Перші дні і обстріли

Вранці 20 березня працівниця «Укртелекому» Тетяна Безпалова отримала повідомлення, що у Пущі-Водиці зруйновано комунікаційну інфраструктуру, ймовірно, обстрілом. Лікарня, дитячий будинок і місцеві сили територіальної оборони були відрізані. Пуща-Водиця – сектора, за який Беспалова відповідає, працюючи в офісі на лівому березі Києва.

Найближча інженерна бригада складалася з чотирьох осіб і диспетчера. Усім, крім одного, більше ніж 50 років. Вони базуються у великій будівлі з дбайливо доглянутими вазонами, де грають в доміно та курять. Працювати доводиться майже щодня з початку вторгнення, однак випадок у Пущі-Водиці був більш небезпечним, ніж уся робота до того. Звідти до фронту і окупованих на той момент Бучі та Ірпеня лише 4,5 кілометри. Тому бригаді потрібен був військовий супровід.

Беспалова подзвонила одному з інженерів екіпажу, Сергію Гребіню, і пояснила ситуацію. Вона чула, як їхній водій, Сергій Румак, на задньому плані говорив, що це надто небезпечна робота. Беспалова попросила Гребіня передати Румаку телефон і пояснила, наскільки це важливо. «Добре. Але що ти скажеш моїй дружині?» — погодився Румак.

Близько 11 ранку польовий підрозділ сів у свій білий фургон Renault Dokker і поїхав безлюдними вулицями. Це був знайомий маршрут: усі вони прогулювалися попід соснами лісовими стежками Пущі-Водиці та ловили рибу в місцевих озерах. Зараз шлях частково перекрили колючий дріт і військові блокпости. На шосе вони уповільнилися. А біля оборонного комплексу з окопів та укріплень до них приєдналися військові, для супроводження. Дороги були порізані вибухами та залишками бронетехніки, а гуркіт артилерії та брязкіт стрілецької зброї ставали голоснішими.

Вони продовжували рухатися і потрапили в село, зовсім не схоже на те, яким вони його пам’ятали. Будинки були частково зруйновані або спалені до почорнілих скелетів. Жодних натяків на мешканців. Румак зупинився біля цегляного будинку за червоними воротами, і чоловіки виявили, що крило, яке тримає вузол мережі і яке вони прийшли ремонтувати, повністю зруйноване. Снаряди й ракети в той момент літали прямо над їхніми головами, і вони чули стрілянину поблизу в лісі. Військові, які їх супроводжували, сказали, що якщо щось впаде поблизу, усі повинні лягти на землю якомога швидше.

Екіпаж працював на страху та адреналіні. У вузлі не залишилося нічого, що можна було б відремонтувати, але бригада змогла використати довжину кабелю, щоб з’єднати розрізані з’єднання та обійти сам вузол. Рішення не зовсім за підручником, але мережа запрацювала.

Кабельник Олександр Лобаєв потім згадував, що його руки тремтіли так сильно, що ледь вдавалося тримати гвинт між великим і вказівним пальцями. Беспалова тримала звʼязок з екіпажем через мобільний звʼязок і навіть зі свого кабінету чула, наскільки сильними були обстріли. Через двадцять хвилин працівники вже поверталися назад. Команда прибула на свою базу і одразу отримала наступну вказівку. Перш ніж відправитись на роботу знову, вони запалили цигарки, навіть ті, хто зазвичай не курив.

Це був один із найгірших днів для команди інженерів, і така робота швидко стала звичайною для працівників телекомунікаційної галузі України. На початку конфлікту «Укртелеком» обслуговував сотні тисяч цивільних клієнтів, а також збройні сили, державні органи та фінансові установи. З того часу «Укртелеком», Vodafone та «Київстар» виконували роботу у багатьох сферах: від оборонних дій військових і до трансляцій промов Володимира Зеленського.

Провайдери надсилали текстові сповіщення з попередженнями про російських диверсантів і повідомляли громади про комендантську годину чи накази про евакуацію. Вони давали можливість українцям зв’язуватися з родиною, стежити за новинами і повідомляти про переміщення та позиції російських військ, щоб загарбники могли стати мішенню для дронів, артилерії чи підрозділів спецназу. Вони допомагали в організації та трансляції акцій протесту на окупованих територіях і в репортажах про російські звірства.

Таким чином українські оператори зв’язку почали складати методику майбутніх конфліктів. Вторгнення Росії було найбільшою наступальною операцією з часів Другої світової, і першою великою війною в країні з такою складною інфраструктурою. Метью Форд, доцент Шведського університету оборони, назвав це «полем бою, яке найбільше спирається на звʼязок за всю історію». У цьому контексті перемога в інформаційній війні часто означає перемогу у війні в цілому. Але для цього потрібна надійна мережа.

Головний технічний директор «Укртелекому» Дмитро Микитюк провів перші кілька днів вторгнення, попиваючи чашку за чашкою міцного чорного чаю під світлом ноутбука у своєму підвалі. Зранку 24 лютого йому зателефонував його генеральний директор Юрій Курмаз. «Це війна, Діма», — сказав він.

Основна частина інфраструктури «Укртелекому», здавалося, функціонувала, але вже були проблеми з підключенням, і російські війська швидко просувалися до столиці від білоруського кордону. Курмаз і Микитюк наказали очистити штаб на київському бульварі Тараса Шевченка від людей і інформації, які могли б бути корисними військам вторгнення. Це був головний телекомунікаційний вузол і за радянських часів, тому російська розвідка знала б про нього все. Вони організували розпорошення ключового персоналу далі на захід, а в регіональних офісах облаштували притулки для евакуації співробітників та їхніх сімей.

На Лівому березі та на північній околиці Києва багато обов’язків лягло на Беспалову. Енергійна 60-річна жінка зі світлим волоссям, проспала перші вибухи, не повіривши у ранковий дзвінок від колеги, яка повідомила про вторгнення. Зрештою, попередній робочий день вона провела в заспокійливій рутині у своєму просторому офісі в мирній країні. Вже після другого дзвінка жінка поспішала на роботу, прибувши близько 7:30 ранку. Багато людей з її команди вирішили не виходити на роботу, або просто покинути місто. В офісі не вистачало три чверті людей, однак давати за це покарань ніхто не збирався.

Винятком були інженерні бригади, які чекали на завдання. Беспалова, яка працювала в тому самому будинку майже 40 років, добре знала більшість із них — надійні сім’янини з десятиліттями досвіду копання, латання та прокладання кабелю. Вони, очевидно, усвідомлювали, що знадобляться в такий час.

До полудня, після того, як Зеленський оголосив воєнний стан, біля кабінету Безпалової утворилася черга військових. Вони були добровольцями у Силах територіальної оборони. І їм потрібна була допомога у підключенні стаціонарних телефонних ліній на випадок, якщо покриття стільникового зв’язку зруйнують росіяни.

Беспалова забула про шок, і призначила зі свого штабу військового зв’язкового. Далі вона почала посилати інженерів прокладати кабелі для солдатів. Кілька її працівників готували їжу для військових на офісній кухні, інші облаштовували бомбосховище. Тетяна швидко отримала прізвисько «Мати Лівого берега» від військових і тих, хто з нею працював.

Її колеги з «Укртелекому» мали дві переваги, які допомогли їм пережити початкові етапи вторгнення. Першою був досвід, набутий під час пандемії, коли вони створювали безпечні умови дистанційної роботи. Друга причина полягала в тому, що це було не перше зіткнення з війною. Росія порушила суверенітет України вісім років тому, коли її сили анексували Крим і оголосили незалежні «республіки» на Донбасі, поклавши початок бойовим діям. Телекомунікаційні компанії повинні були підтримувати операції і тоді, серед обстрілів та окупації. «Для нас війна почалася у 2014 році», — сказала Ольга Устинова, генеральний директор «Vodafone Україна».

Роль звʼязку у війні

У лютому цього року цілі регіони були відрізані від мережі. В Іванкові, за 50 кілометрів на північний захід від столиці, Андрій Мельниченко, 46-річний інженер «Укртелекому», чув вибухи та спостерігав над селищем піднімався дим. Незабаром після цього він зняв на свій телефон відео броньованих машин із розпізнавальними білими літерами «V». Невдовзі зникла електроенергія, інтернет і стільниковий звʼязок.

Під час відключення звʼязок був таким же цінним, як їжа. Відчайдушно шукаючи мережу, люди почали підніматися на верхні поверхи житлових будинків міста, щоб надіслати повідомлення або зателефонувати, попри побоювання щодо російських снайперів.

Ринок без конкуренції

Устинова з Vodafone теж жила під Києвом. Однак невдовзі після початку вторгнення вона з чоловіком евакуювалися, пропускаючи колону танків, що рухалася в зустрічному напрямку. Підтримувати роботу мережі в перші дні та тижні війни означає боротися з кризовими ситуаціями. Кожну годину виключалася інфраструктура, включно з лініями електроживлення, вежами стільникового зв’язку та майже всім іншим. Частина пошкоджень була спричинена тим, що війська окопалися, щоб сховатися від атак, і ненавмисно зачепили кабелі.

Інженерні бригади продовжували працювати, часто координуючи дії з українськими силами, групами розмінування та енергокомпаніями. Після 24 лютого конкурентний телекомунікаційний сектор України перетворився на кооператив. За словами директора «Укртелекому» Микитюка, технічні директори операторів підтримували регулярний зв’язок через чат у WhatsApp. Якщо в когось виникали проблеми, які він не міг вирішити сам, інші допомагали.

Устинова пригадала співробітника Vodafone, який залишився працювати, коли російські війська бомбардували Маріуполь, утримуючи єдину проміжну станцію компанії в мережі за допомогою дизельного генератора. Коли ця проміжна станція також була зруйнована, робітник надав дизель іншому оператору, який робив те саме з однією зі своїх станцій. «Поки що, — сказав мені Микитюк, — усі забули слово конкуренцію».

Кількість дзвінків в мережі «Київстар» на початку війни зросли вдвічі, розповів технічний директор Володимир Лутченко. Тим часом мільйони людей, які тікали з України, за перші півтора тижні збільшили навантаження на роумінгові канали втричі. Величезна кількість людей також переїхала до західної сільської місцевості. Це створило в цих регіонах більше користувачів. «І звичайно, — сказав Лутченко, — наша мережа була не готова до цього».

Українські військові та розвідувальні служби також використовували стільникові мережі для отримання переваги на полі бою. Схоже, що Росія мала проблеми зі встановленням захищених військових каналів зв’язку, і солдати іноді вдавалися до мобільних телефонів , що дозволяло стежити за ними, відстежувати їх і, зрештою, націлюватися. На запитання про можливу причетність представники Vodafone і «Київстар» сказали, що не мають можливості прослуховувати дзвінки, а Микитюк з «Укртелекому» відмовився від коментарів.

Коли настав березень, почався найважчий період війни, за словами Микитюка. Битва за Київ набувала відчайдушного характеру, і колона російської бронетехніки довжиною близько 60 кілометрів зупинилася біля північної частини міста. «Укртелеком» почав зазнавати складних кібератак, спрямованих на захоплення або виведення з ладу його систем. Включаючи одну особливо небезпечну спробу з використанням скомпрометованих облікових даних співробітників з офісу в окупованому Херсоні. «Якби атака була успішною, вони могли б повністю знищити всю нашу мережу по всій Україні», – сказав Микитюк.

Зрештою, російський наступ на Київ зустрів набагато сильніший опір, ніж Путін і його генерали очікували. До квітня їхні сили зупинилися та відступили через північний кордон України. Окрім обладнання та знищеної техніки, вони залишили по собі жахливі докази знущань і звірств проти мирного населення. Деякі з найбільш кричущих сталися в містах або районах, де зв’язок був закритий. Не маючи зв’язку із зовнішнім світом, деякі російські солдати, очевидно, діяли безкарно.

Устинова з Vodafone відвідала Бучу лише через два дні після того, як її звільнили, тоді тіла все ще знаходили розкиданими по вулицях. Більш ніж через три місяці, вона ще іноді відчувала той запах, який стояв у місті.

Сергій, бородянський таксист, який пережив окупацію, розповів, що після того, як прибули українські війська, ледь не половина жителів міста вийшла до огорожі місцевого дитячого будинку. Тут було єдине місце де можна було спіймати сигнал.

Після вирішення найзагальніших надзвичайних ситуацій телекомунікаційні оператори почали зміцнювати свої мережі, створюючи більше засобів захисту та резервування, ніж зазвичай потрібно для цивільних операцій. Микитюк зазначив, що «Укртелеком» збільшив пропускну здатність інтернету в чотири рази, активувавши наявні резервні копії, підвищуючи ефективність і орендуючи канали в інших компаній. Відключити будь-який великий населений пункт тепер буде набагато складніше.

Заходи, вжиті українськими компаніями, ймовірно, мають великий інтерес для інших європейських країн, яким загрожує Росія, а також для будь-якого уряду, який намагається захистити свою інфраструктуру. Микитюк сказав, що «Укртелеком» ділився оперативними деталями з колегами в інших країнах Східної Європи і що він «постійно» отримує запрошення від інших представників галузі для обговорення досвіду війни.

Після відступу Росії з району навколо Києва, Путін зосередився на наступі, спрямованому на захоплення всього Донбасу, а його сили намагалися консолідувати контроль над окупованими територіями. У Херсоні, який тоді перебував на російському боці південного фронту, це включало систематичне відключення решти мереж фіксованого, стільникового та широкосмугового зв’язку. За словами Микитюка, російські війська залякували працівників і фізично пошкоджували інфраструктуру.

«Ми вирішили не відновлювати волоконно-оптичне з’єднання в Херсоні та припинити бізнес у місті», – сказав Микитюк. «Ми не співпрацюємо з Росією». Однак деякі місцеві провайдери вибрали інший спосіб і почали працювати відповідно до Москви. Їхні користувачі підпадають під ті ж обмеження в інтернеті, що й росіяни, і окупаційній владі стало набагато простіше їх вистежувати.

Телекомунікаційні інженери продовжували працювати. У підконтрольному українцям Бахмуті, на Донбаському фронті, це був Олександр Леонтьєв та його команда. Леонтьєв, який народився в цьому місті і працював у ньому з 1996 року, відправив свою родину на захід на початку квітня, коли бої посилилися, але сам залишився підтримувати мережу «Укртелекому».

З 2014 року Бахмут перебуває поблизу бойових дій, тому екіпаж Леонтьєва звик орієнтуватися на блокпостах і мінних полях мілітаризованих зон. Але це була війна іншого типу, сказав він. Вторгнення спричинило бої такого масштабу, якого він ніколи не бачив. «Ми весь час чуємо обстріли», – сказав він. Його екіпаж лагодив волоконно-оптичні лінії зв’язку в кратерах від вибухів, перебирали залишки зруйнованих будівель і перетинали розбиті дороги та поля, усіяні уламками. Напередодні, за словами Леонтьєва, вони працювали з позиції, звідки було видно і чутно постріли і влучення снарядів.