, граната, імбиру, лимона. Виготовляється косметика за власними технічними умовами без тестування на тваринах.  

«Я сама користуюся продукцією. У мене дуже чутлива й алергічна шкіра, яка гостро реагує на безліч засобів. Наші продукти вона сприймає гарно. Засоби відрізняються своєю натуральністю та дієвістю, оригінальним актуальним дизайном. Зайшовши в наш фірмовий магазин або на сайт, можна підібрати собі комплексний догляд саме під ваші запит і тип шкіри», — пояснює Любов. 

Продукти Mr.SCRUBBER представлені як в Україні, так і за кордоном. Окрема гордість бренду — п’ять фірмових магазинів у стилі ванної кімнати. Там кожен поціновувач натуральних засобів може протестувати косметику, отримати консультацію, підібрати догляд для себе чи вибрати подарунок для близьких. 

Один із фірмових магазинів у Рівному відкрили вже під час повномасштабної війни, а незабаром планують відкриття шостого. Крім того, бренд можна знайти на найбільших маркетплейсах України: Makeup, Rozetka, UAmade, Parfums, Eva тощо. В 2022 році Mr.SCRUBBER можна купити в Польщі, Катарі, Бахрейні, Азербайджані, Молдові. 

«Кожен ринок має свої закони та нюанси. Вихід на новий — це завжди вивчення нової культури, адже кожна національність має свої традиції у виборі косметики, на щось вони орієнтуються та звертають увагу, а щось навпаки у них не прийнято. Є суто технічні моменти, адже кожен випадок потребує своєї окремої документації. З цим пов’язано багато складнощів і це велика робота. З повномасштабним вторгненням український товар, звісно, став популярнішим на міжнародному ринку, проте до всього нового спочатку ставляться з недовірою. Має пройти певний час, щоб ви завоювали свою нішу», — зазначає Любов. 

Любов додає, що команда бренду зараз складається з майже 50 людей. Щороку бренд випускає як мінімум 10 новинок, та б’є свої ж рекорди з продажів. Наприклад, в 2021 році продали близько півмільйона одиниць.

«Ми нарощуємо свою команду і це круто, тому що ми даємо нові робочі місця. Ми не просто платимо зарплатню робітникам, а класно разом відпочиваємо, будуємо справжнє ком’юніті. Ми — сім’я, яка постійно збільшується», — ділиться Любов. 

«Фіксували різке падіння продажів»

Любов Шевчук згадує, що 24 лютого все змінилося — ті проблеми, якими люди переймалися день до того, перестали бути важливими. Це вплинуло й на бренд Mr.SCRUBBER. Перше, що почали робити його представники — допомагати: переселенцям, військовим, людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Партнери компанії з «гарячих» регіонів жили якийсь час в офісі Mr.SCRUBBER. 

Тоді організували програму допомоги переселенцям, яка діє і зараз. На сайті бренду будь-хто, хто хоче долучитися до допомоги, може оплатити косметику, яку передадуть ВПО. Також можна придбати продукцію з окремого розділу сайту, 20% від продажу якої перераховують на ЗСУ. 

Продажі після 24 лютого Любов називає «гойдалкою». Цей період діяльності був непрогнозованим і втратилися ланцюжки постачання. Різке падіння продажів також пов’язано з тим, що ніхто не розумів, як і що буде далі. Люди витрачали гроші на максимально базові потреби: гель для душу, шампунь, мило. 

«На щастя, зараз завдяки ЗСУ ми маємо можливість у повному обсязі розгорнути свою діяльність. Так само активно працює виробництво. Люди звикли до умов, в яких ми живемо, менше стресують, більше думають про себе. До того ж економіку треба підтримувати, як і свій психологічний стан. Всі ці косметичні ритуали, догляд за шкірою та волоссям важливі для того, щоб зберегти ясний розум», — розповідає Любов.  

Нещодавно Mr.SCRUBBER випустив унікальний адвент календар «Дивовижна Україна». Кожна коробочка — історія про певний регіон України, його здобутки, видатну архітектуру й унікальні природні особливості.  

«Будуємо власний завод»

«Восени цього року ми мали переїжджати на власний завод, адже зараз працюємо на орендованій площі. Поки цього не сталося, але на диво його будівництво не ставало на паузу. Це теж про українську незламність. Щоб не коїлося навколо, ми робимо свою роботу. Тож, українці — будівельники свого щастя. Сподіваємося через рік ми переїдемо в нове приміщення, суттєво масштабуємося, активно заявимо про себе на європейському ринку і будемо не точково представлені, а в найбільших мережах. Нас буде знати весь світ», — пудсумувала Любов. 

Нагадамо, раніше AIN.Business розповідав історію українського бренда косметики Love&Loss:

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Вирішив зробити прошутто власноруч»

Коли Юрій Сербін у вересні 2014 року їхав з країни на кілька місяців, курс долара був близько 12 грн, а коли повернувся в січні — виріс аж до 30 грн, тільки потім спав. Це вплинуло зокрема на ціни продуктів. Одного вечора чоловіку захотілося придбати прошутто. Саме тоді відчувся потужний контраст у ціні, адже у вересні його можна було купити за 199 грн/кг, а у січні — вже за 700-800 грн/кг. Тож Юрій вирішив зробити все самому. Він взяв два шматки м’яса, свинину та яловичину, і зробив свій перший прошутто мало не вдома на балконі. Тоді якраз була зима, тож умови сприяли.  

Так офіційно народився бренд Ham.Lo. Вже десь у квітні 2015 року Юрій з партнером Сергієм Чучковим вирішили взяти участь у фестивалі вуличної їжі, який тоді тільки набирав популярності. Однак найпоширенішою стравою на події був бургер, а партнерам не хотілося ставати в один ряд з усіма, вони прагнули зробити щось оригінальне. Вже якраз були готові ті шматки м’яса, які засолював Юрій у січні, тож запропонували варіант м’ясної закуски на кшталт тапасів з використанням в’яленого м’яса. Організаторам теж була важлива якась різноманітність, тому їм сподобалася ідея. І не тільки їм, а й всім гостям події, адже черга не закінчувалася.

«Ми підготувалися за місяць, знайшли холодильну камеру, зробили необхідну кількість сировини — у нас були свинина, яловичина і качка. В результаті на фестивалі ми не розгиналися два дні. Можливо, це через брак досвіду, але ми відчули, що людям сподобалося. Потім ми так ще на кількох фестивалях попрацювали і до нас стали звертатися ресторани з пропозиціями співпраці. Тоді курс виріс і всі шукали сировину якісну, але дешевшу, тому запропонували нам поставляти для закладів», — згадує Юрій. 

Наступним кроком для бренду стала співпраця з магазином преміальної продукції Good Wine, який і допоміг знайти приміщення під харчове виробництво. Що цікаво, з моменту першого дзвінка до поставки готової продукції пройшло 450 днів — понад рік Ham.Lo працювали, поки не досягли тієї якості, яка б дозволила виставити продукцію на прилавку магазина. Коли продукти з’явилися в Good Wine, інші магазини почали звертатися до Юрія та Сергія з пропозицією продаватися на їхніх прилавках також. Зокрема це Winetime, а також відомі мережі супермаркетів Auchan та Silpo. 

«Головна ідея була і є — українське прошутто»

«Я бачу у цьому продукті великий потенціал. У його виробництві ми використовуємо тільки морську сіль, без консервантів і фарбників. Тому період виробництва складає 14-16 місяців. Завдяки цьому виходить якісніший продукт, що головне для нас. Можливо це не зовсім бізнес-мислення, тому що для бізнесу треба швидше зробити та швидше продати. До того ж? в наші часи мало хто готовий інвестувати гроші в такий довгий період. Тому цей продукт зараз на паузі, залишки ми продаємо у Good Wine», — пояснює Юрій. 

Залишається сподіватися, що прошутто виробництва Ham.Lo повернеться на ринок, тому що це продукт, як то кажуть, з душею. Юрій та Сергій три рази були в Італії, щоб покращити свої знання технології. Два візити були шпигунськими. В Пармі вони відвідали понад 10 виробництв, а також завітали у Сан Даніеле на північ Італії. Там, у невеличкому містечку на 50 000 населення, зосереджено близько 60 виробництв прошутто, 10 з яких також відвідали підприємці. Як зазначає Юрій, італійці там такі відкриті, що можна просто зайти, спитати, чи можна подивитися на виготовлення прошутто, а вони проведуть цілу екскурсію. Третій візит був в італійську кулінарну школу, де українці пройшли курс з сиров’яленої продукції. 

«Ми італійців запитали, який основний секрет прошутто. Вони відповіли, що секрету немає, головне — сезонність. Раніше це був саме сезонний продукт, це зараз є холодильні камери і кожного тижня закладається нова сировина. А от ще в 50-70 роках ця продукція вироблялася на вулиці, тобто на стіни будинків вивішували свинину, яку забивали десь в грудні і солили прямо на дворі», — розповідає Юрій.

«Сировина у нас українська, у нас є свої постачальники свинини, яловичини і качки»

Через війну асортимент бренду обмежений. Крім прошутто є брезаола (італійська версія сиров’яленої яловичини), бастурма з яловичини, три види салямі, відновлюють виробництво сиров’яленої качки. А от бекон і панчетте зараз не роблять, адже на них немає попиту. Як зазначає Юрій, він не може виготовляти 15 кг, коли мінімальна партія на закладку біля 150 кг. 

З 24 лютого 2022 року впали продажі й стиснувся ринок. Впав попит на продукцію бренду, тому що вона більш преміальна. Люди почали слідкувати, на що витрачають гроші, й намагаються не купувати зайвого. Ham.Lo продовжив співпрацювати з двома магазинами, але з іншими роботу зупинили. 

Крім того, стався прикрий збіг, адже 23 лютого підприємці відправили велику партію поставки в «Сільпо». Продукція в такому разі спочатку їде на склад перевізника, а наступного дня — на склад покупця. На магазини мережі партія вже не поїхала. Тільки в червні цю продукцію зі складів по Україні вдалося отримати назад. 

Однак ще наприкінці минулого року проект почав працювати над новою категорією — готових страв. Почали робити преміальні готові продукти — качку «Конфі» й томлені ялові щоки. 

«Якщо готувати вдома ялову щічку, її треба тушкувати ніч, щоб вона була як треба. А нашу можна за 10 хвилин розігріти і вона готова. Ми економимо годин 10 домашньої роботи. Теж саме з качкою — її треба готувати 3-4 години, а нашу 10 хвилин, і у вас є французька вечеря вдома», — пояснює Юрій. 

З початком повномасштабного вторгнення Ham.Lo перепрофілювали виробництво, докупили обладнання й розширили цю лінійку. Зараз вони роблять простіші готові страви. Борщ, каші і тушковане м’ясо: свинину і яловичину. Крім того, розробляють продукт без м’яса з квасолею та морквою. 

«Від наших рідних та друзів пішли запити на тушкованку та щось, що не потрібно додатково готувати, щоб можна було відкрити та вживати. Але звичайні скляні банки не підходили, їх легко розбити, а якщо потрібно швидко зібратися та їхати — необхідний час, щоб акуратно скласти, а ще банку чимось потрібно відкрити. Тому ми обрали для своїх продуктів реторт-пакети, які не мають цих недоліків, продукція в них може зберігатися до двох років, пакети зручно зберігати та транспортувати», — пояснює Юрій.

Лінійку назвали «Треба брать». Всі страви одразу готові до вживання, нічого додавати не потрібно, пакет можна розігріти у гарячій воді, а можна вживати й холодним. Такі пакети купують військові, благодійні фонди, які поставляють їм продукцію, а також організації, що допомагають людям, які зараз цього потребують.

«Це не крок відчаю, це попит часу»

В деякому роді проекту пощастило, адже їхнє виробництво знаходиться в Бориспільському районі, куди не встигли добратися війська рф. З незручностей — лише вимикали світло на ніч, щоб не привертати увагу, що теж створило певні умови роботи. Проте виробництво не закривали, тільки березень і квітень воно взагалі не працювало. У випадку Ham.Lo до вторгнення важко було підготуватися, тому що навіть за тиждень грамотно виробництво не згорнути, каже засновник. А ресурсу, щоб його перемістити, у підприємців не було, це великі кошти. 

«Плани на майбутнє — вижити»

«Якби я був в цьому проекті сам і не було зобов’язань перед клієнтами, постачальниками і робітниками, то можливо я б просто поставив все на паузу. А так, не дивлячись на застій у березні-квітні, ми платили зарплати персоналу. Зараз основна задача — вижити і відновити виробництво прошутто. Це те, про що я мрію. А виживати будемо коштом готової продукції. Зараз ми спілкуємося з гуртовим замовником, якщо все вдасться — це буде база. Так ми зможемо розвивати більш унікальні категорії», — зазначає Юрій.  

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав велику історію українського бренду натурального морозива Gelarty:

Журналістка AIN.Business розпитала Анну, як вона прийшла до створення власного бренду косметики, з якою аудиторією працює бізнес, як просуває товари, а також як вдалося збільшити продажі у 5 разів після початку повномасштабної війни.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Ідея запустити свій бренд здавалася нереальною» 

Анна створила косметичний бренд, коли намагалася розв’язати власну проблему. Вона деякий час прожила в США, і там стан її шкіри сильно погіршився. Повернувшись додому, вона довгий час не могла знайти косметичні засоби, які могли б вилікувати або хоч якось допомогти позбутися цих проблем. 

«Я вивчала компоненти косметики, читала багато літератури на цю тему. Детально аналізувала кожен засіб, що траплявся мені на очі. Повністю заглибилася у цю тему, і тоді мені прийшла ідея запустити власне виробництво косметики», — пригадує Анна. 

За її словами, спочатку це здавалося нереальним. Але одного дня Анна натрапила на виробництво у Харкові та технолога, яка вразила її своїм професіоналізмом. Вони почали співпрацювати, й у 2019 році з’явився бренд Love&Loss.

«Ми поставили собі завдання — створювати якісні, натуральні косметичні засоби, які не шкодять ані природі, ані людині, а, навпаки, допомагають дівчатам стати більш впевненими у собі», — розповідає засновниця компанії.

«Сировину привозимо зі Швейцарії» 

Перші півтора року Анна розвивала бренд сама: власноруч клеїла етикетки, збирала та відправляла посилки, наповнювала сайт. Згодом почала наймати команду. 

Наразі в київському офісі Love&Loss працюють п’ять менеджерів, які збирають посилки та консультують клієнток. Також компанія співпрацює з фотографом, відеографом, дизайнером та SMM-спеціалістом на аутсорсі. Крім того, звертаються до послуг інтернет-маркетолога, який налаштовує рекламу та контактує з блогерами.

Розширилися й географія виробництва: Анна почала співпрацювати ще з двома фабриками у Києві та Дніпрі. 

Компоненти для виробництва закуповують за кордоном. Наприклад, тару — у Варшаві та Мілані. Доставка займає багато часу, тому Анна щоразу робить великі замовлення, щоб не було перебоїв з товаром. Теж саме і з сировиною. 

«Ми обираємо лише якісні компоненти. Наприклад, сировину для наших гелів для вмивання замовляємо зі Швейцарії. Це дуже класні і дорогі компоненти, які доводиться довго чекати. Але воно того варте, адже це безпосередньо впливає на якість засобів та довіру клієнтів, якою ми дуже дорожимо», — пояснює Анна.

«Продаємо в Instagram, Facebook і TikTok» 

Щомісяця косметику Love&Loss купують 1500-2000 клієнтів. Середній чек — 800 грн. За словами Анни, сезонності як такої у бізнесу немає, але продажі значно збільшуються в період Чорної п’ятниці та Нового Року. 

«Я давно помітила тенденцію: ті місяці, які раніше здавалися неприбутковими, зараз приносять багато замовлень та нових клієнтів. Адже ми постійно зростаємо, розширюємо асортимент. Тож кожен сезон можна зробити прибутковим, якщо весь час розвивати продукт та бренд в цілому», — зауважує засновниця Love&Loss.

Клієнти бренду — здебільшого дівчата віком від 18 до 35 років. Як розповідає Анна, вони стильні, вільні та креативні: доглядають за собою, слідкують за косметичними трендами та залюбки підтримують український продукт.

Найскладніше у бізнесі — підібрати засоби під запити покупців. Анна наводить приклад: продукт може підійти 99 дівчатам, а для однієї людини виявитися неефективним. У Love&Loss користуються принципом, що головне — не нашкодити.

Основний майданчик для просування продуктів бренду — Instagram. Зокрема, найбільше людей та замовлень надходить після реклами у блогерів. Тому важливо грамотно обрати рекламодавця з правильною цільовою аудиторією. А також — експериментувати та не боятися провалів, адже вони бувають часто, особливо з рекламою.

«Також ми запускаємо таргетовану рекламу через Facebook. Нещодавно відкрили для себе TikTok, і зараз активно співпрацюємо з блогерами звідти. Наприкінці вересня реклама на цій платформі принесла нам понад 5000 підписників та понад 1000 замовлень», — розповідає Анна. 

«Люди почали довіряти українським брендам» 

Перед початком повномасштабної війни компанія активно готувалася до 8 березня, адже це одне з найважливіших свят у сфері косметики. Анна замовила багато реклами та товару, який так і не встиг доїхати до офісу. А за кілька тижнів у виробництво в Харкові потрапила ворожа ракета. На щастя, звідти заздалегідь вивезли продукцію, а команда евакуювалася до Ужгорода.

Повноцінну роботу бренд відновив з середини травня. А з липня обороти компанії збільшилися на 500%, так само як і кількість нових клієнтів.

«Ми помітили, що люди стали більше довіряти українським брендам та ставити їх у пріоритет. Насправді раніше ми стикалися з проблемою недовіри до наших продуктів — дівчата надавали перевагу іноземним брендам. Але зараз все кардинально змінилося, і це не може не радувати», — ділиться засновниця Love&Loss.

Вона зазначає, що продукцію бренду замовляють навіть ті люди, які через війну переїхали до інших країн. Наприклад, одна з постійних клієнток, яка зараз живе в Британії, уже замовила косметичні набори на подарунки англійцям на Новий Рік. 

«У планах — вийти на експорт» 

За словами Анни, зараз бізнес дуже страждає через відключення світла в Києві. Але команда намагається адаптувати роботу під ці графіки, кожного дня працює в різні години. 

У планах — і надалі розширювати асортимент. Наразі у Love&Loss розробляють дитячу лінійку, яка потребує дотримання суворих норм якості. Але команда вже на фінальному етапі, тож після Нового Року буде презентувати нову колекцію. Втім, найголовніші цілі — відкрити фізичний магазин у Києві та отримати міжнародні сертифікати для експорту продукції за кордон. 

«Ми мріємо показати наш український продукт усьому світу та рухаємося до цього. А зараз висловлюємо неймовірну вдячність нашим захисникам та захисницям, завдяки яким взагалі маємо можливість працювати та розвиватися. Я маю величезну віру в те, що нашу країну чекає світле майбутнє!», — підсумовує Анна.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав як бренд шкіряних аксесуарів Jungle розвивається під час війни:

Про розвиток, роботу виробництва під час війни, інвестиції та запуск нових англомовних майданчиків для продажів засновниця Jungle Христина Дерега розповіла в інтерв’ю для AIN.Business. 

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Співпрацювали з Maybelline, Clarins, Sony»

Ідея створення бренду Jungle почалась з любові власниці обирати подарунки. Христина Дерега хотіла створити аксесуари, які захочеться подарувати собі й близьким. Так, в 2016 році почали виготовляли рюкзаки у львівській майстерні, площею 18 м².

Jungle – сімейний бізнес. Як розповідає Христина, для їхньої компанії сімейний затишок і цінності — складові атмосфери їхнього простору.

Згодом компанія перейшла на пошиття невеликих шкіряних аксесуарів: обкладинок для документів, чохлів для телефонів та ноутбуків, косметичок, гаманців, бірок на валізи, аксесуарів для собак тощо. Всі товари виробляються вручну, а процес роботи складається з багатьох етапів: відбору шкіри, розрізання деталей, нанесення тиснення, пошиття, установки фурнітури.  

За словами власниці, основна фішка бренду — іменна персоналізація аксесуарів:

«Бренд Jungle — це не тільки якісні аксесуари. Він про емоції, враження, мотивацію насолоджуватись життям, досліджувати світ і дарувати близьким особливі подарунки. Завдяки їм ти маєш можливість вкласти своє значення, залишити згадку про себе чи особливий момент».

Окрім того, вироби Jungle часто є складовими корпоративних наборів та подарунків і рекламних розсилок компаній. Компанія співпрацювала із Maybelline, Clarins, Sony та іншими. Для таких замовлень майстри розробляють індивідуальні фрази чи нанесення логотипу на продукти, створюють індивідуальні опції пакування.

«Шкіра – від кращих українських та італійських виробників»

Як розповідає Христина, для розроблення товарів бізнес використовує шкіру від кращих українських та італійських виробників, щоб обкладинка чи косметичка прослужила не один рік. Фурнітуру також обирають ретельно, щоб відрізнялась міцністю і була гарним доповненням до аксесуарів.

Процес нанесення надпису відбувається завдяки нанесенню гарячого металу на шкіру. Для кольору майстри використовують золоту чи срібну фольгу. В компанії пояснюють, що подібна технологія допомагає довше зберегти колір і форму надпису.

Підприємниця ділиться, що чи не єдиною складністю такого виду виробництва є налагодження росту: швидко змінюється система роботи з постачальниками, робота майстерні. Тому часто потрібно оновлювати всі алгоритми на кожному етапі росту з мінімальними змінами у собівартості товарів. Крім того, основним їхнім завданням є спрощення процесу замовлення для клієнтів.

«Запрацювали, як тільки відновилася міжнародна доставка»

З початком повномасштабного вторгнення робота бренду поставили на паузу. У фокусі керівниці компанії було збереження усіх робочих місць та офісу, в який команда переїхала перед новим 2022 роком. 

Як тільки відновила роботу міжнародна доставка, Jungle знову почав працювати: виготовляли замовлення, доставляли закордон, переформатовували процеси й працювати над виходом на міжнародні майданчики продажу. А в березні бренд запустив патріотичну колекцію.

«Нас шалено підтримували люди з усього світу – замовлення йшли зі словами Слава Україні на різних мовах. Аксесуари з цього дропу розліталися Україною та світом. Люди хотіли голосно заявляти «Я з України» і могли робити це з допомогою наших аксесуарів», – каже Христина.

Також, компанія розробляла благодійні аксесуари: закладки до книг, бірки для рюкзаків та сумок. Це була ініціатива для допомоги ЗСУ.

«Є спад по українському ринку»

На темпи виробництва безпосередньо впливає кількість замовлень. В середньому майстерня виготовляє від 80 до 180 одиниць на день, та від 800 до 1800 замовлень на місяць. 

«У довоєнний період ця цифра завжди була 1500 і вище одиниць і постійно зростала, подолавши позначку двох тисяч одиниць. Бренд знаходиться в процесі постійного росту, тому багато реінвестуємо в обладнання, матеріали, людей та маркетинг», – розповідає Христина. 

Зараз ці цифри відрізняються, бо є спад по українському ринку.

«Це цілком зрозуміло. На початку війни ми були в стагнації, починаючи з середини весни почали виходити на дохід, що покривав витрати на зарплати команді та виробництво, із кінця літа ми стабільно отримуємо невеликий прибуток», – додає підприємниця.

Наразі компанія напрацьовує нові канали продажів, хоча й це займає час, наголошує Христина. Перша партія аксесуарів Jungle вже доставлена в США, а також компанія отримує перші замовлення з Amazon.

За 8 місяців війни в компанії Jungle змінився кешфлоу: собівартість матеріалів зростає, а кількість замовлень нестабільна. Також, ділиться власниця, змінилися і канали витрат: інвестують в оновлення сайту та запуск нових англомовних майданчиків продажу.

За час війни в команду найняли ще двох людей, збіьшувати команду далі поки що не планують. 

«У фокусі – збереження існуючої команди та забезпечення їх достойним рівнем доходу і впевненістю у завтрашньому дні, наскільки це можливо»

«Якщо цього року доведеться працювати при свічках та із генераторами – так і буде»

Основною метою для Jungle на сьогодні є вихід на довоєнний рівень продажів та його підтримка, щоб могти розвиватися далі. Станом на жовтень, компанія переналаштовує канали продажів:

«Покращуємо співпрацю з Amazon, продовжуємо роботу над продажами на Etsy, робимо новий англомовний сайт і працюємо над стратегією запуску англомовних соцмереж. Також, активно співпрацюємо із благодійними ярмарками та маркетами у Європі: на початку листопада відправили невелику партію аксесуарів на благодійний маркет в Італії».

Головна мета компанії залишається незмінною: Jungle планують стати lovemark-брендом №1 в Україні серед персоналізованих шкіряних аксесуарів та іменних подарунків. 

«Це було нашою місією до війни, хочу зробити все можливе, щоб втілити її після нашої перемоги». 

Окрім того, як ділиться Христина, щороку кінець осені та грудень для компанії – активний період. Тому вони залишають традицію робити знижки на Чорну п’ятницю.

«З середини листопада наші аксесуари починають замовляти як подарунки на Миколая та новорічні свята, з корпоративними клієнтами розпочинаємо розробку персоналізованих замовлень для їх команд та партнерів. Ну, і звісно, ми вирішили продовжити традицію знижок до Чорної п’ятниці в 2022 році. Адже наші клієнти звикли до таких активностей і, точно знаємо, що очікують на наші пропозиції».

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав про те, маріупольська шаурма «Перша на вугіллі» підкорює столицю:

В інтерв‘ю для AIN.Business засновниця SINEL Анастасія Савонова розповіла історію бренду, про його перезапуск в умовах війни, та досвід виробництва теплого одягу для ЗСУ.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Усе розкупили за 2-3 дні»

Власне виробництво бренду спортивного одягу SINEL запустили у березні 2022 року, але ідея та концепція бере свій початок ще з весни 2021 року. Саме тоді, під час карантину, у власниці Анастасії Савонової виникла потреба замовити шорти для спорту. Оскільки всі офлайн магазини були зачинені, а в інтернет-магазинах товару такого виду за доступними цінами не було, дівчина вирішила звернутися до AliExpress. Знайшовши бажані шорти й отримавши їх за кілька тижнів, – Анастасія не пожалкувала. Ба більше, вона вирішила розпочати бізнес – надалі закуповувати спортивний одяг в Китаю, та продавати їх в українському інтернеті.

«Прийшли, на диво, дуже круті шорти й ми вирішили замовити невелику партію на продаж в інтернеті, бо ніша була повністю пуста. У нас розкупили все буквально за 2-3 дні! Все літо 2021 року ми не встигали замовляти з Китаю», – пригадує Анастасія.

Проте згодом підприємиця зрозуміла, що бренд не справляється з навантаженням, – доставка товарів з Китаю тривала довго, і на додачу бували затримки на митниці. Коли споживачі швидко розкуповували шорти одного розміру, потрібно було чекати ще 3-4 тижні, щоб прийшла нова партія. Щоб вирішити питання довгої логістики, прийшла ідея запустити власне виробництво. 

«Основна ціль бренду – продавати якісну продукцію за доступною ціною. Найякісніші тканини, які є на ринку України, ідеальні шви, завжди покращення лекал і фасонів», – говорить про концепцію бренду Анастасія Савонова. 

«Щоб цех не застоював, відшивали речі для ЗСУ»

У січні 2022 року компанія почала закуповувати рулони тканин, щоб розробляти моделі. А вже 22 лютого запустили роботу цеху й мали починати відшивати одяг. Проте за два дні весь процес перервало повномасштабне вторгнення рф в Україну. 

«Вся робота одразу ж зупинилась, перших декілька тижнів ми не розуміли, що чекає Україну найближчим часом і тому, звісно, відшив одягу був зупинений», – розповідає власниця. 

Щоб цех не застоював, компанія вирішила запустити благодійний відшив теплих речей для ЗСУ. Така робота продовжувалася до середини квітня. У висновку, виробництво відшило близько 500 термокостюмів, флісових кофт, балаклав і рукавиць. Однак вже влітку довелося зупинити роботу, адже теплий одяг став не актуальним. 

«Перезапустилися як бренд домашнього одягу»

За словами Анастасії, далі команда почала обдумувати подальшу роботу бренду SINEL. Зрештою, вирішили ризикнути й перезапуститися, каже підприємиця. В осінньо-зимовій колекції бренду з‘явився одяг для дому та піжами. Зокрема, стимулом стала думка про переселенців, які через бойові дії залишили свої домівки без речей.

Колекція створювалась протягом двох місяців: одразу команда здійснювала пошуки тканин по всій Україні, ще місяць присвятили розробці лекал. 

«Фасони створювали на основні проаналізованих сотень моделей одягу для дому. Нам хотілось створити щось затишне, естетично красиве і в той же час приємне до тіла», — каже про задум Анастасія. 

Станом на осінь 2022 року, в SINEL є власний швейний цех, який знаходиться на заході України. В команді працює 7 людей: 5 працівників у цеху та 2 менеджери з продажу. Тканини бренд закуповує в Ізраїлі та Туреччині, а також в Україні. За словами Анастасії, саме на пошук якісних тканин йде чи не найбільше часу. Проте існують й інші труднощі в цьому процесі, ділиться підприємиця:

«Основна складність виробництва під час війни – це дефіцит тканин, доставки з-за кордону з великою затримкою, та здорожчання на 20-30%, порівнюючи з минулим роком, через доставку не морським шляхом, а через Європу».  

«Плануємо вихід на нові ринки»

На момент виходу матеріалу, штат SINEL укомплектований, але власники зацікавлені в співпраці з фахівцями з продажу, «які можуть на себе брати ініціативу в розвитку, просуванні та напрямках продажу».

Ділячись планами, засновниця бренду говорить про майбутній ріст асортименту та вихід на нові ринки. Зокрема, SINEL розвиває продажі на Amazon та Etsy.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює київський сервіс правильного харчування на кожний день Health and Food Kyiv.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

В 2022 році компанія допомагає підібрати раціон залежно від потреб, як от зниження ваги чи підтримання форми, забезпечує здоровими стравами українські ІТ-компанії, годує ТрО та навіть Ukrainian Fashion Week.

Про роботу сервісу в умовах карантинів та війни AIN.Business розповіли співвласник бренду Health and Food Kyiv Олеĸсандр Сохацьĸий та СМО Володимир Лебідь.

«Вийшли на операційний прибуток за півроку»

Ідея народилася між одним із засновників і його фітнес-тренером під час тренування. Олександра через нетворкінг запросили на проект згодом, як консультанта. У 2016 році він почав втілювати концепцію сервісу правильного харчування у життя вже як керуючий партнер. 

Високий рівень самостійності учасників дозволив Health and Food вийти на операційний прибуток за перші 6 місяців. Такого швидкого результату вдалося досягти завдяки тому, що кожен у команді закривав кілька позицій одночасно. Але це було у далекому 2017, пригадує Олександр, зараз, на його думку, на це може піти більше часу, оскільки реклами стало більше й привернути увагу споживача — важче.

За перший рік команда двічі зупиняла рекламу, щоб не втрачати у якості. Не вистачало потужностей і рук, щоб задовільнити існуючий попит.

«До ресторанної кухні додайте зрозумілий інтерфейс, привітний консьєрж сервіс і красиву рекламу. І отримаєте правильне харчування без зусиль від Health and Food. Звучить рекламно, але ми справді у це віримо», — поділився «рецептом» співвласник бренду.

«Тимчасова втратили B2B-сегмент»

На початку 2020 року, коли весь світ зіштовхнувся з коронавірусом та карантином, до якого він призвів, абсолютна більшість київських офісів припинили роботу та відправили працівників додому. Для компанії це означало тимчасову втрату B2B-сегменту, що призвело до скорочень.

Однак, компанія вже тоді працювала розподіленою командою за методологією гнучкого менеджменту. Тож ефективний поділ часу допоміг вижити у кризу.

За час існування Health and Food, кожний десятий киянин, якого міг би зацікавити сервіс, став клієнтом, розповідає Володимир. Команда також забезпечує харчуванням низку київських офісів ІТ-компаній та Ukrainian Fashion Week.

«Відновилися на 70%»

До повномасштабного вторгнення у компанії планували запускати новий продукт та запроваджувати власне програмне забезпечення для управління процесами. З початком війни Health and Food припинили комерційну діяльність, дбали про забезпечення команди, й тих, кому ще могли допомогти. Так тривало 30 днів, за котрі тільки для ТРО і волонтерських організацій компанія приготувала більше 10 000 обідів.

Плани розвитку звісно змістилися, але зараз вже починають втілюватися, розповідає співвласник бізнесу. За його словами, компанія поки ще не наймає нових співробітників, але вже будує нові виробничі потужності.

Станом на жовтень 2022 року Health and Food відновився на 70%. За словами Олександра, значно зросли ціни на продукти, а оскільки компанія вирішила утримати довоєнні ціни — середній чек значно знизився в еквіваленті до цін. Крім цього, через «підвищену невпевненість» замовлення робляться на менший термін.

Через це бізнес має суттєві збитки, однак команда вірить у ринок і суспільство наступних років. Це дає компанії змогу «ефективно вкладати навіть у довгострокові проекти». У майбутньому бренд прагне, як і планували до війни, розширюватися та розпочати роботу в інших містаї України, та навіть підкорювати західні ринки.

Під час повномасштабної війни «Погладити можна?» продовжує працювати в Дніпрі. Хоча за словами дівчини, попит, на жаль, існує переважно на переноски для тварин, команда сподівається, що невдовзі для домашніх улюбленців стануть знову затребуваними й лежанки.

В інтерв‘ю для AIN.Business Лілія Маматюсупова розповіла про те, як виникла ідея розпочати такий бізнес, з чим виникає найбільше труднощів під час війни, та чому благодійність та маркетинг для «Погладити можна?» зараз є найвищими пріоритетами.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Про створення бренду й команду

Бренд був створений у 2020 році, коли разом з ковідом прийшла ідея створити щось для душі. Все почалось з того, що я шукала прикольні, естетичні меблі для тварин і нічого не могла знайти. Тоді зрозуміла, що на українському ринку дуже мало якісних лежаків. Від ідеї до реалізації пройшло два місяці і десь тисяча сивих волосків. Я знайшла контакти швеї, виробників тканини, моргнула і вже через два тижні я мала зразок ліжка.

Наші хвостаті — це невід’ємна частина життя і ми хочемо з ними прожити максимально довго. Тому наш бренд пропонує якісний продукт, який також буде радувати око власників та ідеально пасувати до інтер’єру будь-якого місця. 

Наша команда маленька, але стабільна. На момент інтерв‘ю нас шестеро. Я, Ліка, відповідаю за планування колекції та обсягів, закупку тканин та фінансові питання. Зі мною постійно в команді  менеджер з продажів та SMM менеджер, які наразі мали виїхати з країни і працюють з нами дистанційно, Каріна Двір – колаборатор у створенні патріотичної колекції та її просуванні. З продуктової сторони маємо дві швачки, які виробляють продукт у Дніпровському ательє.

Про розвиток і показники

Бренд ще набирає свої обороти та сильно вірить у перемогу України, щоб розквітнути в прибутку, якраз під час стабілізації. В нас наче й не сезонний продукт, але показники дуже скачуть – в середньому ми виготовляємо 60-70 лежачків та десь 20-30 автосумок для перевоезення тварин на місяць. Це все загалом дає до 200 000 грн обороту.

Нещодавно ми запустили патріотичну колекцію, в якій різнообразили асортимент та додали новий продукт, як бандани. Патріотична колекція складається із двох продуктів у багатьох варіаціях. Це бандани для тварин, а також принтовані лежанки.

Просування колекції «Погладити можна?» завершується у кінці вересня та KPI виконані на 65% – тобто ми ще не вийшли на більший обсяг продажів, але і обставини та поведінка споживача зараз дуже змінилась. Ми впевнені, що запуск патріотичної колекції та урізноманітнення асортименту допомогло бренду залишитись на плаву.  

Про роботу в Дніпрі під час війни

Ми виросли в турбулентності і бренд не відчув ще відносної стабілізації та можливостей зростання. Але індустрія завжди балує попитом, тому ми не можемо жалітись, так як рівень продажів не критично спав.

Основна проблема — це курс долара і затримки у доставці тканин. Курс долара дуже виріс, а за ним і ціна закупки тканини, просування продукту, оплати праці. Дуже важко планувати витратну частину, так як вона на третину може збільшитись точно. Паралельно з цим дуже постраждала логістика, яка є у всьому — від закупки тканин і затримки у доставці до кінцевої доставки продукту для споживача.

Ми знаходимось у Дніпрі, тому ризик залишатись у місті все ще досі великий. Нещодавно була ситуація, що нам треба було відправити термінову доставку, однак недалеко від нас «прилетіло». Оскільки був надто великий ризик виходити навіть на вулицю, відправка затрималась. Дякуючи емпатичним клієнтам бренд все ще з гарною репутацією та відгуками. 

Ми відновлювались поступово, не вкладаючи грошей в рекламу, без активації каналів та контенту ми почали отримувати органічно запити з травня, тому зрозуміли, що час активуватись. Ціль та потреби споживача трошки змінились — зараз у попиті сумки для перевозки тварин.

Єдина стабільність зараз — це команда, на яку можна розраховувати. Ми дуже радіємо, що нам не довелося змінювати ательє та швачок, бо віддавати розробку продукту в інші руки — це дуже великий ризик. 

Ми відчуваємо, що працювати як раніше вже не вийде — так, щоб орієнтуватись максимально на прибуток. Зараз інші обставини, народ об’єднується для допомоги, благодійність стала чимось більшим. Якщо ти не допомогаєш як бренд — ти не віриш у перемогу. Тому допомогати та вкладати велику частину прибутку не у відновлення, а у благодійність — наш пріоритет наразі. 

Одночасно, наразі в нас немає потреби та можливостей для розширення команди. Авжеж хочеться запустити всі можливі процеси, побудувати солідну орг.структуру та делегувати, але це буде можливо, коли ми зможемо забезпечити їх постійною роботою.

Про плани на майбутнє

• Ми віримо, що навіть у такий важкий час складати руки та очікувати світла — не варіант. Благодійність та маркетинг зараз йдуть як основні приоритети.
• В девелопменті продукту ми плануємо сфокусуватись на покращенні топових продуктів, таких як автосумки та базові лежачки, а також спробувати створити лінійку амуніції та одягу для тварин.
• В девелопменті каналів наш пріоритет — це фіналізація сайту. Ми хочемо спростити шлях споживача та надати йому можливість розглядати каталог та оформлювати замовлення самостійно.
• Міжнародна доставка є додатковим пріоритетом. Тому плейсмент на Etsy та налагоджування стосунків з DHL — це план на найближчий час. 

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав історію харківського шоуруму TARLINI home та його вимушену релокацію.

Про роботу в Харкові, волонтерство, переїзд і оновлений TARLINI home AIN.Business розповів власник шоуруму Владислав Любченко.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Допомагаємо людям вести екологічний спосіб життя»

Ідею привозити посуд із США та продавати його в Instagram на старті бізнесу висунула тоді ще дівчина Владислава, Аліна. Вони розпочали задуману справу в своїй квартирі, згодом придбали офіс площею 16 м² та почали налагоджувати продажі. 

Через короткий час підприємці відкрили шоурум на центральний вулиці в Харкові. За цей період бізнес виріс до 25+ працівників в команді, а власники відкрили власне виробництво дерев’яного посуду, текстильної продукції, соєвих свічок та аромадифузорів. Багато разів концепція компанії змінювалась та коригувалася, але, як пояснює Владислав, ідея шоуруму завжди залишалася та сама – допомагати людям створювати затишок та відчувати тепло домашнього вогнища. 

«Найбільше ми цінуємо індивідуальність та стиль, якими наші покупці і ми самі наповнюємо свої будинки. Крім емоційної та візуальної складової, ми приділяємо увагу й соціальній: робимо все можливе, щоб допомогти людям вести більш екологічний спосіб життя, користуючись нашими товарами», – ділиться місією свого проекту засновник TARLINI home. 

«Це, по факту, була робота, яка займала 14 годин на день»

За декілька тижнів до війни команда провела стратегічну сесію та розпланувала весь рік. Однак 24 лютого 2022 року все змінилося: діяльність компанії довелося зупинити – офіс, шоурум та виробництво знаходились у центрі Харкова.

Після перевезення з міста родини Владислав почав думати, як діяти далі. У рідному Харкові було небезпечно.

«Перші 2 місяці навіть по вулицях було важко пересуватись. Було багато прильотів по всьому місту, працювали ворожі диверсійно-розвідувальні групи. Комендантська година була з 16 дня. Я дуже хотів розпочати роботу вже у березні, але не хотів наражати на небезпеку людей з команди», – ділиться власник шоуруму. 

Як ділиться підприємець, відділ продажів та маркетинг зміг би працювати дистанційно, однак робити відправки було нікому – 70% команди у березні евакуювались у різні міста по всій Україні. Саме тому Владислав разом з друзями зібрав команду з 40 людей, та почав волонтерити. 

«Це, по факту, була робота, яка займала 14 годин на день», – розповідає підприємець.

За два місяці засновник разом з іншими волонтерами допомогли близько 60 000 людям. Зв’язки та потрібні люди для цього знаходились миттєво, ділиться Влад, гроші теж. 

«Ми якимось чином вийшли на монастир, який знаходився у центрі Харкова, і сказали їм, що нам потрібен хліб в метро. В них не було дріжджів, – ми знайшли фабрику, яка нам їх готова була віддати. На роль водія знайшли чоловіка на новій Tesla, який забирав для нас дріжджі та відвозив їх у монастир, а готовий хліб – по станціях метро», – розповідає підприємець.  

«Був випадок: волонтер Сергій поїхав перший раз на Салтівку відвозити гуманітарку, і йому в авто щось прилетіло й розбило телефон, який був на торпедо. Коли повернувся на базу, ми дізналися, що це була пуля, яка пройшла наскрізь всієї машини та зупинилась в багажнику. Він попросив бронежилет та новий телефон і по цей час їздить».

Менш ніж за місяць команда організувала кол-центр, CRM систему, складській облік та безперервну доставку продуктів та медикаментів. До теперішнього часу вона продовжує допомагати цивільним та військовим у Харкові. 

«Не так потужно, як раніше – грошей збираємо кожен день менше і менше, але ми прийняли рішення допомогати до перемоги, навіть якщо це буде допомога 1 людині на день».

«У Львові відкрили шоурум та заодно затишну кав’ярню-бістро зі своїм особливим харківським вайбом»

Після повернення в Харків у квітні власник зрозумів, що сподівання перезапустити шоурум не здійсняться: на весь центр міста працювало декілька закладів, в яких 80% відвідувачів були військовими. 

«У Львів вирішили робити релокейт з міркувань безпеки, Київ був тоді ще теж доволі небезпечним. Тож вирішили – якщо переїжджати, то в максимально безпечне місце. Ще думали щодо Франківська, але коли я туди поїхав, то зрозумів що він замалий», – пояснює власник.

На момент виходу матеріалу, команда TARLINI працює звідусіль: в Києві, біля Харкова, в Лондоні, в Чугуєві. Деякі працівники після релокації бізнесу переїхали у Львів. Відділ продажів працює дистанційно. Пакувальників та робітників шоуруму знайшли у Львові, переважно це теж переселенці з Ізюма, Харкова або Полтави. 

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як Влад разом із друзями відкрили у Львові заклад «Перший – кава та їжа».

«Курс долара та складнощі в логістиці змінили напрям роботи»

До війни в асортименті TARLINI було близько 800 товарів, 70% з яких завозили з Китаю аби продавати під своїм брендом. Але, як зазначає Владислав, курс долара та складнощі в логістиці змінили цей напрям. 

«Ми давно планували змінити вектор товарного асортименту на товари українського виробництва. Так і вийшло. Келихи з Китаю по 400 гривень не всі зараз можуть купляти, а продавати їх дешевше не є цікавим для компанії». 

Оскільки деякі майстри переїхали до Хмельницька, туди ж довелося перевезти й столярний цех. Виробництво аромадифузорів та свічок релокували в Мукачево по тій самій причині. З текстилем складніше, ділиться Владислав, – в Харкові в компанії було багато швей надомниць та декілька цехів, які виробляли кімоно, килимки, серветки, в’язали шкарпетки тощо. Зараз на ці позиції потрібно збирати нову команду. Власник додає, що є певні труднощі й з тканиною: 

«Плануємо купувати в Туреччині, бо в Україні майже ніде вже нема того, що нам потрібно».

«Є думки про запуск франшизи»

Одним з найважливіших напрямів розвитку є створення онлайн магазину. Оскільки в компанії вже був досвід продажів на Etsy, а протягом трьох останніх років вони пропонують свої товари й на американському Amazon, в перспективі – німецький та британський ринки. 

Крім того, в планах Владислава – поїхати в Париж у січні 2023 року на профільну виставку з домашнього декору Maison&Objet. У цьому команді допомагає ініціатива USAID. 

Думки про франшизу є, ділиться власник, але наразі TARLINI потрібно оновити асортимент, налагодити виробництво, набрати повну команду і потім вже планувати розробку європейської франшизи шоурумів.

«Мотиви людей були зовсім не в грошах»

За словами власника TARLINI, серед факторів, які допомогли відновитися та мотивували до перезапуску шоуруму:

1.  Наполегливість та незламність команди. 

«Коли вимикається джерело доходу, дуже важко все запустити майже з нуля під час війни, в іншому місті, з іншими людьми. Я безмежно вдячний моїй команді, яка вирішила йти зі мною далі та відновлювати бренд. Я впевнений, що мотиви людей були зовсім не в грошах, а саме у відновленні TARLINI та його росту», – каже Владислав. 

2. Клієнти. 

«Вони нас постійно підтримували та робили замовлення навіть тоді, коли ми не працювали. У Львові дуже часто заходять до нас у шоурум, щоб привітатись і підтримати».

3. Бажання працювати та ніколи не зупинятись. 

«Зараз все дуже нестабільно, горизонт планування, мабуть, 2 тижні. Хоча раніше плани ми будували на рік вперед і завжди їх виконували. Ми зараз стоїмо перед наступним викликом – перезапустити асортимент компанії на український, вийти на європейський ринок, зрости в доході та команді. Це буде важко, але – круто».

Для натхнення та створення колекцій підприємиці проводять етнографічні дослідження та залучають до роботи українських майстрів. За словами Наташі Каменської, хоч бренд і надихається національною культурою, перепрацьовує її, – ніколи не імітуює предмети мистецтва.

В інтерв‘ю для AIN.Business засновниці GUNIA Project детально розповіли про його історію, шлях до впізнаваності по всьому світу, процес виробництва та особливості роботи з унікальними технологіями.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Займалися проектом для власного задоволення»

Першим виробом під брендом стала гуцульська вовняна шуба гуня, яку створюють на ручних ткацьких верстатах у Карпатах. Саме на честь цього продукту GUNIA Project отримав свою назву. 

Все почалося з інтересу до традиційних ручних технік та культури. Марія та Наташа організовували експедиції по всій Україні в пошуках майстрів, історії вінтажних предметів. В процесі вони познайомилися з етнографами та працівниками музею Івана Гончара, з чого й взяла старт волонтерська діяльність.

Перші півтора роки дівчата займалися проектом для свого задоволення без комерційної цілі. Хоча планів створити бренд не було, вони хотіли інтерпретувати власні знахідки в сучасність. Тому GUNIA Project утворився досить логічно — внаслідок невеликих ініціатив, які співзасновниці втілювали протягом цього часу.

«Коли ми зрозуміли, що GUNIA зростає, а ми не встигаємо закривати всі задачі самостійно, – взяли в команду першу людину. Це було приблизно три роки тому, й саме в той час ми зрозуміли, що будемо розвиватися як український бренд», – пригадує Марія. 

Компанія досить стрімко масштабувалася, тому наступним кроком стало прийняття на роботу майстра з кераміки. На момент виходу матеріалу, в штаті офісу та виробництва GUNIA Project 30 людей, а також близько 40 майстрів по всій Україні, з якими бренд продовжує працювати віддалено.

«Ми розуміємо, що сьогодні як ніколи, важливо розповідати про українську культуру і місія GUNIA Project – відкрити світу наших талановитих майстрів, забуті технології виготовлення гутного скла, кераміки, виробів з дерева та текстилю», – пояснює ідею бренду Наташа Каменська.

«Кожний виріб створений за унікальними технологіями»

Кожен виріб GUNIA Project створюється за унікальними технологіями українських майстрів, які з покоління в покоління передають свої секрети обробки скла, кераміки, в’язання, ткацтва. Наташа Каменська пояснює, що це пов‘язано з бажанням дізнатися більше про ремесла, їхню історію та всі процеси виготовлення.

Дослідження та пошуки художників – підприємиці називають одним із найскладніших завдань. Наташа та Марія не мають жодних упереджень, обираючи людину для нашої команди, але для них важливо, щоб окрім таланту та майстерності, майстер міг працювати з термінами виробництва.

«Пошук майстрів ведеться ретельно, але ми ніколи не обмежуємо себе в пошуку, тому що часто знаходимо навіть більше, ніж просто талановиту людину», – додають засновниці GUNIA Project.

Описуючи процес виробництва, Марія Гаврилюк зазначає, що інколи все починається з розробки ідеї, пошуку натхнення й повернення до майстрів вже з готовими ескізами. При цьому, інколи стається навпаки: спочатку відбувається пошук забутих технологій виробництва та конкретного майстра, з яким бренд хоче працювати. Далі команда GUNIA Project радиться з ним щодо планів і разом продумує концепцію колекції.

«Розробка дизайнів займає час, оскільки часто майстри не можуть їх виконати, проте ми щасливі, що знаходимо способи для їх створення», – поснює Марія. 

Крім виробів, що входять ло колекцій, бренд також робить ексклюзивні замовлення в тиражах.

«Головна складність – масштабування виробництва»

З моменту заснування, GUNIA Project вдалося нагалодити продажі по всьому світу. Одночасно, в 2022 році вироби бренду найкраще продаються на американському ринку.

Головною складністю бізнесу засновниці називають складне масштабування виробництва, так як багато виробів ручної роботи. Оскільки в Україні дуже мало майстрів, які володіють унікальними техніками, бренду, відповідно, складно виробляти більше. Також важкий сам період пошуку та навчання майстрів, додають Марія та Наташа.

«З війною – зросли»

За словами Марії Гаврилюк, GUNIA Project пощастило, адже повномасштабна війна не сильно вплинула на бренд. Основна проблема була у логістиці та доставці виробів за кордон. Аби нагалодити процеси, підприємиці шукали й використовували всі можливі способи. 

Хоча GUNIA Project повністю зупинив роботу шоуруму та виробництва на два місяці, бренду все таки вдалося збільшити рівень продажів в Україні на 140%. Обсяг міжнародних продажів, при цьому, збільшився у 3 рази. 

«Ще до початку війни ми розвивали GUNIA Project на іноземних ринках і зараз наші позиції закріпилися. Щодо роботи команди також були свої труднощі. Ми вчилися працювати віддалено, підлаштовуватися під часові пояси та графіки, але ми віримо, що нам все вдалося». 

GUNIA Project відновив роботу шоуруму та виробництва в Києві на початку літа. Станом на жовтень 2022 року, бренд працює у своєму звичному режимі та продовжує розвиватися. Від лютого засновниці найняли 6 нових співробітників. Команді вдається виходити на кількість 1000 одиниць кераміки на місяць загалом.

«Ми робимо усе можливе, щоб українська економіка жила, а про українську культуру знали ще більше людей у всьому світі. Ми вважаємо, що місія проекту GUNIA поширювати українську культуру стала ще більш цінною сьогодні, оскільки план ворога – знищити нашу історію. Ми зробимо все можливе, щоб він не досяг успіху», – підсумовують Марія та Наташа.

Наташа Каменська додає, що цінності GUNIA Project не змінилися. Бренд планує надалі розповідати про творчість України й українців, нашу багату спадщину. Команда продовжить працювати над тим, щоб розширити межі бренду по всьому світу.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав історію українського бренду одягу THE LACE:

Журналістка AIN.Business розпитала Альбіну Красну з чого починалась історія компанії, про релокацію бізнесу з Києва до Львова, проблеми з транспортуванням тканин, розвиток онлайн-продажів та підтримку команди. 

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Все починалося з однієї сукні» 

Бренд THE LACE був створений у 2016 році. На той час його засновниця Альбіна Красна (економіст за освітою) працювала в одній з компаній мобільного зв’язку. «Але я завжди відчувала, – говорить підприємиця, – що знаходжуся трохи не там, де маю бути, адже віддавна мала хист до фешену». Тож одного дня вона вирішила рухатися до своєї мрії і зробила першу сукню. Замовили цю річ через сторінку в Instagram вже через годину. З цього все і почалося. 

У перекладі з англійської «the lace» означає «мереживо». Саме ним були декоровані перші моделі бренду. Як зізнається Альбіна, спочатку концепції проекту точно не було. Це був тест, який переріс у щось масштабніше. 

«Ми починали тільки з Instagram, – пригадує підприємиця, – ніяких інвестицій не було, тож оберти нарощували дуже поступово. Спершу працювала тільки я та одна швачка. Згодом приєднався мій теперішній чоловік Ігор, з яким ми і почали розвивати бренд».

Через певний час THE LACE відкрили свій шоурум в Києві на вулиці Лютеранській. «Це відправна точка розвитку, – додає Альбіна, – куди почали приходити перші клієнти, з якими ми знайомилися особисто». Далі бренд продовжив зростати: відкрив магазин формату street fashion у Львові та свої представництва в трьох київських торгово-розважальних центрах. Сьогодні THE LACE – невелика роздрібна мережа, а її засновники активно працюють над розвитком саме онлайн-продажів. 

Змінилася і концепція бренду. THE LACE – вже давно не тільки сукні з мереживом. Вони змогли значно розширити асортимент і зараз випускають майже всі категорії, які можна придбати у великих міжнародних брендів: одяг, взуття, ремені тощо.

«Ми трохи переосмислили початкову концепцію, – додає Альбіна. – Це не лише мереживо, а мінімалістичний, доступний і зрозумілий бренд, що створює функціональні речі поза часом. Сьогодні це L – laconic, A – authentic, C – cozy, E – elegant. Місія нашого бренду – покращити ставлення до моди та одягу, навчити формувати базовий гардероб, відповідно до власного стилю».  

«Багато людей із команди працює віддалено»

У бренду немає власного виробництва, адже вони прагнуть розвивати багато категорій. По кожній із них співпрацюють з окремими виробництвами. Наразі останніх близько 15. Окрім Альбіни з чоловіком, у команді працює 30 людей.

«Перед початком повномасштабного вторгнення, – говорить підприємиця, – ми якраз відкрили новий офіс, бо планували цього року агресивне масштабування. Але наразі він пустує, оскільки багато людей із команди знаходяться за кордоном та працюють віддалено. А з тих, що залишилися в Україні, ще не всі повернулись до Києва». 

Також THE LACE має свій склад у столиці. За час існування бренду він встиг змінити три локації, оскільки постійно не вистачало місця.

«Перед повномасштабним вторгнененням ми переїхали у нове приміщення, – додає Альбіна, – де працює чимало людей. Активно розвиваємо онлайн-продажі. Усі відправки йдуть зі складу, а не магазинів».

Бренд має креативний відділ, який під керівництвом засновниці займається розробкою колекцій та їхньою імплементацією. Також тут працюють категорійні менеджери, які спілкуються з виробництвами, розміщують замовлення, шукають тканини та партнерів для їх закупівлі тощо. Деякі напрями бренду на аутсорсі – піар, співпраця з фотографами та ін.

THE LACE має постачальника тканин, який привозить їх із різних країн – Кореї, Китаю, Туреччини. Інші вони доставляють самостійно.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, – говорить Альбіна, – ми очікували великі поставки тканин із Іспанії та Італії, які мали сформувати основу літньої колекції, але були змушені відмовитися від цієї партії з огляду на повну невизначеність».

Через півтора місяці стало зрозуміло, що бренд продовжуватиме працювати. Альбіна розповідає: їм дуже пощастило, бо частина тканин, які вони замовляли, встигла прийти до 23 лютого і бренд таки зміг розробити літню колекцію.

«Частину київського складу перевезли до Львова»

На початку нового етапу війни більшість працівників залишили Київ. А оскільки там знаходився склад бренду, THE LACE не могли працювати, адже весь товар був заморожений. Але їм пощастило перевезти частину свого київського складу до Львова, де також мають магазин.

«Звідси ми відправляли всі онлайн-замовлення перші півтора місяці, – пригадує Альбіна. – Працювати було дуже важко: всі боялись, люди роз’їхались, але я дуже вдячна, що члени нашої команди, незважаючи ні на що, змогли перевезти частину товару до Львова. Це допомогло працювати далі й допомагати тим, хто цього потребував».      

Відразу після релокації бренд почав забезпечувати вимушених переселенців теплим одягом. Щоб стимулювати продажі, вони започаткували ініціативу, в рамках якої давали знижку 20% на весь асортимент. 5% від прибутку донатили на ЗСУ.

«Ми допомагали благодійному фонду «Родина-Україна», – додає Альбіна, – який опікується дітьми, що постраждали від війни, а також тим, батьки яких знаходяться на фронті. Зараз, крім донатів на ЗСУ, фінансово підтримуємо БФ «Тепло», а також розробляємо дроп «The Lace.Тепло», всі кошти від якого будуть передані цій ініціативі».

Також на своїй сторінці в Instagram бренд запустив благодійну лотерею, щоб допомогти зібрати кошти на теплий одяг та взуття для наших захисників.

З початком повномасштабного вторгнення лідером із міжнародних замовлень була саме Західна Європа. Чимало українців, які виїхали за кордон, активно купували товари бренду. «Якщо оцінювати попит зараз, – говорить Альбіна, – то на першому місці в нас США, на другому – Близький Схід, а на третьому – країни Західної Європи».

Зараз немає тенденції до зростання відправки міжнародних замовлень, їхній рівень стабільний. «Можливо, тому, – міркує підприємиця, – що ми не дуже розвиваємо цей напрямок і зараз більше сфокусовані на українському ринкові. Але готуємось і до міжнародної співпраці. Коли почалась повномасштабна війна, то майже відразу зайнялися тим, що вдосконалили свій сайт та покращили його англомовну версію».

Проблему засновниця бренду бачить в тому, що за кордон посилки їдуть довго, тому зараз у планах THE LACE – відкрити склад у Європі й уже звідти відправляти міжнародні замовлення.         

«Основний фокус на нашій команді та допомозі країні, а потім – все інше»

У березні бренд на деякий час призупинив роботу, оскільки всі їхні магазини, крім львівського, були зачинені.

«Тому прибуток становив 10-12% від планового, – додає Альбіна, – у квітні – 25%, травні – 50%, червні-серпні – 80%. І тільки у вересні ми змогли перевиконати план».

На момент виходу матеріалу, компанія розглядає можливість відкриття магазинів у форматі street fashion на Заході України. Свою мережу вони розвивають самостійно, тому для цього треба більше часу та значні інвестиції. Також у планах – збільшувати обсяги онлайн-торгівлі, розширювати асортимент та працювати над якістю, незважаючи на те, що сьогодні є проблеми з поставками тканини. 

«Компанії, які були посередниками, – ділиться засновниця THE LACE, – зараз не мають змоги вказувати терміни доставок, тож ми можемо купувати тільки те й тоді, що й коли прибуло. Для нас як бренду, що працює у форматі fast fashion (кожного місяця презентуємо 50-60 артикулів), це велика проблема, бо виробництво треба планувати і бути впевненими, що тканина приїде. Тож тепер будемо старатися самостійно її привозити. Зараз починаємо процес роботи над колекцією весна-літо 2023 і проводимо переговори щодо замовлення тканини в іспанців та італійців».

Серед труднощів Альбіна називає і коливання курсу гривні, через що бренд змушений підвищувати вартість одягу, адже сировина – іноземна. «Ми маємо постійно перераховувати ціни на товари, – розповідає підприємиця, – що є великою проблемою, бо розуміємо, як це впливатиме на попит. Але не можемо їх тримати на тому рівні, що були, бо в нас великий відсоток у собівартості – тканина і фурнітура». 

Наразі пріоритетним напрямком для THE LACE є індексування заробітніх плат своїм співробітникам по відношенню до курсу гривні. «Фокус максимально на команді та допомозі країні, –  підсумовує засновниця бренду, – а потім – все інше».       

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як відкрити франшизу ювелірного магазину ZARINA:

Подружжя насолоджувалося своєю справою, яка стабільно зростала. За рік до повномасштабного вторгнення підприємство вийшло на обіг у 1 млн грн. Однак війна, звісно, багато що змінила — з 24 лютого 2022 року сироварня не працювала, а обладнання вивезли у безпечніше місце. Однак нещодавно Харківщину деокупували й Андрій вирішив — саме час дати бізнесу другий шанс. 

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«За 40 років житті ніколи не задавався питанням, як народжується сир»

Андрій Кулик понад 10 років пропрацював в аудиторській фірмі, але ближче до сорока зрозумів — він не хоче більше займатися аудитом, а прагне відкрити свою справу. Десь на півроку чоловік поринув у пошуки себе: займався йогою та саморозвитком, вивчав внутрішній світ та зовнішні очікування від майбутнього життя. Тоді Андрій проаналізував свій раціон і зрозумів, що на 40% він складається із продуктів переробки молока. До м’яса душа не лежала, адже він притримувався вегетаріанської дієти.

Порадившись з дружиною Катериною, у 2017 році подружжя вирішило відкрити власну сімейну справу. Катерина взяла на себе маркетинг та комунікації, а Андрій зайнявся технологією та виробництвом. 

«Я спіймав себе на думці, що проживши 40 років у цьому світі, ніколи не ставив собі запитання, як народжується сир. Я звик, що в полі мого зору він з’являється вже в головах і гарно запакований десь у магазині. А потім почав читати та дивитися відео — і був вражений. З молока можна зробити так багато різних продуктів», — згадує Андрій. 

«З весняного молока сир буде один, а з осіннього – інший»

З перших днів сировар став відпрацьовувати технологію та ретельно записувати техпроцес, щоб в майбутньому за нею виготовляти сири однакові за смаком та іншими характеристиками. Крім того, багато чого залежить від основної сировини — молока, який досить специфічний продукт. Залежно від тварин, їхнього утримання, породи, раціону, пори року, якість молока змінюється: за жирністю, щільністю, смаковими відтінками. Відповідно, з весняного молока сир буде один, а з осіннього – інший.

Також сир має ще одну особливість — ви дізнаєтеся, вийшов він у вас чи ні мінімум через півтора-два місяці. Якщо ж це тверді сири з тривалою витримкою, то взагалі через півроку або рік, залежно від об’єму голови. Наприклад, найбільші сири від «ЄКАН» важили 6 кг — це півтора роки витримки.

Перші півроку існування проекту пройшли в експериментах, вже потім орендували приміщення, зробили ремонт, купили обладнання тощо. На підприємстві з’явилося три сироварки — на 20 л, 100 л і 500 л молока. Вони всі залучені у процес, бо є сири, які випускаються в малому обсязі, а є для масового виробництва. 

Лінійка продуктів охоплювала майже весь спектр: рікота, вершки, кисломолочний сир, адигейський сир, сири паста філата, бурата, моцарела, сулугуні, страчатела, напівтверді та тверді сири з витримкою тощо. Тільки йогурти не робили, адже вони мають низьку маржинальність.

«Я заморочився та створив продукт, який взагалі не містить штучних інгредієнтів. Там тільки молоко й добавки природного походження. Для того, щоб навіть лакто вегетаріанці могли вживати мій продукт, я відмовився навіть від натурального хімозину, тобто використовував мікробіальний молокозгортаючий фермент нетваринного походження. Це коли в лабораторних умовах вирощуються грибки, спори яких мають молокозгорткові властивості», — ділиться Андрій. 

«Якийсь час ферма була в окупації, тож поголів’я значно поменшало»

Чоловік зазначає, що у цій справі ніколи не нудно, тому що це поле для експериментів. Хоча іноді постійні покупці повертають його на землю. Вони звикають до певного продукту, розуміють і відчувають, чого хочуть, і замовляють конкретний сир. Якщо Андрій вирішує трохи змінити технологію та додати якусь фішку, клієнти одразу це помічають та вимагають повернути стабільний смак. Тому чоловік просто додає до продуктової лінійки нові сири, якщо вийшло щось достойне. Востаннє у списку було 27 видів молочних продуктів.

Молоко брали на фермі, розташованої в селі Стара Гнилиця Чугуївського району. Там знаходиться  підприємство, яке привезло з Австрії голштинську породу корів. Вважається, що саме вона дає сиропридатне молоко. Продукція з молока цієї породи визнаються в Європі та відповідають стандартам. Але якийсь час ферма була в окупації, тож значно поменшало поголів’я.

«Коли ми вирішили розширюватися, я почав підбирати собі помічників сироварів. А знайти готового спеціаліста у Харкові неможливо, тому треба було навчати людей з нуля. Вся технологія все одно була під моїм контролем. Якщо це напівтвердий сир, то це і виготовлення сирного зерна, і пресування, і посол, і аффінаж. Якщо молоді, то потрібно перетворити молоко на желе, порізати, обсушити, отримати сирне зерно і перемістити у форми для самопресування або пресування під гнітом. Тут на кожному етапі є свої нюанси», — згадує Андрій.

Сирам давали свої назви. Оскільки торгова марка «ЄКАН»— від Єкатерини та Андрія, — використовували похідну від неї. Якщо за основу брали рецептуру італійського сиру монтазіо, утворювали від нього «монтекан». Щоб люди мали асоціацію, що це класична рецептура сира в нашому виконанні. Або англійський сир чедер звучить як «чедекан». Або камамбер — «еканбер». 

«Я не робив сирів, які мені не подобаються. Але більше люблю те, що можна і потерти на гарячі страви, і покласти скибками на бутерброд, і запекти з чимось. Мій улюблений — звичайний напівтвердий скибковий сир. В нас він називається «монтекан». А ще я обожнюю буррату — це божественний сир», — впевнений чоловік.

«Геть усі сумніви, треба відновлювати роботу»

Андрій та Катерина вже ставили собі за мету масштабуватися і збільшити виробництво в 10 разів: почали набирати стажистів, шукати приміщення, готувати документацію, щоб вийти вже у сегмент масового виробництва. Проте війна внесла корективи. З початку повномасштабного вторгнення сироварня не працює, а виробництво було тимчасово закрите. 

«Коли на наступний день ми всі сиділи у льохах, я набрався хоробрості та вирвався на виробництво. Страшно було виходити, бо у Харкові було голосно. Я навів порядок у цеху й забрав всі продукти, що швидко псуються: сир, напівфабрикати, молоко тощо. Їх я просто роздавав сусідам у приватному секторі, щоб люди їли. Роздавав перехожим — хто насмілювався, той брав. А на той момент молока в місті вже не було», — згадує співвласник «ЄКАН». 

На шостий день Андрій з родиною поїхали за 100 км від Харкова. Двоє синів з дружиною продовжили шлях до Європи, а чоловік навідався до Харкова евакуював усе обладнання та запаси сирів, а сам через три тижні повернувся до міста — там  продовжив жити та працювати на іншій сироварні, все літо волонтерив і, крім того, намагався заробити грошей.

Коли деокупували Харківську область, з’явилися надія та переконання — геть усі сумніви, треба відновлювати роботу. Андрій привіз назад до міста обладнання і намагається відновити працездатність виробництва. У планах — пошук постачальника молока, бо воно стрімко злетіло в ціні. Як жартує підприємець, у нього вже закрадаються думки, що треба мати свій молоковоз або своїх корів.

«Стало спокійно і з’явилася якась упевненість. Люди повертаються до Харкова, поменшало прильотів по місту, стало тихіше. Як тільки я привіз обладнання до Харкова, мені наступного ж дня почали дзвонити клієнти та запитувати, чи ми працюємо. Я точно значно уріжу асортимент, навряд чи буду до закінчення війни займатися якимись експериментами. Швидше за все залишу вибірку з 5-6 продуктів, які наймасовіші. Один сир я залишу з витримкою, інші будуть швидші сири», — розмірковує сировар.  

Зараз Андрій здобуває магістра у Державному біотехнологічному університеті за спеціальністю Харчові технології — це буде його третя вища освіта. Щодня він щось робить, щоб знову розгорнути виробництво.

«Вірю в перемогу України та повернення громадян до рідних міст і родин», — зазначає Андрій.

Залишилося багато технічних питань, які потрібно вирішити. Наприклад, розмерзлася система водопостачання, коли в березні були морози, та й складське зберігання обладнання не пішло йому на користь. Але чоловік не сумнівається — все вийде, адже після деокупації міста з’явилася хоч якась впевненість у майбутньому. 

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як дружина полоненого з Азовсталі відкривала квіткарню у Львові:

Про створення Honey та «Завертайло»

• У 2006-му Анна Завертайло переїхала з м. Дніпро в столицю. Там займалася нерухомістю, а згодом познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, з яким і почала бізнес в ресторанній індустрії. 
• Обидвоє інвестували в кавові автомати, які встановлювали в Києві. В цьому проекті Анна займалася розвитком і операційними процесами: знаходила нові місця для встановлення автоматів, домовлялася із власниками приміщень, опрацьовувала контракти, сплачувала податки. ЇЇ чоловік, Станіслав, займався продуктом — кавовим зерном, стаканчиками тощо.
• Згодом підприємці закупили автомати для виготовлення апельсинового фрешу. Щоб втілити це, вони заклали квартиру й інвестували всі гроші у проект. Так з’явилася мережа із п’яти фреш-барів.
• У 2010 році запустили мережу міні-кав’ярень Coffee Nostra. Потім — бургерну Diner.
• Згодом власники закладів зрозуміли, що їм не вистачає унікальної цінності. І вже в 2014 році почали створювати власні десерти. Попередні бізнеси допомогли зібрати капітал на відкриття першого повноцінного закладу — кафе-кондитерської Honey на Подолі. 
• З часом гості почали відрізняти їхній заклад від інших, саме це підштовхнуло їх відкрити ще одне кафе-кондитерську на тричі більшу посадку: 100 місць.
• Одночасно з новим проектом власники почали роботу над відкриттям власного виробництва на 500 кв.м. Станом на 2022 рік його площа 1500 кв.м.
• В 2021 році підприємці відкрили окрему пекарню «Завертайло». Ідея цього проекту: відроджувати українські традиції в сучасному модерновому прочитанні, передати майбутнім поколінням трепетне ставлення до їжі, традиційних рецептів, спадщини роду та регіональних смаків.
• Власники мріють, щоб Honey підкорив увесь світ, щоб про них дізналися всюди. В перспективі вони хочуть зміцнювати команду та створити сервіс-програму. І відкриття нових закладів не є виключенням, ділиться планами Анна. 

«Щодо наших планів: я хочу, щоб Honey підкорив увесь світ, щоб про нас дізналися всюди. Це моя мета. Я точно розумію, що вона є реалістичною і які наступні кроки потрібно робити». 

Про розподіл обов‘язків

• Станом на 2022 рік у пари чотири заклади: три кафе-кондитерських Honey та пекарня «Завертайло» у Києві. Крім того, на виробництві виготовляють десерти на продаж для інших кав’ярень, також займаються виробництвом морозива й співпрацюють з супермаркетами «Сільпо». 
• Загалом до повномасштабної війни в компанії працювали понад 200 людей. Зараз — близько 150. 
• Обоє власників розділяють свою відповідальність у бізнесі: Анна відповідаю за їжу, концепцію меню, філософію брендів, маркетинг і персонал; Станіслав керує кондитерським виробництвом, відповідає за створення нових рецептів та продуктів, роботу з обладнанням, технічну експертизу та працює з топ менеджерами. Разом пара займається дизайном та пакуванням.

Про організацію часу та саморозвиток

• Розподіляти час Анні допомагає органайзер. Вона каже, що не ставить на день надто багато завдань і формує їх так, щоб вони мали логічне завершення і був результат від роботи.

«Так само виховую і нашу команду: щоб кожний був підприємцем свого життя, самостійно вирішував, що саме йому робити, але обов’язково досягав результатів» 

• Анна ділиться, що любить приділяти час саморозвитку: проходила програму з класичної філософії та нейрофілософії. Зараз підприємниця навчається на модулі гештальт-терапевтів аби розуміти як будувати стосунки з працівниками, створювати команду мрії. 

Поради рестораторам-початківцям

Рестораторка радить не боятися покладатися тільки на себе та брати відповідальність за своє життя, а ще дослухатися до своїх відчуттів та намагайтися стати чимось більшим, ніж ви є наразі. Це призведе до результатів, каже Анна. 

В 2016 році ферму створило подружжя Миколи та Іванни Стецьків. За час існування їхня полуниця стала настільки популярною серед місцевих, що попит завжди перевищує пропозицію, а львівські заклади ледь не у чергу стають за контрактами на постачання ягід. За сезон збирати полуницю приїздять більше тисячі гостей.

В інтерв‘ю для AIN.Business засновник бренду «ФайнаBerry» Микола Стецьків розповів про те, з чого починався бізнес, та чому в висновку подружжя розмірковує над його продажем вже наступного року.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Як учасник АТО, я отримав клаптик землі»

У 2015 році Микола, засновник «ФайнаBerry», повернувся з АТО. Після участі у воєнних діях його переслідувала апатія. Він не розумів куди далі йти, чим займатися й абсолютно не хотів повертатися до звичної роботи. Тож чоловіку довелося звернутися до центру зайнятості, аби отримати виплати по безробіттю. Там йому запропонували подумати над відкриттям власної справи.

«Я прийшов додому, до дружини, запитав чим ми можемо займатись: вона запропонувала вирощувати полуницю»,  — згадує Микола.

Микола, як учасник АТО, отримав клаптик землі під Львовом і започаткував власне фермерське господарство. Спочатку, жартує підприємець, подружжя нічого не розуміло в полуниці, «а якби й розуміло, то не започаткувало б цю справу».

«Я зайшов у гугл, почав читати інформацію про полуницю. Там писали дурниці та неправду, але ми вірили в ці казки», — пояснює Микола.

За його словами, захід України не популярний регіон для вирощування ягід і не дарма. У цьому регіоні непередбачувані погодні умови та висока вологість, що подекуди призводить до втрати урожаю. Проте, це Микола зрозумів вже на власному досвіді.

«Клієнти збирають ягоди самостійно»

У 2016 році Микола та Іванна посадили свої перші 800 саджанців кущів полуниці, зробили 4,5 грядки на десяти сотках землі. Надивившись відео на YouTube про агротуризм у США, Канаді та Європі, подружжя вирішило запрошувати клієнтів гуляти по своєму полю та збирати ягоди самостійно.

Микола стверджує, що це було напрочуд вдале рішення для бізнесу, адже «це логічно, прибутково, емоційно, і це є розвиток бренду».

Додаткове підтвердження правильності рішення у «ФайнаBerry» отримали за часів ковіду:

«Люди не мали куди поїхати коли був ковід, все було зачинено, тож вони просилися просто пустити їх погуляти по полю. Але ягід на всіх охочих не вистачало, тож ми навіть просили відвідувачів не публікувати фото з поля у соцмережах, бо бажаючих приїхати було більше, ніж можливості їм дати полуницю», — пояснив Микола.

«Для запуску подібного бізнесу потрібно 12 млн грн»

Микола та Іванна започаткували бізнес лише з $1000 (28 000 гривень у 2016 році). Увесь час бренд потребував додаткових вливань коштів. «ФайнаBerry» розвивався завдяки постійному реінвестуванню:

«$10 000, $20 000: ми позичали, продавали, брали кредити, мікроінвестиції, ще щось. Ми рухались поступово і зрозуміли, що це важкий шлях. Витримати його психологічно й емоційно – дуже складно, це постійна неготовність до викликів чи ризиків, які пов‘язані в тому числі з погодними умовами чи іншими природніми й економічними процесами», — поділився Микола.

За його словами, для запуску подібного бізнесу потрібно мати 12 млн грн, оскільки одні лише теплиці та системи поливу коштують близько 3 млн грн. Таких коштів у подружжя не було, через що їм доводилося «гасити пожежу бензином» і цей бізнес став для них справжнім випробуванням.

Наразі, за шість років існування, у проект було вкладено щонайменше $100 000, однак точна цифра не відома. Орієнтовна вартість бренду, за оцінкою власника, становить $200 000.

«В планах – продаж бізнесу»

«ФайнаBerry» укладає з львівськими закладами контракти на постачання ягід на рік вперед. Це, за словами Миколи, дозволяє тримати бізнес на плаву, однак саме з цієї причини ягід завжди не вистачає для відвідувачів. Крім цього, через українську нестабільність це призводить до майбутніх збитків. Саме так вийшло у воєнному 2022 році: ціни, за якими було законтрактовано ягоди торік, абсолютно не відповідали реаліям сьогодення, адже собівартість полуниці зросла втричі.

Також, за словами Миколи, «ФайнаBerry» розраховувала на виплату від Міністрерства аграрної політики, що була передбачена програмою для малих фермерів. Однак через війну вони нічого не отримали. Не змогли вони, також і отримати кредит на розвиток, оформлення якого було заплановане на 24 лютого 2022 року. Таким чином цьогорічний сезон відбувся лише завдяки туристам, кількість яких неухильно зростає.

Наступного року Микола планує продати «ФайнаBerry» та працювати над створенням нового бізнесу:

«Щоб «ФайнаBerry» була крутою локацією, я зрозумів що треба її продати, а не тягнути самому. Надати нових поглядів, сил, нового дихання. І це буде дуже класна річ, яка буде існувати і я буду щасливий від того що я є засновником. Вже не власником, але засновником».

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповів про українську Mosqitter – компанію, що створює пастку для комах і підкорює західні ринки:

Журналіст AIN.Business поговорила із засновницею та ідеологинею проекту Анастасією Романовою про розвиток компанії, шлях проекту від ідеї до ліцензійного виробництва та роботу в умовах світового розбалансу. 

«Найстрашніше — це методи, які використовуються для боротьби з комахами»

Перш ніж створити стартап, аналогів якому немає у світі, Анастасія Романова разом із колегою Ольгою Дячук працювали у парламенті — Ольга відповідала за роботу команди депутата, а Анастасія — за зв’язки з іншими країнами і відбудову проектів екологічного напрямку. Це посприяло створенню компанії з фокусом на екологію та глобальну проблему.

Почалося все під час робочого візиту у Сполучені штати, коли Анастасія помітила, що є величезна проблема з комарами та небезпечними хворобами, які ті переносять.

«У Флориді був спалах Зіка вірусу і тоді з літаків розпилювали хімічні речовини та розповсюджували по всій території штату. Страждали і люди, і загалом екосистема — зокрема мертву рибу просто викидало на берег з океану. Це була досить серйозна та очевидна проблема», — згадує Анастасія.

Треба було знайти екологічну альтернативу для її розв’язання разом з командою талановитих інженерів. Але перед тим розробники звернулися до етимологів і співпрацювали зокрема з Херсонським аграрним університетом, щоб спеціалісти допомогли зрозуміти, які інстинкти у комарів і як вони себе поводять.

«Основна ідея — заманити та зловити, але не вбити. Ми вирішили зіграти на інстинктах комарів. Тому наша система імітує дихання та тепло людини, довжину хвиль, які випускає тіло, і аромат, що створює наша шкіра. В деяких проявах ці елементи вже використовували для захисту від комах, але ми зрозуміли, що нам треба їх вдосконалити. Ми попрацювали на софтверною частиною і методом купи експериментів прийшли до такої, яка максимально імітує людину. Наша задача — ще на початку активності зібрати тих комарів, які планують репродуктивний цикл на конкретній території, щоб його зупинити. І при цьому не впливати на природний баланс, наприклад, біля озера, де вони — частина екосистеми та необхідні як їжа для більших тварин», — зазначає Анастасія.  

До середини 2019 року відбувалося дослідження і занурення в саму проблематику. Розробники відвідували профільні конференції та дізналися, наприклад, що існує American Mosquito Control Association — американська асоціація, яка займається питаннями суто комарів. В Європі також є така.

Всередині 2019 року Mosquito Control вийшли з першим прототипом, який віддали на незалежне тестування декільком університетам Херсона. Там порівнювали розробку з іншими екологічними способами, які боролися з цією проблемою на ринку. Виявилося, що те, до чого прийшли в компанії, значно підвищує ефективність і результати.

«Створення навколо людини екосистеми без комарів в Україні — більше проблема комфорту. А от нещодавно була новина, що українку вкусив комар і у неї була лихоманка західного Нілу. Тому навіть в нас вже трапляються захворювання, які переносять комарі — хоч це поки і виключення. Водночас у світі мільйон людей страждають від захворювань, які передаються комарами — вірус Зіка, інфекція Денге, навіть не беручи до уваги малярію», — розповідає Анастасія. 

Проблема виглядала значною, тому просувати систему варто було активно і швидко. Розробники подали заявку в EO Business Incubators і пройшли відбір. Як зазначає сама Анастасія, це напевно, було найкраще рішення для старту бізнесу, з того моменту Mosqitter почав функціонувати як компанія і як стартап.

Другим важливим поштовхом став конкурс стартапів для участі в найбільшій у світі виставці електроніки CES (consumer electronic show) в Лас-Вегасі. Тоді Ukrainian Venture Capital Association (UVCA) разом з CRDF Global відібрали групу українських стартапів для презентації на CES, яка була січні 2020 року. По суті це був перший реліз продукту світові. Там українці отримали перші контакти, заручилися першими партнерствами та почали розвивати діяльність. 

«Американський ринок більший та сформованіший для Mosqitter»

«В американців є культура обробки території хімією. Там за замовчуванням компанії приїжджають раз на два тижні та обробляють територію хімією від москітів. Люди звикли платити за це гроші — $100-150 за візит. У них є бюджет на сезон, а він в залежності від території варіюються від 4 місяців до всього року, якщо говорити про штати на кшталт Флориди. Тому ми й орієнтуємося на ринок США, як один з пріоритетних, де клієнт готовий платити за продукцію. А небезпечні хвороби стають розповсюдженішими по всій території країни», — пояснює засновниця компанії.

В Україні знаходиться RND-центр та базове виробництво. На міжнародних ринках компанія надає ліцензію на виробництво приладів за технологією Mosqitter, яка дає право на виробництво корпусів і всіх основних елементів локально. Таку мають її партнери в Індії, Італії й, можливо, скоро отримають в Бразилії.

«Ми за собою залишаємо постачання «наших мізків» — це електроніка і софт, який забезпечує потім роботу заліза» 

Зараз компанія фокусується на американському ринку, активно працює з партнерами на бразильському, індійському та італійському ринках, а також вже однією ногою на канадському.

В Україні Mosqitter не зупиняє свою роботу і хоче й надалі розвивати цей напрямок. Як розповідає Анастасія, в 2022 році в компанії планували активно зайнятися локальним ринком, але з війною переглянули плани. Однак навіть в цих умовах фантастичні українці продовжують жити, створювати навколо себе приємну атмосферу, захищають своїх близьких не тільки від ракет, а й від природних чинників, і замовляють Mosqitter. 

Система коштує на українському ринку $1200 доларів, ціна може трохи відрізнятися в залежності від країни. За словами засновників компанії, вона служить довго, тому що корпус дуже міцний і виготовлений з нержавіючої сталі. Mosqitter показала себе витривало у різних кліматичних умовах. 

«Ми розуміємо, що це не тільки про комарів. Наша основна ціль — зменшити використання хімії. Зараз ми сфокусувалися на комарах, щоб вони не переносили хвороби та взагалі не турбували людей. Але хімія використовується на агронапрямку. Тому для нас є велике поле для подальшої діяльності, де нашу базову технологію можна адаптувати під інших шкідників — особливо в агросекторі. В Канаді, наприклад, Mosqitter вже показала ефективність проти комах, які шкодять плодовим деревам. Але поки фокусуємося на москітах, тому що розуміємо, що краще спочатку якомога краще зробити одне, а потім розширюватися_­», — зазначає Анастасія.

Основна система досить велика — 120 см, 36 кг. Часто клієнти просили зробити меншу, легшу та доступнішу систему проти комарів. Тому на початку року компанія почала працювати над портативною системою і зараз закінчилися тести Mosqitter-міні, який також будуть запускати на ринок. 

«Війна фізично вплинула на українське виробництво, але ментально — на всю компанію»

«Ми більше стали пишатися тим, що є українською компанією, а наші партнери — спільною співпрацею. Також у нас сталося збільшення відповідальності, тому що ми представляємо Україну у світі. Зараз хочеться ще активніше показувати результати й те, що в Україні крім мужніх людей і фантастичної нації, ще й класні підприємці, які роблять унікальні продукти та можуть бути впізнавані у всьому світі. Ми стали ментально більш зрілими, щоб показати, що Україна може на всіх фронтах бути сильнішою та активнішою», — розповідають у компанії.

Українці за війну встановили у себе близько 50 систем. Також до компанії звернулися з проханням надати установки на фронт, тому що там особливо в липні комарі також були відволікаючим фактором. Велика система для цього була б незручною, тому на фронт поїхала тестова версія Mosqitter-міні — про що військових, звичайно, попередили.

За технологією Mosqitter у світі працює вже близько 500 машин, але є ще ті, які зараз встановлюються в Індії. Зараз компанія активно працює над масовим виробництвом, тому що створила попит і зараз треба забезпечити його реалізацію. Але Анастасія впевнена, що у них, як у відповідального бізнесу все вийде, тому що зараз задача не тільки просувати український продукт, а і саму країну як бренд:

«Мене надихає бажання вивести на ринок продукт, який в загальному сенсі буде приносити добро та захищати людей від великої проблеми. До того ж для нас важливо нести український бренд у світі. Це дуже цікавий шлях — будувати стартап, співпрацювати з командою, новими партнерами, бачити, які різні люди у світі, вибудовувати непростий шлях зростання компанії. Сподіваємося, у нас вийде змінити культуру від хімічної до більш екологічної». 

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює українське виробництво фетрових аксесуарів Gudzyk:

За словами засновниці Ксенії Морозенко, за рік Frisson вдалося знайти свою аудиторію, створити декілька лімітованих колекцій пазлів, та навіть розпочати продажі в Канаді. Детальніше про історію бренду, виробництво сучасних пазлів, та їх особливості дівчина розповіла редакції AIN.Business.

«Розпочинала все сама»

Мене звати Ксенія Морозенко, і з 25 червня 2021 року я являюсь засновницею бренду Frisson.

Від ідеї до реалізації пройшло десь півроку, а саме активна підготовка була 4 місяці. Розпочинала все сама, консультувалась у друзів та знайомих. У команді офіційно поки що я одна, але помічників і бажаючих підтримати нас із Frisson вже близько 10 людей.

Це все друзі та рідні — хтось допомагає на благодійних заставах (консультаціями та рекомендаціями), а хтось отримує оплату за пророблену роботу (подружки-фотографи за зйомки, мама хлопця та її сестра з Краматорську за пошив мішечків для пазлів і т.д.). 

Від початку розвивали бренд, як відчували. Не пройшов місяць, як ми потрапили на перший пітчинг для МСБ. Цей захід був від SUPERLUDI, називався NEW ECONOMY BUSINESS DAYS. Там ми пітчились перед п‘ятьма суддями та глядачами, яких було близько 300 людей.

Потім був міжнародний день жіночого підприємництва, де ми теж приймали участь. А під кінець 2021 року ми отримали новину, що потрапили до топ-100 найпомітніших малих підприємців за версією видання «НВ», та ще й згодом отримали корпоративне замовлення на подарунки до Нового року від однієї з провідних IT компаній в Україні. Це було потужне закінчення року. 

«Сучасні пазли можуть бути стильними»

Frisson — це більше ніж пазли, більше ніж витвір мистецтва, більше ніж просто гра. Нам важливо донести, що сучасні пазли можуть бути стильними, займати мало місця на полиці та бути використані більше одного разу.

Ми піклуємось про природу, тому для виготовлення взяли за основу перероблений картон. Щоб пазли зручно було зберігати – поклали їх до мішечка, який власноруч сшили і додали трохи свого брендування.

А ще, ми знаємо, що збираючи пазли — ви обов’язково щось п‘єте (бо процес не швидкий, погодьтесь). Так от, ми ще поклали 2 костери (підстаканника) під напої, щоб волога від напоїв не потопила на наші з вами пазли та щоб не лишалося сліду на столі. 

До пазлів також йде листівка та плакат, які дублюють малюнок, який на пазлах та на коробці. Із плакатом зручніше збирати місця із дрібними деталями, а листівку можна подарувати другу (чи залишити собі). 

Пазли об’єднують людей. Цілі сім’ї бувають збираються разом заради пазлів. Тому ми обрали досить влучний слоган Better Together — людям краще разом, пазлам краще разом, а отже й людям краще разом із пазлами.

«Мінімізували використання пластику»

Співпрацюємо із декількома партнерськими виробництвами — у Києві, Харкові (тимчасово зачинені) та у Львові. До виробництва ми направляємо ілюстрації, погоджені завчасно з митцями. А далі відбувається магія: друк, порізка, фасування, виготовлення фірмових коробок та ін.

Оскільки у нас не просто пазли, а й цілий подарунковий набір із пазлами — то тут процесів виробництва трохи більше, ніж зазвичай. Ми виготовляємо усі складові набору, а до цього відмальовуємо все у Figma та створюємо макети для друку. Відбираємо митців та домовляємось про їх роботи. Паралельно відшиваємо мішечки для пазлів. Щоб мінімізувати використання пластику — ми виготовляємо спеціальні брендовані мішечки для пазлів, які надалі можна використовувати й у побуті.

Далі ми відправляємо макети пазлів та коробок на виробництво. Тут ми узгоджуємо кольори, матеріали та інші деталі та якщо усе ок — запускаємо тираж. 

Із виробництва у процесі ми отримуємо відео-контент як збираються коробки, як нарізаються пазли і т.д. Цей контент нас із клієнтами дуже підтримує ці 2-3 тижні. Невдовзі ми отримуємо готовий продукт вже на палетах. Далі я ще поки що сама власноруч допаковую набір інструкцією, листівкою та привіт-листом (яке замовили паралельно із тиражем, але в іншому місці) і кожний такий набір заклеюю двома фірмовими стікерами. Обрали варіант із захисними стікерами, щоб також мінімізувати використання пластику. Бо плівки багато, її зняв та викинув, а стікери багаторазові — ними можна після відкриття упаковки користуватися ще. 

Коли надходить замовлення — тоді вже складаю набори із пазлами у фірмову захисну коробку для відправок поштою та вкладаю листівку. За проханням цю листівку ми можемо підписати та відправити напряму отримувачу подарунку. Оскільки 40% пазлів замовляють на подарунок — то пропонуюмо таку безкоштовну опцію із підписуванням листівки.

Ще одною фішкою являється те, що ми виготовляємо лімітовану колекцію пазлів. А це до 500 одиниць в одному дизайні. Це підкреслює унікальність продукту. Тобто пазли в одному дизайні можуть бути у тебе та ще у 499 людей по світу. І все. Більше таких не буде.

«На кожному кроці очікує якась ж*па»

Не важко придумати щось — важко саме реалізувати. Знайти потрібне виробництво, побачити зразок, знайти певний вайб у коннекті з партнерами і безліч інших важливих моментів. 

І звісно ж шукати своїх клієнтів. Через рекламу, публікації, маркети, партнерські магазини та інші легальні шляхи. Тут треба ще пам’ятати, що: на кожному кроці очікує якась ж*па і ти або готовий до цього або ні. Усе дуже просто та легко, ЯКЩО ти приймаєш проблеми, як виклики. Я цьому ще вчусь.

«Продаватимемо в Канаді»

На 2022 рік у нас були грандіозні плани під назвою «Frisson виходить на міжнародний ринок», але… з 24 лютого ми думали лише як би вижити. 

Із появою нової колекції наче знову виросли крила і ми навіть домовились вже із магазином із Канади. Дивимось у сторону країн, з яких найчастіше нас підтримують та замовляють пазли — Британія, Нідерланди, Польша, Канада. Шукаємо представників у цих країнах та магазини, яким було б цікаво взяти до себе пазли.

«Намагаємось наростити продажі, але й тут не без приколів»

Від 24 лютого до 16 березня ми не працювали зовсім. Ми свідомо прийняли рішення залишитись у Києві. Були лиш думки «хоч би вижити». Але 16 березня на сторінку бренду нам написала Богдана (клієнтка якій я вдячна по сьогоднішній день) та все закрутилось, понеслось. Вона наче вдихнула у нас життя та надію, що все ще пазли потрібні, що навпаки вони стали ще більш актуальні за рахунок своїх властивостей. Коли збираєш пазл — відовлікаєшся від усього. На війні підтримка свого ментального здоров’я надважлива — тому саме на війні почали з’являтися пазли і в інших українських брендах.

По збиткам можу лиш сказати, що ми втратили час та впевненісь у собі на перші декілька тижнів війни, але потім відкрилось друге дихання і ми продовжили робити свою справу. Десь втратили, а десь навпаки здобули. Як от наприклад із партнерським виробництвом. Ми втратили можливість виробляти в Харкові, але натомість за допомоги колег по ринку віднайшли виробництво у Львові.

Від початку війни ми тримались за рахунок першої колекції пазлів. Вона у наявності поки що й досі. Але потрібні були новинки, щоб розширяти асортимент та задовольняти потреби клієнтів у широкій лінійці пазлів. Якщо б не війна — ми б запустили нову колекцію вже на початок весни, але із пошуками нового виробництва, із часом на перемовини ми випустили нову колекцію не в березні-квітні (як планували), а в кінці червня — тобто втративши 2-3 місяці. 

Намагаємось наростити продажі, але й тут не без приколів. На час запуску нової колекції ми втратили Facebook сторінку разом із кабінетом де налаштовували рекламу. Пройшов місяць і нам не вдалось відновити доступ до сторінки. Ми місяць без реклами в соцмережах. Боюсь порахувати збитки, а точніше скільки ми не дозаробили. Але ми ж українці, не час опускати руки. Усе повернемо, відбудуємо, стане ще краще.

«Далі – більше»

Працюємо над сторінкою для B2b продажів. Робимо новий сайт (UA / EN) — знаходимо виходи на міжнародний ринок, популяризуємо українських митців через свої продукти на міжнародних майданчиках. Продовжуємо знаходити цікавих партнерів по Україні та за її межами. Випускаємо нові пазли та супутні продукти.

Раніше AIN.Business розповідав про те, як працює український бренд виробів із фетру Gudzyk.

П’ять років тому її бізнес почався з благодійного проекту, що мав на меті допомагати людям літнього віку із зайнятістю та покращувати їхнє матеріальне становище. Сьогодні це повноцінне виробництво, яке тримається на чотирьох бабусях. У комфортному для себе темпі, працюючи з дому, вони виконують близько 200 замовлень на місяць. 

Бабусі шиють, а Юля — продає через Instagram-магазин. У результаті у плюс виходять усі. Як невелике підприємство з цікавою бізнес-моделлю підсилює тренд на вироби «від ба», Юля розповіла для AIN.Business. 

Enactus

Навчаючись в Одеському національному університеті імені Мечникова, Юля разом із друзями долучилася до громадської організації Enactus. Мета спільноти — створювати соціально-економічні проекти, які поліпшуватимуть життя певній групі людей та розвиватимуть підприємницькі навички учасників.  

«Ми були в пошуку прикольної соціальної ідеї, і мені спало на думку шити якісь вироби з бабусею. З власного досвіду: у мене є бабуся, і коли я щось бачу в інтернеті і хочу пошити, то найперше йду до неї. Тоді я знайшла в мережі сумочки, сама намалювала ескіз, і ми пошили два пробні екземпляри. Раптом що — маю освіту з фінансів і кредиту, але на інтуїтивному рівні розуміла, як усе зшивається», — говорить дівчина. 

На початках, у 2017 році, усі ресурси команда віддавала бабусям. Вони виконували замовлення, а студенти — продавали і повертали бабусям зароблені кошти. «Ми зіткнулися з двома проблемами. Спершу було важко знайти виконавиць і вмовити їх співпрацювати. Нам не довіряли», — пригадує Юля.  

Тоді студенти підключили іншу громадську організацію, яка годувала одеських пенсіонерів та організовувала для них різні заходи. Про проект написали в газетах, і бабусі самі почали телефонувати.

«Ми набрали аж до десяти бабусь, що виявилося помилкою. Відшили купу сумок — не було куди дівати. Я вже розуміла, що треба якось їх продавати та заробляти щось і собі», — говорить Юля. 

Перший поштовх

Команда почала активно писати блогерам. У 2017 році співпрацювати з ними було не так складно. Перший поштовх бренду дала Олена Мандзюк, яка купила сумочку і розповіла про неї в сторіз. На той момент в блогерки було близько 80 000 підписників, і після реклами студентам прилетіло до 50 замовлень. 

«Першою інвестицією були 400 грн з моєї кишені, на які ми закупили матеріал на десять сумочок. Усе зароблене реінвестували, бюджету на рекламу ще не було, тож працювали з блогерами по бартеру», — каже підприємиця. 

Два роки пішло на розкачування. Тривалий час проект не був основною діяльністю і просто висів на фоні, приносивши близько 10 замовлень щомісяця. Переломний момент стався тоді, коли Юля закінчила університет і вирішила серйозно взятися за справу. Так, поступово вкладаючи ресурси в розвиток інстаграму, бренд вийшов на 150-200 замовлень на місяць.

Зберегти «домашність»

Що цікаво, від початку і донині всі бабусі працюють у себе вдома. Кожна — на своїй машинці. «Моя бабуся починала на старій машинці радянського зразка, згодом ми замінили її на сучасну. Комусь докупили обладнання. Тим паче наш фетр — не проблемний у роботі, ми перепробували багато видів у різних постачальників з інтернету, а зараз уже знайшли свій матеріал», — розповідає Юля.

Сировину та фурнітуру бабусі також тримають у себе вдома. «Я не замовляю багато наперед — тільки те, що потрібно на місяць», — говорить підприємиця. До бабусь потрапляють уже вирізані деталі, які треба зшити в готовий виріб. Їх лазером вирізає компанія-підрядник. «Дрібні деталі для нас вирізає чоловік однієї з бабусь, для нього це хобі — працювати з лазером», — додає дівчина.

У Gudzyk є офіс на 30 квадратів, де Юля сортує деталі та працює з документацією, та фотостудія, яка працює як креативний простір. При цьому бізнес-модель дозволяє компанії заощадити на майстерні.

«Я передаю замовлення через соцмережі. Бабусі виконують їх у комфортних для себе умовах, інколи можуть навіть самостійно надсилати замовлення клієнтам. Працюємо всі з Одеси, а моя бабуся — з Нововолинська», — розповідає підприємиця. 

За її словами, таку «домашність» хотілося б зберегти й надалі.

«Мені принципово, щоб виробництво не перетворилося на цех, де безперестанку штопають сумки. Бабусям має бути зручно, навантаження дуже гнучке», — пояснює дівчина. Кожна виконавиця шиє до чотирьох-п’яти виробів на день. На виріб залежно від виду та комплектації йде від сорока хвилин до трьох годин.

Складу в підприємства поки немає, але потреба в ньому невпинно зростає. «Обсяги виробництва за останній час дозволяють замовляти тканину в корейських постачальників напряму, без українських посередників. Її треба буде десь зберігати», — розмірковує Юля.

Розповідати про «закулісся»

Розвитком соцмереж Юля займається самостійно. «Мені це дуже подобається. Я не хочу, щоб сторінка перетворилася на шаблонну, тому веду її інтуїтивно, без контент-плану», — каже дівчина.

Півтора року тому бренд також завів тікток. На початках підприємиця ставилася до нього несерйозно. «Я викладала там звичайні естетичні відео з продукцією, що не давало ніякого результату. А початком війни методом проб і помилок змінила стратегію і почала показувати внутрішнє життя бренду. У нас кожна бабуся має свою історію: одна — переселенка з Луганщини, друга — доглядала за хворою мамою і довго не могла знайти роботу… Як тільки я почала розповідати про «закулісся», говорити про вікову дискримінацію чи проблеми переселенців, паралельно показуючи продукт, тіктоки почали залітати», — розповідає дівчина.

Крім соцмереж, у бренду є сайт, але його через гугл не просувають. «Клієнти дізнаються про компанію з інстаграму й тіктоку, але до 40% з них робить замовлення через сайт — кому як зручно», — пояснює Юля. 

«Доброго ранку! Юля, чохли пошила»

Що цікаво, з початком повномасштабної війни замовлень у бренду стало навіть більше. «Я 24 лютого прокинулася, навколо тривога й невідомість, а одна з бабусь мені пише у вайбері: «Доброго ранку! Юля, чохли пошила». Ми зняли про цю кумедну ситуацію тікток, який залетів на 225 000 переглядів», — каже підприємиця.

Gudzyk відновив роботу через два тижні після нового вторгнення. Юля запусила контекстну рекламу, і замовлення пішли. «Можливо, спрацювала реклама, адже в перший місяць усі активно моніторили телефони. А може, люди просто хотіли підтримати соціально відповідальний бізнес», — припускає дівчина.

У планах на найближче майбутнє — нарощувати обсяги виробництва і знаходити клієнтів. 

«Раніше я хотіла заходити в якісь офлайнові крамнички, але життя внесло свої корективи. У нас був експеримент з онлайн-магазинами на Rozetka і Prom, але ми їх закрили. У нашому випадку клієнтам треба показувати і пояснювати, що це продукт із душею, а на маркетплейсах не зовсім можна розповісти свою історію», — розповідає Юля. 

Наразі Gudzyk тримає фокус на тому, аби дати роботу більшій кількості бабусь. У перспективі Юля мріє, щоб такий вид бізнесу працював не лише в Одесі, а й в інших містах України. 

На відміну від звичайного пластику чи пінопласту, вироби S. Lab повністю розкладаються у ґрунті за 30 днів. Їхній потенціал уже оцінили українські та польські виробники. 

Журналістка AIN.Business поспілкувалася із Юлією, CEO S. Lab. Вона розповіла, як з’явилася ідея створювати екотехнології, що найбільше цікавить клієнтів у біорозкладному пакуванні та як війна і релокація до ЄС вплинули на плани бізнесу.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Експерементували з коноплями та грибами»

До 2020 року Юлія та Євген працювали в IT та не задумувались про створення біорозкладних матеріалів. Але одного разу побачили гори пластикового сміття з океану на пляжі Балі — це справило на подружжя надзвичайно потужне враження. 

«Кожен мабуть знає, що пластик розкладається сотні років, але справжнє усвідомлення масштабу проблеми прийшло лише тоді, на пляжі. Тож після цього почали вивчати питання альтернативних матеріалів. Я за освітою біотехнолог, тож весь вільний час ми з Євгеном обговорювали, яким екологічним матеріалом можна замінити пластик», — згадує Юлія. 

Вони почали вивчати цю тему глибше: читати, відвідувати конференції, спілкуватися з однодумцями. Через деякий час дізналися про технічні коноплі — Євген збагнув, що це прекрасний компонент для створення нових матеріалів. 

«Ми почали експерименти з коноплями і грибами, як би це не звучало», — посміхається Юлія. Щоб знайти оптимальну формулу, як саме його змішувати з коноплями, звернулися до Інституту ботаніки ім. Миколи Холодного у Києві. Зрештою вдалося створити робочу технологію — так народився стартап S. Lab».

Технічні коноплі почали закуповувати у одного з найбільших українських постачальників, а гриби — вирощувати самостійно. За словами Юлії, на виготовлення одного виробу з їхнього матеріалу йде до п’яти днів. Готові речі мають ті самі властивості, що й пінопласт. Вони міцні, мають термоізолюючі та водовідштовхуючі властивості, приємні на дотик та добре тримають форму. Але водночас повністю розкладаються у ґрунті за 30 днів. 

«Залучили €80 000 від акселератора стартапів»

У S. Lab спробували створювати посуд, декор та будматеріали, але зрештою сфокусувалися на пакувальних матеріалах.

«Щороку у світі виробляється більше 2 млн тонн пінопластового пакування, що призводить до 12 млн тонн викидів CO2. До того ж пінопласт не піддається переробці та розкладається 300 років. 30% світових звалищ вкрито саме пінопластом! Тож перехід на екологічне пакування позитивно впливає на кліматичні зміни», — розповідає CEO S. Lab.

Юлія згадує, що вони почали активно розповідати про свої вироби на конференціях та в соцмережах, показувати зразки. У такий спосіб швидко знайшли клієнтів.

Першим офіційним клієнтом стартапу став ресторан «Альтруїст». Для них виготовили спеціальні коробочки, у яких офіціанти виносять відвідувачам чек. Потім до стартапу почали звертатися косметичні бренди, виробники одягу, продавці електронних девайсів тощо. Їхній ключовий запит — пакувати свою продукцію в більш екологічні матеріали, ніж пінопласт. Юлія та Євген зрозуміли, що попит на біорозкладне пакування — вкрай високий.

Щоб залучати нових покупців, а також інвестиції, Юлія почала брати участь у різних конкурсах стартапів. S. Lab став один із переможців Visa Elevator Pitch Day та конкурсу малих підприємців від delo.ua — двічі виграли по 100 000 грн. Потім отримали €80 000 від акселератора Startup Wise Guys.

Компанія планомірно зростала та наприкінці 2021 року вийшла на прибуток близько 100 000 грн на місяць. Вся команда до початку повномасштабної війни працювала в лабораторії у Києві — загалом 4 людини. 

«З початком війни перевезли команду до Іспанії»

«Ми стрімко розвивалися, реалізували проект для українського офісу великої косметичною компанії Medik8, почали спілкуватися з L’Oréal та «Новою Поштою». Водночас розуміли, що для подальшого росту нам потрібно масштабувати потужності — побудувати повноцінну виробничу лінію з вирощування екологічного пакування», — розповідає Юлія.

Вона почала шукати виробників потрібного обладнання. Але виявилося, що жодна з наявних технологій не підходить. Наприклад, для роботи з китайськими приладами потрібно використовувати пластикові пакети — це суперечить місії стартапу. До того ж такі пакети обходилися б задорого — $20 000 щомісяця.

Тоді в S. Lab вирішили розробити лінію на основі власних технологій. Інженери стартапу почали рухатися у цьому напрямку. Але повільно — багато часу займало вирощування пакувань для клієнтів. Аж раптом почалася повномасштабна війна.

«Після 24 лютого ми всією командою виїхали з України. Київську лабораторію довелося залишити, хоча частину обладнання змогли забрати. Переїхали до Іспанії, адже тут один з найбільших у Європі ринків технічної коноплі, і легко знайти постачальників», — зауважує співзасновниця S. Lab.

«Війна допомогла розставити пріоритети»

Перші два-три місяці після початку усі замовлення були на паузі. Тож у стартапі вирішили, що прийшов час сфокусуватися саме на побудові виробничої лінії. Раніше на цей проєкт постійно не вистачало ресурсів, але війна допомогла розставити пріоритети. 

«З травня-червня до нас почали повертатися клієнти, але наразі ми вирішили не відволікатися від пріоритетної мети. Адже виробнича лінія — більш стратегічний напрямок, ніж невеликі угоди “тут і зараз”. Ми плануємо, що вона має запрацювати до кінця року», — пояснює Юлія.

Втім, у компанії не припиняють популяризувати свою технологію. Команда спілкується з поточними та потенційними клієнтами, створюєь для них зразки та укладає попередні угоди. Лише за травень-червень Юлія відвідала 6 конференцій та виставок у ЄС, де презентувала матеріал та його можливості. За її словами, цікавість європейців до виробів S. Lab — дуже висока.

«Якщо раніше 80% наших клієнтів були з України, то зараз ми очікуємо, що невдовзі 80% продажів припадатиме на ЄС. Усі експерти навіть до початку війни радили виходити на нові ринки, а не фокусуватись лише на одному. Тому ми збільшуємо обсяги виробництва та розширюємо географію. Але водночас готуємо інноваційну технологію і для подальшого масштабування в Україні», —  розповідає Юлія.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює український бренд вишиванок Etnodim:

Нині вишиванки Etnodim вдягає гурт Kalush та президент Зеленський. Втім, бренд відомий не лише своєю продукцією, але і численними благодійними ініціативами на підтримку музеїв, армії, а також колабораціями з українськими митцями. Нещодавно вони долучилися до збору коштів на автівку для ЗСУ, який проводив письменник Сергій Жадан.

Журналістка AIN.Business поспілкувалася із засновником компанії про те, яких змін зазнав бренд після повномасштабного російського вторгнення, чому вони збільшили кількість працівників, скільки коштів донатять на армію та як планують захоплювати американський ринок. 

«Мені було цікаво працювати за 100 грн на місяць»

Під час навчання в університеті Андрій Черуха захопився читанням книжок про бізнес. Його надихали кейси інших підприємців і хлопець хотів бути чимось на них схожим. У нього вже був невеликий досвід створення сайтів, які він робив для академічного осередку в університеті та кафедри культурології. Також в Андрія був хороший товариш-програміст, який і запропонував створити інтернет-магазин. Але потрібна була ідея, що саме вони продаватимуть. 

«Я дізнався, –говорить Андрій, – що на Заході України є вишиванки, які коштують дешевше, ніж у центральній Україні, де їх часто не було можливості купити. Тому вирішив зробити такий бізнес. На той час конкуренції не було. Ми шукали і не могли знайти нікого, хто продавав би так одяг».

Андрій власними зусиллями сфотографував товар, наповнив сайт та за перший тиждень вивів його в топ по всіх позиціях (тоді це коштувало 200 грн). Спочатку нові замовлення з’являлися кілька разів на тиждень, згодом – щодня.

«З товаришем ми розійшлися буквально відразу, – пригадує Андрій, – коли той побачив, що охочих придбати в нас вишиванки не так і багато. З кожного замовлення ми заробляли по 50 грн і він не хотів працювати за 100 грн на місяць. А мені було цікаво. Я був студентом і ці гроші влаштовували».

Так Андрій пропрацював ще три роки. Згодом він закінчив бакалаврат, а під час навчання в магістратурі перевівся на індивідуальний графік і переїхав до Києва, де почав розвивати свій бізнес. Підприємець продавав вишиванки і запровадив кур’єрську доставку по місту. Згодом у компанії з’явився свій магазин. 

«Були різні варіанти назви бренду, – говорить Андрій, – EtnoClothes, Etnostudio і т.п. У нашому місті був магазин Євродім, який продавав будматеріали. Можливо, ідея пішла звідти. Але на сьогодні проект вже «обріс» дизайном, впізнаваністю й інші люди сприймають його зовсім не так, як колись я». 

«Із початком повномасштабного вторгнення перестали купувати тканину в Білорусі»

Ще з 2013 року Etnodim відповідає за всі виробничі процеси.

«Створення сорочки починалося з дизайнера, – пригадує Андрій, – який проектував певні моделі, відшивав пробний зразок і ми віддавали його на аутсорс. Сорочку вишивали, шили і т.п. Але буквально в перший рік повноцінного існування компанії ми вже почали купувати своє обладнання та наймати людей, щоб робити все самостійно».  

Основні матеріали, з якими працює компанія, – нитки і тканина.

«У нас є вишивальний цех, – говорить засновник Etnodim, – в якому працює близько 30 людей. Все вишивається на спеціальних машинах. Спочатку дизайнер створює модель, яка відшивається на маленькій машині, а потім проект масштабується на багато верстатів. Також у нас є свій розкрійний цех, де працює близько 10 людей. Вони це все розрізають, а згодом швачки зшивають. У нас все під одним дахом. Це набагато простіше». 

Для створення виробів бренду ниток і тканин закуповують приблизно на однакову суму.

«Нитки замовляємо в Європі, – додає Андрій, – а тканину купували в Білорусі. Вона була хорошою за якістю. Ми часто експериментували і пробували замовляти в європейських країнах (Бельгії, Франції), а також в Китаї, Індії та Пакистані. Білоруська була однією з кращих. Але з початком повномасштабного вторгнення ми перестали її купувати».

Зараз бренд знайшов альтернативу – дещо дорожчу бельгійську тканину. Також Etnodim налагодив поставки з Туреччини. Там її фарбують у потрібні кольори і доставляють в Україну. Тож наразі проблем із тканиною немає. Свої товари бренд відправляє й у інші країни.

«Якщо всі закордонні продажі поділити на 100%, – додає Андрій, – то США буде складати 45-50%. На другому місці – Великобританія. На третьому – європейські країни на кшталт Німеччини, Польщі тощо. Зараз багато замовлень маємо з Австралії, менше – з Японії та Китаю». 

«До нового етапу війни у нас було 60 працівників, а зараз їх близько 100» 

Із початку повномасштабного вторгнення компанія не працювала протягом тижня. За цей час вирішували, як можна допомогти армії та займалися волонтерською діяльністю. Згодом перевезли свій бізнес із Києва до Львова, де знайшли невелике приміщення на колишній студії звукозапису, й відновили роботу.

«Ми зробили публікації у соцмережах, – розповідає Андрій, – про те, що якщо хтось за кордоном хоче вишиванку, то її можна в нас купити. Розуміли, що українців недоречно було навіть просити про таке. Й відразу з’явилося чимало іноземних замовлень. Всі хотіли підтримувати українське». 

Багато публікацій про бізнеси, які працюють під час війни, з’явилися в українських та іноземних блогерів, а також у ЗМІ.

«Ми відновили свою діяльність, – додає Андрій, – і зрозуміли, що товар продається дуже швидко й потрібно десь брати новий, тому частково перемістили й виробництво. Знайшли схоже у Львові, що теж займалося вишитим одягом. Як потім виявилося, це були наші конкуренти».

До Львова бренд перевіз кількох ключових працівників із сім’ями, а також основні тканини, нитки, мінімальне обладнання. Решта докупили на місці. Справи почали налагоджуватися.

«Ми вже навіть наймали людей на це виробництво, – додає Андрій. – Перед Великоднем, як тільки звільнили Бучу та Ірпінь, я поїхав до Києва, де вже було кілька наших працівників (хтось не виїжджав, інші – повернулися), і ми почали повільно відновлювати виробництво там».

Частина команди бренду на той час вже була за кордоном, тому компанія розмістила оголошення про пошук швачок і вишивальників.

«Відгукнулось чимало людей, – пригадує підприємець. – Раніше знайти швачок було важко, їх бракувало на ринку. А тут їх на диво багато переїхало з Харкова, Херсона, східних областей. Тому ми дуже швидко набрали нову команду. А коли стара почала повертатися до Києва, ми їм купували нові машинки та створювали робочі місця».

Останніми місяцями компанія набрала на роботу багато працівників. До війни у них було 60 людей, а зараз їх близько 100. 

«Etnodim передав на ЗСУ 2 мільйони гривень»

Оскільки справи в бренду йшли добре, й вони почали заробляти навіть більше, ніж до повномасштабного вторгнення, то компанія вирішила донатити на армію.

«Зокрема, віддали два мільйони на «Повернись живим» та Благодійний фонд Сергія Притули, – говорить Андрій. – Всі гроші ми витрачали на підтримку команди, а прибуток донатили. Пізніше на війну пішли наші друзі й знайомі, тож ми почали купувати для них тепловізори, планшети тощо». 

Провів Etnodimі благодійний проект «Стіни музеїв».

«Наша артменеджерка Манана Глонті дуже любить мистецтво, – говорить Андрій. – Вона розповіла, що в музеях зараз зовсім нема відвідувачів і запропонувала якось допомогти. Тож ми відібрали кілька дотичних музеїв і викупили в них квитків на 50 000 грн. Наразі таких партій було вже три-чотири». Для покупців, які замовляють вишиванки, бренд вкладає білети і відправляє по Україні та за кордон. «Піде хтось туди в результаті чи ні, ми не знаємо, – додає засновник Etnodim, – але це вже донат з нашого боку. Тому, думаємо, це буде мати точно ефект».  

Нещодавно бренд запустив колаборацію із українським письменником Сергієм Жаданом, щоб допомогти йому зібрати кошти на автівку для ЗСУ.

«Із митцем спілкувалися працівниці київської комунікаційної агенції Public Kitchen, – говорить Андрій, – з якими ми почали працювати з початку повномасштабного вторгнення. Вони звернулись до Жадана, який сказав, що зараз збирає кошти на 100 автівок і запропонував зробити це разом. Все було дуже швидко: зустрілись, він прочитав вірш і ми записали відео. Люди це гарно підтримали переглядами і донатами. Ми від себе також передали частину коштів. За добу вдалося зібрати 211 000 грн – суму, необхідну для придбання однієї автівки для військових».

«Наразі працюємо не в звичайному, а навіть у швидшому темпі»

Сьогодні у бренду багато ідей щодо наступних колекцій і колаборацій. Андрій розповідає, що наразі працюють навіть не в звичайному, а в швидшому темпі.

«На щастя, ми не зупинили виробництво, – додає підприємець. – З початку нового етапу війни було більше 20 звернень з-за кордону з різних шоурумів, які пропонували розмітити наш одяг. Але в нас його весь час не вистачало. Тому сподіваємось поповнити асортимент, адже добряче розширили своє виробництво. Дизайнери працюють над новими колекціями. Вже починаємо готувати одяг і на зиму, і на наступний сезон».  

Наразі компанія вдосконалює англомовну версію свого сайту і планує все більше продавати за кордон.

«Оскільки в нас найбільше замовлень зараз із США, – міркує Андрій, – то хочемо передати велику частину товару на склад Amazon, що дозволить робити швидку доставку. Зараз потрібно чекати до трьох тижнів, а так можна буде фактично за 2-3 дні зі складу в США відправляти по всій країні. Думаю, що пришвидшення доставки пришвидшить кількість продажів».  

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює український бренд виробів з повсті Woolberry:

З початку повномасштабного вторгнення бізнес не переставав працювати – надавав послуги постійним клієнтам, попри те, що багато з них не могли, а деякі й досі не можуть, платити за послуги. 

В інтерв’ю для AIN.Business Роман Хоруженко, засновник та СЕО «Комора», розповів про створення компанії та особливості такої сфери в Україні.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Створення бізнесу

З моменту, коли власники отримали у розпорядження приміщення до перших готових юнітів пройшло всього 4 місяці. Сума перших вкладень завжди залежить від стану самого приміщення, ділиться Роман. На перші юніти розміром 700 м² пішло близько $30 000. З кожним місяцем дохід більшувався, але був певний період окупності вартості оренди та всіх капіталовкладень. Так, на стабільний дохід «Комора» вийшла через 12-14 місяців після відкриття, додає власник.

Ця модель бізнесу потребує витримки: ви не отримаєте швидкі прибутки, але це дійсно надійний бізнес, який допоможе вижити під час будь-яких рецесій, ділиться Роман. Одночасно, варто зважати на те, що подібна індустрія спирається на 4D: смерть (death), розлучення (divorce), переїзд (departure) та катастрофи (disasters). Справді, всі приводи не є оптимістичними, але суть в наступному: коли різко змінюються обставини в житті, людина без проблем може скористуватися послугами зберігання.

«Наше основне кредо – конфіденційність та надійність. Ми намагаємося повністю автоматизувати всі контакти з клієнтами та створити для них безпечне зберігання речей. Всі наші локації ми ретельно обираємо, для нас важливий комфорт, саме тому ми завжди біля метро, щоб людина не боялася користуватися сервісом коли шукає склад серед моторошної промзони», – каже Роман.

Але основною проблемою на початку реалізації ідеї, а певною мірою і зараз, – є те, що клієнти не готові до класичного сервісу зберігання, тому знайти споживачів було нелегко, додає Роман.

«Ми багато питали у іноземних колег, але інструменти, якими вони користуються, на жаль, для України не завжди працюють. Для нас було важливо спочатку розповісти про послугу, створити так звану «культуру споживання», а вже потім щоб ці проінформовані клієнти ставали нашими користувачами. Щодо першої рекламної кампанії, то у нас є дуже показовий кейс – ми запустили рекламу в ліфтах Києва і отримали тільки один лід, але цей клієнт вже з нами 7 років», – розповідає співзасновник.

Крім приватних осіб, «Комора» надає послуги малому бізнесу різних галузей: ресторанному бізнесу, невеликим ІТ конторам, івент-компаніям. Вартість послуг прив’язана до розміру юніту: S-M-L. Якщо їх перераховувати на м2, то найбільший юніт буде дешевшим.

«З початком війни продовжували працювати»

Після 24 лютого Komora Selfstorage працювала постійно. З того часу в компанії з’явилися багато запитів від клієнтів, які відправляли на склад своїх довірених осіб (зазвичай це мувінгові компанії, які збирали їх речі по відеозв’язку). Оскільки на склад мають доступ тільки авторизовані члени команди, компанії довелося створити новий бізнес-процес. Більше того, Komora Selfstorage не скорочувала штат й виплачувала зарплату всьому колективу: 4 менеджерам, 12 охоронцям, та ще близько 5 людям на аутсорсі, які займаються технічною частиною внутрішньої системи обліку. 

«Нам не можна мати менше людей в штаті – ми фізично не зможемо утримувати 1400 клієнтів. Нікого не звільняли. Ми платили і платимо зарплатню в повному обсязі», – відповідає власник «Комори».

Незважаючи на те, що деякі клієнти не можуть оплачувати послугу, ми отримуємо аванси за послугу від іноземців, які покривають мінус. Станом на серпень 2022 року, ми бачимо чітку тенденцію на відновлення довоєнних показників, однак, поки зосереджені на втриманні бізнесу, додає Роман.

«В планах – 33 склади по Україні»

• Станом на вересень 2022 року Komora Self Storage працює над інтеграцією з «Дія».
• Компанія планує відкрити 33 склади по всій території України.
• В майбутньому Komora Self Storage планує повністю автоматизувати склад без жодного втручання людей.

Щоб орендувати склад для зберігання речей, необідно відправити запит через сайт. Після цього ви повинні відправити всі свої документи на пошту компанії, а тоді «Комора» оформить з вами договір онлайн.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює український бренд виробів із повсті Woolberry.

В інтерв‘ю для AIN.Business співзасновниця бренду Woolberry Катерина Сполітак розповіла про створення компанії, пережите за час війни та плани виходу на західні ринки.

«Повсть — екологічна заміна матеріалам зі шкіри»

Ідея створення бренду Woolberry з’явилася у подружжя Катерини Сполітак та Микити Глушко у 2014 році невдовзі після народження дитини. Пара ніколи не була байдужою до екології: сортували сміття та свідомо підходили до споживання ще до того, як це набуло популярності в Україні. Тож замислившись над започаткуванням власної справи, для них було важливо створити екофрендлі продукт. Відтак, за словами Катерини, було прийнято рішення створювати речі з натуральної повсті.

Матеріал Woolberry привозить з Німеччини. Це натуральна повсть, виготовлена з шерсті овець мериносів. Він, каже засновниця, не шкодить екології, здатний до швидкого розкладання біологічним шляхом та етичний стосовно тварин. Крім цього, повсть міцна, не кошлатиться і не втрачає форми з часом.

За словами Катерини, у 2014 році українці значно більше довіряли товарам зі шкіри, відтак потрібно було показати, що є й альтернативний матеріал. На хвилі уваги до української продукції Woolberry отримав підтримку від споживачів. Це, зокрема, дозволило йому перерости у впізнаваний бренд.

В першу чергу Катерина та Микита інвестували у створення логотипа та брендбуку, що мав відображати мінімалістичну позицію бренду. Замовлення спочатку віддавали на пошив швачці на дім. Потім вже, з перших зароблених грошей, почали закуповувати спеціальне обладнання. 

Важливою частиною просування бренду є ярмарки. Саме там Woolberry досягнув першого успіху: наприкінці 2014 року Катерина вперше представила продукцію на маркеті Don’t Take Fake і за день продала все, що було на стенді. Відтоді бренд став постійним учасником таких заходів, адже за словами Катерини, найкраще відчути переваги натуральної повсті можна на дотик.

«Через війну доведеться розгойдувати маховик роботи»

З початком повномасштабної війни, робота компанії на певний час була заморожена. Катерина з родиною потрапила в окупацію в Київській області. Вони жили у льосі будинку без доступу до електроенергії. У селищі, де знаходилася сім‘я співзасновниці, йшли бої. Вибратися Катерина з дитиною змогли через тиждень, чоловік – пізніше.

Спочатку перед подружжям стояла лише одна ціль – вижити, робота Woolberry була не на часі. Однак пізніше, коли Катерина з сином опинилися у Німеччині, вона почала роздумувати про підтримку бренду. Але було одне «але»:

«Всі донатили, і в тебе язик не повертався сказати щось про сумку. Я не відразу зрозуміла, що ми можемо зробити, як ми можемо направити нашу діяльність на допомогу. Вже потім ми вирішили переводити відсотки з продажу, зробили акцію «знижка за донат», – пояснила Катерина.

Повернутися до роботи допомогли постійні клієнти, котрі писали з інших країн та просили передати через когось продукцію.

До російського вторгнення Woolberry активно продав продукцію за кордон через Etsy. Вони боролися за всі показники й докладали багато зусиль для того, щоб мати хорошу статистику. На початку війни Etsy зробив канікули для всіх українських магазинів через неможливість міжнародних відправлень. Тоді клієнти з інших країн почали їм писати слова підтримки,  запрошували приїхати та пропонували допомогу. За час, що не було ніяких продажів, статистика магазину дуже сильно впала.

«Ми потихеньку відновлюємося. Це речі, які не можна передбачити. Якби я знала, я б продовжувала приймати замовлення. Але це такий момент, коли я сама сиджу без електроенергії, під Макаровим йдуть танкові бої, і я не знаю що буде далі. Ну ось просто такий гіркий досвід, який я здобула і зараз треба заново розгойдувати цей маховик», – розповіла Катерина.

Проблеми також очікуються через падіння курсу гривні, адже повість, з якої виготовляється продукція Woolberry, закуповується за кордоном.

«Я якраз тільки зробила закупівлю в лютому на велику кількість грошей цього матеріалу, тобто зараз він у нас є, але якщо зараз не зробити якийсь квантовий стрибок, то я не знаю чи вистачить там на наступну закупівлю», – поділилася Катерина.

Починаючи з квітня Woolberry потрохи відновлюється, проте наразі бренд досягнув лише 20% від довоєнного стану.

«Зараз важливо просто перебудуватися»

Woolberry вже кілька років продає дрібним оптом продукцію в США, Бельгії та Казахстані. Наразі компанія виходить на німецький ринок та прагне акумулювати навколо себе інші українські бренди. Woolberry регулярно представляє продукцію на місцевих маркетах, та планують розширювати свою присутність.

«Зараз важливо просто перебудуватися на продаж на західних ринках. Завжди був такий момент: ти думаєш, треба це зробити, ти плануєш, але не доходить до цього. Зараз такий поштовх, коли або ти це робиш, або вже ніколи не зробиш. Ось зараз я розумію що цей поштовх стався. Є величезна підтримка для України зі сторони звичайних людей», – вважає Катерина.

Раніше, за словами Катерини, вона їздила навчатися у Мілан, а зараз життя змушує її йти домовлятися про співпрацю у магазин, про який раніше вона тільки мріяла.

«Люди, у яких ми вчилися, зараз готові оцінити наш продукт. Наше завдання, як і багатьох українських брендів зараз, – діяти. Потрібно йти й показувати, не боятися, не соромитися», – пояснила Катерина.

Автор: Марія Макуха

Нагадаємо, раніше AIN.UA розповідав про те, як працює українська компанія CargoCult:

У Marvelowls можна як купити готову паличку з колекції, так і замовити персоналізовану. Бренд працює з різноманітними, часто рідкісними металами, камінням і деревиною — від латуні до золота, від карпатського бука до камерунського чорного дерева. Коштують такі «чарівні»палички залежно від сировини $100-300, а то й більше. 

Що цікаво, люди готові платити за магію. І хоч Marvelowls для Сайбо — швидше віддушина і простір для творчості, аніж серйозний фул-тайм бізнес, підприємиця має з цього заробіток, реєструє торговельну марку та планує масштабуватися.

Як монобренд уже шість років знаходить своїх покупців по всьому світу, Сайбо розповідає в AIN.Business. 

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Дерево тепле, живе

У студентські роки Сайбо захоплювалася косплеєм. Для тематичних фотозйомок їй потрібен був реквізит. Того, чого хотілося, на ринку не продавали. Тож персона через знайомих знайшла майстра по дереву і замовляла атрибутику в нього. «Потім у нього почали замовляти «чарівні» палички мої друзі. Як інженер за освітою, я робила для цих паличок дизайн, стилізувала їх під певних персонажів», — розповідає вона. 

«У якийсь момент, уже майже сім років тому, я сказала йому: «Слухай, ми так класно з тобою колабимося, спробуймо запустити лінійку паличок». Нас об’єднала любов до дерева, бо працювати з деревом — це якась магія. Сама зараз нічого не вирізаю, але колись для мене це була ніби медитація. Стоїш біля станка, а дерево тепле, живе», — пригадує Сайбо.

За її задумом, палички спочатку випускали «прет-а-порте». Було кілька колекцій з повторюваними моделями. Коли інші майстри на ринку виготовляли реквізит під замовлення, у Marvelowls можна було одразу купити готовий виріб.

«Я пропрацювала дизайн, щоб паличка не лише була красивою, а й зручно лежала в руці, тримала баланс», — говорить підприємиця.

Покрили 53% земної кулі

Перші партії майстер виготовляв у себе вдома на лоджії з одним гравірувальним станком. Загалом початкові інвестиції були меншими за $100. На старті бренд використовував лише карпатський бук — дешевий і доступний матеріал, з яким легко працювати.

Крім того, Сайбо вклалася в якісну упаковку з цупким картоном і золотим тисненням логотипу та заплатила подрузі за фотосесію. «Написала мінімальну документацію до кожного виробу, заповнила профіль на Etsy — тоді це була єдина доступна платформа. І виклала на сайт три лінійки, виготовивши на склад кількадесят паличок», — розповідає особа.

Одразу нічого не вистрелило. Кілька років продажі на маркетплейсі йшли туго, були поодинокі замовлення. Водночас люди багато запитували про персоналізовані «чарівні» палички, і Сайбо запустила другий напрямок роботи. 

На третьому-четвертому році роботи спрацювали алгоритми Etsy, зіграло на руку портфоліо індивідуальних замовлень. Клієнти, заходивши на сторінку магазину, бачили, що Marvelowls виготовляє технічно складні вироби, виконує інкрустації дорогоцінним камінням. «Одним словом, готові до кропіткої роботи і реалізуємо те, за що інші не беруться. Так ми вже покрили 53% земної кулі, надіславши «чарівні» палички клієнтам із сорока країн світу», — пояснює дизайнерка.  

Дитинча у формі дракончика

«Інколи персоналізовані замовлення — це виключно візуальні побажання. Наприклад, хочу малахіт, бо це камінь моєї душі. Та найцікавіше, коли люди приходять зі зворушливими історіями», — говорить персона.

Одна з таких трапилася під час першої хвилі коронавірусу. До Сайбо звернулася лікарка з Іспанії. «Сказала, що їй зараз дуже важко, на роботі падає з ніг, тому хоче якось себе порадувати та замовити талісман. Написала, що любить котів і захоплюється єгипетською культурою. Я виготовила для неї паличку, зробивши кінчик у вигляді скальпеля. Інкрустувала камінцем Swarovski голову кота, додала єгипетські мотиви. Замовниця була в захваті», — розповідає Сайбо.

Іншого разу паличку замовив чоловік з Америки. Хотів зробити подарунок друзям — молодій парі, що втратила дитину. Сказав, що це подружжя потероманів. У них навіть є сімейне панно, де схрещені дві палички — його та її. Чоловік хотів, аби паличка стала для них водночас розрадою і надією. Попросив зробити дитинча у формі дракончика.

«Доньку мали назвати Hazel, тож я виконала виріб з горіхового дерева. Це замовлення було своєрідним викликом. Я відчувала відповідальність і розуміла, наскільки вартісна моя робота», — каже майстриня.  

Сайбо важливо зберегти у виробі своє бачення. «Я не оператор станка чи фотошопу. У парі з майстром ми робимо певний артоб’єкт, експонат. Можна сказати, що ця паличка — унікальний витвір мистецтва, який належатиме тільки одній людині», — додає підприємиця.

Відчувати свій мікроімпакт

Переломний момент у розвитку Marvelowls стався позаминулої весни, коли почався локдаун. Замовлення виросли втричі, почала приходити аудиторія в інстаграм. Виробництво розширилося. Партнер переобладнав під майстерню свою колишню квартиру в Черкасах. До сьогодні там уже назбиралася купа різного приладдя. Один станок для обрізання займає пів кімнати, усміхається Сайбо.

У штаті Marvelowls з’явилися постійні художниця і токар, ще четверо людей допомагають сезонно, коли замовлень багато. 

Якість чарівної палички багато в чому залежить від сировини. У роботі Сайбо намагається використовувати цільну деревину — за можливості не різати, не клеїти, а вистругувати паличку з бруска. Пошуком матеріалу найчастіше займається майстер. Він знаходить цінну деревину по шматочку на місцевих стихійних ринках або онлайн у групах, де сидять крафтярі. Для оздоблення виробів використовують метали та дорогоцінне й напівдорогоцінне каміння. 

Оскільки основний канал продажу — Etsy, то 20% заробітку Сайбо віддає на комісії маркетплейсу. Каже, альтернатив немає, бо це монополісти хендмейд-ринку. Доставка для замовників безкоштовна. Особа відправляє своїм коштом: «Укрпошта» дає можливість доставляти по всьому світу за адекватну ціну. 

Близько $500 йде на замовлення великого тиражу пакування. «Це великі гроші, як для пакування, але я вкладаю в деталі: листівки, стрічки, підписи та блискітки. Якщо говорити особисто про мій прибуток, він незначний, але в мене інша мотивація. Як працівник IT, я гарно заробляю, але часто не бачу конкретний результат своєї роботи. А в Marvelowls мені кайфово працювати руками, отримувати вдячність напряму і відчувати свій мікроімпакт», — пояснює Сайбо. 

Зараз не встигаю

Про існування власного бренду підприємиця згадала десь на другий тиждень війни. Очікувала сплеску замовлень, мовляв, зараз світова спільнота почне активно підтримувати українське. Та обсяг продажів майже не змінився. Чимало клієнтів не хочуть ризикувати: не впевнені, що Marvelowls зможе якісно виготовити і вчасно надіслати товар, коли в країні повномасштабна війна. 

«І справді, одного разу в нас на тиждень збилися строки через зруйнований міст у Черкасах: у токаря просто не було можливості дістатися до майстерні. В умовах війни важко планувати роботу виробництва: логістика просіла, сировина здорожчала, та й знайти її тепер не так легко. Запаси на складі невеликі: по кілька моделей базових паличок», — зізнається Сайбо. 

«На третій місяць війни я зметикувала та запустила в продаж діджитал-постери на підтримку України, прибуток віддаю на волонтерку. Наразі стабільно маю кілька замовлень на місяць. Можна було б працювати продуктивніше, але багато чого залежить від активності від інстаграмі, а я зараз не встигаю», — каже підприємиця. 

За її словами, у Marvelowls є досвід співпраці з іноземними компаніями, які замовляли великі партії паличок на корпоративні подарунки. «Було б класно нині взятися за таке замовлення. З одного боку, це класне навантаження і можливість заробітку для спеціалістів. З іншого — податки, купівля сировини й пакування в Україні, що підтримує економіку», — додає персона. 

На майбутнє

Найперше — хочеться розширити асортимент і вийти з паличками в офлайн — наприклад, у магазинчики сувенірної продукції. Однак на це треба ресурс. Зараз Сайбо в основному спрямовує його на волонтерство та підтримку армії. Так, наприкінці липня «чарівні» палички Marvelows можна було виграти в благодійній лотереї в Гельсінкі. Там вдалося зібрати 2000 євро, які особа передала фонду «Землячки».

Коли завершиться процес реєстрації торговельної марки, Сайбо також планує відкрити магазин на Amazon. Крім того, підприємиця має натхнення створювати з дерева прикраси та предмети побуту. Та це вже інша історія: Marvelows на майбутнє так і залишатиметься монобрендом «чарівних паличок».