Бренд працює з 2016 року та має шоурум при майстерні у Львові. Проте географія продажів не обмежується Україною: Христина презентує вишиті сорочки й за кордоном, зокрема у США. Зараз вона має від 10 продажів сорочок на місяць, а ціни на вироби стартують від $700.

В інтерв’ю AIN.Business Христина Рачицька розповіла, як її дипломна робота з академії мистецтв дала початок власній майстерні, чому вона фокусується саме на ручному виробництві та ставить творчість і відродження культурної спадщини вище за бізнес-показники.

Важливість родинної спадщини

Христина Рачицька зростала у сім’ї музикантів і лікарів, та вся родина пророкувала їй музичне майбутнє. Проте замість музичної школи дівчина обрала художню. Вона пригадує, що з четвертого класу зацікавилося мистецтвом і відчула бажання створювати красиві естетичні вироби.

«Мене вражає, як українські жінки на зламі XIX-XX століть створювали не просто одяг, а справжні витвори мистецтва. У них було обмаль вільного часу, до того ж вони не мали ні профільної освіти, ні освітлення у хатах, ні навіть окулярів. Але українки своїми руками виробляли шедеври — мене це надихнуло опанувати традиційні техніки та спробувати створити щось своє», — розповідає Христина. 

За її словами, головними драйверами на шляху до опанування професії стали потяг до естетики та вроджена педантичність, які змусили підійти до справи з усією серйозністю та увагою до деталей. Після художньої школи Христина вступила до коледжу легкої промисловості, де навчилася конструювати одяг. А потім закінчила Львівську академію мистецтв. 

Під час навчання дизайнерка збирала старовинні етнічні речі та досліджувала, як вони пошиті. А також багато практикувалася, зокрема шила на замовлення і навіть робила дипломні роботи для студентів академії. 2012 року захистила диплом, присвячений вишивці Поділля, і з виробами цієї колекції поїхала у Київ на конкурс молодих дизайнерів «Погляд у майбутнє», де здобула перемогу. З цього розпочалася її незалежна творча діяльність.

«У моєї прабабусі було семеро дочок, але у нашій сім’ї не збереглося жодної вишитої сорочки. Моя родина була змушена обміняти їх та інші коштовні вироби у часи Другої світової, щоб вижити й прогодувати дітей. Ця історія повернула мене до проблематики сьогодення: у багатьох українців відібрали родинну спадщину, яку можна передати нащадкам. Я зрозуміла важливість та вартісність цих речей і вирішила, що буду їх створювати», — ділиться Христина Рачицька.

Виробництво з акцентом на ручній роботі

До 2016 року Христина працювала сама. Коли перестала справлятися з обсягом замовлень, взяла перших помічниць та заснувала бренд. Зараз у її майстерні у Львові працює майже 40 людей: здебільшого це технологи з пошиття виробів і вишивальниці.

«У мене не було початкових інвестицій, все розвивала з нуля. Першу швейну машинку та якісну праску мені подарували батьки. А потім виконувала замовлення та поступово нарощувала виробничі потужності», — пригадує героїня. 

Обладнання майстерні дозволяє виготовляти близько 20 речей одночасно. Строки пошиття одного виробу залежать від кількості вишивки, яка робиться виключно вручну. Так, виробництво однієї вишитої сорочки триває від двох тижнів до дев’яти місяців. Зазвичай протягом тижня майстрині встигають створити два-три вироби. 

«Кожний наш виріб існує щонайбільше у кількох екземплярах. Мені цікаво не повторюватися, а постійно робити щось нове, залишати максимальний простір для творчості. Водночас для мене важливо зберігати традицію ручної роботи, а в масовому виробництві ми не зможемо робити ручну вишивку», — наголошує засновниця бренду.

Ціни на вироби Khrystyna Rachytska — у середньому від $700 до $2200. Щомісяця майстерня має від 10-15 продажів. За словами Христини, найбільший попит — на жіночі та чоловічі сорочки. Трохи менша частка продажів припадає на вишиті сукні та верхній одяг. 

Вся сировина — з Італії

При створенні одягу та прикрас Христина Рачицька надихається автентичними зразками з різних регіонів України. У своїх виробах вона використовує ті матеріали, що були доступні нашим пращурам: льон, шкіра, сукно, деревина, пір’я, коноплі, а також корали та перламутр. 

Як зазначає героїня, всю сировину для виробництва — від тканини до ґудзиків — бренд закуповує в Італії. При цьому нерідко буває, що італійське мереживо було створено з українського льону та конопель. 

«Я вибираю найкращу сировину та найдорожчі матеріали, хоча це і не завжди доцільно з погляду бізнесу. Коли вишивання триває тижнями, ми вкладаємо у виріб стільки фізичних, моральних і навіть енергетичних ресурсів, що я просто не можу економити на якості речей — це б знівелювало цінність нашої праці», — пояснює дизайнерка.

Вона підкреслює, що бренд Khrystyna Rachytska — це не зовсім про бізнес у звичному розумінні цього слова. На першому місці стоїть відродження культурної спадщини, збереження традиційних технік та орнаментів. Питання прибутків — другорядне.

У планах — етнопростір у Львові

Христина зізнається, що ніколи не шукала клієнтів спеціально: вони з’являються органічно. 70% продажів припадає на інтернет: Instagram та Facebook.

«Більшість наших клієнтів — жінки віком 30-45 років. Це люди з різними статками: деякі купують уже кільканадцяту сорочку, а деякі роками збирають гроші на один виріб. Проте їх об’єднує те, що вони цінують своє походження та цікавляться не матеріальними багатствами, а речами, які матимуть значення і за десятки років та будуть цінними для їхніх дітей та онуків», — розповідає засновниця бренду.

За її словами, з початком повномасштабної війни серед клієнтів збільшився відсоток українців, які проживають за кордоном. Також цікавість до українських традицій з’явилася з боку європейців та американців.

Проте Христина наголошує, що її місія — не стільки знайомити з Україною світ, скільки пробуджувати інтерес українців до своїх коренів. Зокрема, тих, хто багато років живе в еміграції.

«Нещодавно у нас був тур Америкою, ми провели три великі покази. Американці пропонували мені розвивати бізнес у США, адже це було б перспективно. Але наразі я відмовилася — хочу будувати бренд насамперед вдома. Попри повномасштабну війну та супутні ризики, ми вкладаємо ресурси в Україну. Так, зараз готуємося до відкриття етнопростору у Львові, де можна буде подивитися всі вироби наживо», — ділиться Христина Рачицька.

Редактор AIN.Business поспілкувалася з Аліною Френдій про запуск COOSH, перші спроби і невдачі, успіхи і вплив негативних відгуків, а також що саме чекає на бренд у майбутньому. 

Рубрика «Історії» виходить за підтримки YASNO.

$10 000 стартового капіталу

Все розпочалося з мрії 19-річної студентки Аліни Френдій мати магазин жіночого одягу в рідному Тернополі. Хоча на той час, пригадує героїня, вже були думки про заснування бренду з власним виробництвом, вирішила зосередилася на ідеї продажу вже готової продукції. Як пояснює Френдій, на рішення, зокрема, вплинула недостатня на той момент освіченість в питаннях ведення такого бізнесу. 

На старті справи допомогли батьки. Спершу підприємиця позичила у родини $5000 під власну відповідальність. Проте, згадує дівчина, після початку ремонтних робіт в орендованому приміщенні, сума збільшилася вдвічі. 

«$10 000 було достатньо для того, щоб запустити магазин і заповнити його одягом. Вже через кілька місяців бренд вийшов плюс і я віддала кошти батькам». 

Увесь одяг для продажу Аліна Френдій закуповувала власноруч. При цьому грошей у його популяризацію магазину не вкладала. Не дивлячись на це, після відкриття у 2017 році, справа пішла вгору. Цьому, зокрема, посприяв особистий блог, який дівчина розвивала в Instagram. 

Хоча вже через кілька місяців, магазин почав приносити прибуток, невдовзі Аліна Френдій зрозуміла, що наявний асортимент не може повністю задовольнити потреби покупців. Одночасно, дівчина вже відчула в собі сили реалізувати власні амбіції. Відтак, вирішила спробувати, а історія бренду COOSH отримала свій старт. 

«Я відчула готовність створювати власний бренд. Просто закуповувати речі і продавати вже не хотілося. Одночасно, на той час з‘явилося чітке розуміння потреб клієнта, були кошти на запуск. На свій страх і ризик пірнула у власне виробництво й почала знайомитися з іншою стороною бізнесу», – додає Аліна Френдій.

Команда з двох і навчання на помилках 

Перших підрядників – два виробництва під Києвом – Аліна Френдій знайшла за допомогою соцмереж і інтернету. Багато зразків тоді пішли на смітник, адже розуміння про те, як мають працювати всі процеси, засновниця COOSH тоді не мала. Під час розмови з AIN.Business Френдій пригадує, що навіть сформувати власний запит було важко. 

«Це були мої перші проби. Я тоді взагалі не розбиралася в тканинах. Також не розуміла, яким має бути її склад, щільність, типи швів готової продукції. Вчилася методом помилок».

На початку справи дівчина чітко розуміла тільки напрямок розвитку – повноцінний бренд, з великим асортиментом. Відшиті речі замінили товар інших брендів на полицях магазину в Тернополі. Провівши повноцінний ребрендинг під запуск продажів, він отримав назву COOSH.

«Потрапити до нас на шопінг – це як зірвати справжній куш. З цієї ідеї з‘явилася назва. Не хотілося, щоб вона містила чиєсь ім‘я, приставки “UA” чи “by”. Також мені дуже подобається, як слово COOSH виглядає візуально». 

Команда на момент старту складалася з двох: Аліни Френдій та продавця-консультанта. Працюючи позмінно, пригадує героїня, власноруч пакували посилки, та відправляли їх клієнтам. 

Першими про COOSH дізнавалися підписники Аліни Френдій в Instagram, а далі працювало «сарафанне радіо». На той час, COOSH вже мав свою сторінку в соцмережі й повноцінний сайт. Дівчина зізнається: ключову роль знову зіграв її особистий бренд, додаткові кошти у просування не вкладали.

«Коли замовлень стало багато, я зрозуміла, що настав час збільшувати команду. Спершу знайшли заміну мені в офлайн-магазині, а згодом – перших онлайн-консультантів. Відтоді почали зростати», – додає підприємиця. 

Як пригадує Аліна Френдій, невдовзі почерком бренду стали маскулінні фасони і оверсайз, скандинавська естетика і мінімалізм. Прихильницею саме цієї стилістики називає себе підприємиця. Наразі Френдій називає себе амбасадором власного бізнесу, адже постійно носить речі COOSH. 

Масштабували офлайн, зростав і онлайн 

Хоча ставку завжди робили на онлайн-сегмет, зі значним збільшенням попиту та одночасним переїздом засновниці до Києва, вирішили масштабувати офлайн. Аліна Френдій додає: в ідею довелося вкласти значну суму. Покладалися на реінвестиції. 

Приміщення шукали в центрі столиці. У ньому Аліна Френдій втілила ідею магазину з кав‘ярнею в середині. Як каже засновниця COOSH, саме такої була її омріяна концепція. 

«Коли ми побачили, що дуже багато замовлень йде саме з Києва, ми з чоловіком почали шукати приміщення. Знайшовши, інвестували туди велику частину коштів. Це була значна сума, але ми зрозуміли, що попит є», – пояснює власниця COOSH.

Загалом, бренд визнає не близькою історію відкриття в торгових центрах. Обґрунтовують рішення бажанням нішевості й «особливого» досвіду для клієнтів. Станом на листопад 2023 року, у COOSH чотири офлайн-стори в Україні: два у Тернополі, та по одному у Львові й Києві. Одночасно, каже Френдій, онлайн завжди дає більші продажі і охоплення. Це, зокрема, через замовлення товарів бренду за кордон. 

COOSH Select 

Навесні 2023 року Аліна Френдій повідомила про злиття COOSH з іншим своїм бізнесом – брендом одягу преміум сегмента TOTE. Своє рішення підприємиця пояснює бажанням вкладати сили в один продукт, і зосередитися на його зростанні. TOTE, який працював як онлайн-магазин преміального одягу, трансформувався у лінійку COOSH Select. 

«Ще одним моментом стало те, що COOSH почав стрімко наздоганяти TOTE у якості. Об‘єднання брендів також виявилося дуже правильним рішенням стратегічно», – додає героїня. 

Тканини для колекцій закуповують в Туреччині та Італії. Ті, що з міксованим складом, використовують для пошиття речей базової лінійки. Матеріали преміальної якості йдуть для COOSH Select. Вибір тканин є одним із зобов‘язань Аліни, як дизайнерки і креативної директорки бренду. В цьому процесі, зазначає дівчина, покладається на своє бачення виробів COOSH кожного наступного сезону. 

Хоча на пошук хороших постачальників пішов час, каже Френдій, наразі співпрацюють тільки з перевіреними. В цьому і в питанні виробництв-підрядників, команда, зокрема, фіксує вплив зворотного зв‘язку клієнтів. 

«Зрозуміли, що негативні відгуки роблять COOSH кращим, тому що ми працюємо над вирішенням зафіксованих проблем. Так, довелося попрощатися з виробництвами, які підводили з якістю. А на рахунок коментарів щодо плагіату фасонів з відомих китайських сайтів – ми вже примирилися з фактом використання ними наших же фото, зроблених в Україні», – коментує Аліна Френдій. 

Серед труднощів – відтік кадрів

Об‘єми продажів та інші внутрішні показники в COOSH не розкривають, проте за словами засновниці, бренд вийшов у плюс в перші місяці роботи. 

Як фіксує Аліна Френдій, з моменту заснування і до сьогодні COOSH вдалося вирости до компанії з великою командою. Серед спеціалістів героїня називає дизайнерів, бренд-директорів, маркетологів, HR-спеціалістів, працівників магазинів і складів, консультантів онлайн-напрямку та ще безліч позицій. А в Тернополі у бренду є власний офіс. 

«Можливо, коли вийде інтерв‘ю, нас буде на 10 більше. Зараз ми стрімко зростаємо. В планах – поставити на кожен відділ відповідальну людину, яка буде генерувати усі процеси», – додає Френдій.  

З бажання і можливостей стрімкого зростання героїня формує для COOSH дві головні проблеми. Перша, зокрема, пов‘язана з відтоком кваліфікованих кадрів. За словами підприємиці, багато талановитих людей не вдається затримати в Україні, що загалом можна вважати складністю для бізнесів сфери. 

Одночасно, серед труднощів роботи, засновниця відмічає заповненість якісних виробництв товарами COOSH і неможливість продуктивно зростати в об‘ємах. Так, Аліна Френдій з чоловіком навіть мали на думці інвестувати у велике підприємство, що зможе покрити потреби бренду:

«Знайти підприємство, яке відшиває на совість – важко. Ми з чоловіком навіть думали вкластися у якесь велике виробництво, адже ті, з якими ми співпрацюємо зараз, вже перевантажені».

Чітко визначтеся з ідеєю

Серед планів на власний бренд, Аліна Френдій виділяє подальший його розвиток. Так, зростати хочуть не тільки в ширину, а й у висоту. Під цією тезою підприємця, зокрема, подає збільшення продажів не тільки в Україні, а й за кордоном. Чоловічих колекцій поки не планують. Проте, героїня натякнула на можливе збільшення кількості магазинів COOSH. 

Новачкам, які тільки планують створити власний бренд, Аліна Френдій радить не піддаватися трендам, і робити те, що подобається. 

«Чітко визначтеся з ідеєю. Не бійтеся оточити себе професійними людьми, які будуть також працювати з вами. Продукт має бути настільки класним, щоб в компанії друзів, вам хотілося про нього розповісти і таким чином ще більше закохувати у нього. А ще слід пам‘ятати, що перше враження клієнта має бути класним, тому що друге складати вже важче», – підсумувала Аліна Френдій. 

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав велику історію українського бренду взуття Kachorovska:

Речі german представлені у шоурумі в Черкасах, а також у корнері в київському ЦУМ. Впізнаваності бренду додають несподівані колаборації — наприклад, з YouTube-шоу «ебаут» і секс-шопом INSIDE.

Рубрика «Історії» виходить за підтримки YASNO.

В інтерв’ю AIN.Business Валерія розповіла, як запустила бренд, чим надихається при створенні колекцій, скільки витрачає на онлайн-просування та через які курйози іноді доводиться перероблювати цілі партії одягу.

«Якби знала, що мене чекає, відтягувала б запуск german ще довго» 

До створення одягу Валерія запустила та розвивала простір українських брендів у Черкасах. Під час роботи вона спостерігала, які є потреби у покупців, і помітила, що люди не завжди могли їх задовольнити за допомогою наявних колекцій. Відтак з’явилися думки про запуск власного бренду.

«Я завжди отримувала задоволення, коли бачила людей в одязі, придбаному у нашому просторі. І зрештою відчула бажання побачити їх ще й в одязі, який би створили безпосередньо ми: я як дизайнер і моя команда», — пригадує вона.

Від ідеї до перших дій Валерія перейшла 2020 року під час локдауну, коли була на 9-му місяці вагітності. Вона хотіла пошити собі костюм і знайшла тканину, яку можна було придбати тільки рулоном. Тож вирішила зробити одяг і собі, і на продаж.

«Добре, що я тоді не розуміла про виробництво абсолютно нічого. Якби знала, що мене чекає, відтягувала б ще дуже довго. А так все трапилося у потрібний час», — усміхається засновниця german.

За орієнтир Валерія взяла британський інтернет-магазин Asos, у якого на сайті представлені різні бренди, а також є виробництво своїх речей під брендом Asos. Так само і вона почала пропонувати у своєму просторі власний бренд поруч з іншими.

«Провели ребрендинг і випустили близько 20 дропів»

Кошти на закупівлю тканини та виробництво Валерія взяла з прибутку простору. За її словами, це була зовсім дрібна сума, адже ще не було зрозуміло, чи піде справа. Але костюми мали попит, і Валерія вклала зароблені гроші у пошиття нових колекцій. Жодних додаткових інвестицій вона не залучала.

«Один із брендів, який був представлений у нас в просторі, мав власний цех. Ми до них звернулися з тим, щоб відшивати свої колекції, і вони з радістю погодилися. Саме у цьому цеху нас навчили всього: де брати тканину та фурнітуру, з яких матеріалів що можна шити тощо. Працюємо з ними дотепер», — розповідає Валерія.

Після костюмів виготовили першу мініколекцію доступних речей — це був класичний мас-маркет, який задовольняв потреби клієнтів простору. Вона продалася за тиждень. 

«Ми зрозуміли, що все зробили правильно і потрібно рухатися далі — робити не просто одяг, який би доповнював простір і закривав потреби, а такі речі, які нам хочеться. Це вже були більші бюджети, великий сток. Ми дуже переживали, чи сподобається людям наша пропозиція. На щастя, їм зайшло», — ділиться засновниця german.

Тож 2021 року, через рік після запуску, Валерія розробила нову концепцію та провела ребрендинг. З того часу german випустив близько 20 дропів, в основі яких — вільні силуети, а також речі унісекс.

«Співпрацюємо з шістьма цехами»

У команді german 13 людей. Над колекціями працює особисто Валерія у тандемі з молодшою дизайнеркою, яка має освіту художнього моделювання одягу. Також до створення речей залучають професійних конструкторів з вищою освітою і досвідом у цьому напрямку. Валерія підкреслює: створення одягу — це не стільки питання натхнення, скільки системність, планування й аналітика.

«Натхнення — справа така, воно може бути, а може ні. Але якщо романтизувати цей процес, то мене надихає безліч речей. Наприклад, осіння колекція присвячена моєму неформальному минулому, в якому я належала до панк-культури. Звідти зародилася ідея та основна тематика колекція», — пояснює вона. 

Найбільший попит серед покупців мають весняно-осінні лайнери. У german їх щороку переосмислюють — наприклад, цієї осені додали затяжки, якими можна регулювати посадку. Влітку популярні кімоно, а протягом холодного сезону — трикотажні светри. Зокрема бестселером стали варені светри з колаборації german x ebaut.

«Особисто я обожнюю светри з високою горловиною», — ділиться Валерія.

Наразі бренд співпрацює з шістьма цехами. Кожен має певну спеціалізацію: верхній одяг, денім, в’язані речі, трикотаж тощо. Валерія пригадує, що інколи доводилося прощатися з підрядниками, які не задовольняли термінами пошиття, якістю чи рівнем комунікації. Водночас і її команда розробила власну систему, як працювати з цехами та доносити до них інформацію, щоб бути почутими — це спрощує роботу.

«Не завжди виходить все так, як малюєш в ескізах» 

Створення колекцій не минає без труднощів і викликів. Наприклад, був випадок: замовили тканину для нової колекції за три місяці, але вона все одно не встигла приїхати вчасно. Довелося терміново шукати заміну. 

Трапляються «сюрпризи» з джинсами, які проходять різні процеси виробництва та дають усадку. Зразок був однієї довжини, а партія приходить в рази вужча і коротша — і доводиться переробляти всю партію.

«Не завжди виходить все так, як малюєш в ескізах, не завжди твою ідею розуміють з першого разу. Курйози додають досвіду, головного болю та втрачених коштів. Але я дивлюся на робочий процес як на гру — місію, яку ти щоразу проходиш, випускаючи у світ щось нове», — ділиться засновниця бренду.

Зараз Валерія ставить собі за мету створити власну бізнес-модель. За її словами, вона вивчала різні робочі моделі: роби так — буде так. Але з досвідом зрозуміла, що провідні світові компанії не працюють за стандартами, а створюють щось нове та суперечливе. Тому наразі вона шукає свій шлях розвитку бізнесу.

«Близько 80% продажів german – онлайн-сегмент» 

З 2022 по 2023 рік кількість замовлень german збільшилася на 65%. Зростати допомагають постійні різнопланові колаборації. Наприклад, співпраця з YouTube-шоу «ебаут» стала другою повноцінною окремою лінійкою одягу: спільні колекції з ведучими шоу будуть виходити двічі на рік.

Крім цього, влітку бренд презентував колекцію речей для повсякденного життя з секс-шопом INSIDE та розробив ексклюзивну мерч-футболку для учасників фототуру фотографині Марини Карпій, що проходив в Карпатах.

Близько 80% продажів припадають на онлайн-сегмент. Для просування команда найбільше використовує Instagram: викладає у соцмережі кампейни, відеоролики, а також взаємодіє з аудиторією та інфлюенсерами й запускає таргетовану рекламу. 

«Щомісяця ми витрачаємо на таргетинг близько 400–800 доларів. Крім цього, використовуємо класичні методи піару, розсилки пресрелізів та новин у релевантні медіа, інфлюенс-маркетинг — це теж працює», — зауважує Валерія. 

«Плануємо вийти на міжнародні майданчики»

Повномасштабна війна стала для бізнесу каталізатором. За словами Валерії, команда почала братися за завдання, про які раніше навіть думати боялася — наприклад, колаборація з секс-шопом. Здавалося: «нас не вірно зрозуміють», «кому це потрібно», «потрібно робити зрозуміле». 

«Також ми самостійно запустили прикраси. Для нас це геть новий світ: було страшно у нього занурюватися. Але я зрозуміла, що є тільки зараз, є тільки сьогодні, і я хочу встигнути реалізувати всі ідеї», — розповідає Валерія. 

Зараз бренд долучається до благодійності, підтримує збори, розігруючи речі за донати, а також передає на благодійність кошти зі своїх прибутків. За словами Валерії, у реаліях повномасштабної війни складно реалістично дивитися у майбутнє. 

«Але ми націлені розвиватися. Будемо ще більш прискіпливо підходити до питання підбору тканин — це одна з актуальних зон росту. Також плануємо вийти на нові для нас міжнародні майданчики», — підсумувала засновниця german.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав велику історію мережі магазинів азійської косметики ISEI:

В інтерв’ю для AIN.Business засновниці розповіли про те, з чого розпочався шлях Lady Di atelier, про бізнес-модель, особливості бренду, а також плани на майбутнє.

Рубрика «Історії» виходить за підтримки YASNO

Як з’явилася ідея

Ми хотіли створити бізнес-платформу, яка б була місцем проявлення жіночої творчості й стала конкурентоспроможною. Діяльність розпочали зі співпраці з жінками, які вишивали бісером. На основі вишивки створили першу колекцію суконь.

Згодом започаткували благодійну акцію «Намалюю тобі Любов», у рамках якої жінки на кріслах колісних та батьки дітей з синдромом Дауна, а також інших нозологій малювали картини, а ательє переносили їх на шовк та створювали перші приклади дизайнерських хустин. Так розпочався наш унікальний шлях.

Ми поставили собі місію — розповідати про тему інклюзії та толерантності широкій аудиторії. Ми робимо це через моду, адже принти хустин від нашого бренду — це малюнки людей із інвалідністю. Щомісяця кожен автор отримує роялті як гонорар за власний принт. 

Перші кроки та інвестиції

• Ми почали вести активно соціальні мережі та розповідати про авторів, їхні історії та сам ексклюзивний продукт.
• Спершу вся взаємодія від нас йшла як громадської організації. Ми організовували акції, виставки і порушували питання інклюзії та толерантності.
• Так ми сформували свою нішу – платформа, яка буде давати можливості для людей з інвалідністю, які малюють та хочуть розвивати свій талант.

Першими інвестиціями були наші власні кошти. Ми придбали тканину, матеріали з малювання, оплачували за пошиття, фото та відео-контент. Також покривали поточні витрати в ході діяльності, які виникали.

Перші продажі здійснювали завдяки ярмаркам та подіям. На таких заходах ми знайомили аудиторію з ідеєю бренду.

• Перші півтора року ми працювали на ініціативі, вірі і надії, що все вийде.
• Водночас ФОП ми зареєстрували одразу.
• На другому році все почало переходити у професійне русло, з’являється структура і бажання стати бізнесом, а не ГО.

«Зараз ми продовжуємо нашу місію, яку первинно закладали на початку створення ательє. Зараз основний акцент – це більше популяризувати український продукт за кордоном. Тим паче із соціальною складовою».

• Ми використовували всі можливості, які надавав ринок. Щодня спілкувалися із журналістами, брали участь в різних ініціативах та платформах.
• Паралельно писали всім лідерам думок і домовлялися про бартерну рекламу.
• Найбільшим поштовхом стало те, що коли почався локдаун, в інфлуенсерів з’явилося більше часу, тому ми писали багатьом про нас.

Стабільне зростання

• Наразі команда складається із 21 людини та понад 20 авторів хустинок.
• Принти створюють як самостійні автори, так і діти, які працюють з художниками-наставниками. 
• Також є власне виробництво, до якого залучено 8 швачок.

Зараз також докладаємо зусиль, щоб вийти на міжнародний ринок.

• Наш бренд вже представлений у Львові, в Києві, в Трускавці, в Ужгороді, Тернополі, Луцьку та за кордоном: Прага та Париж.
• Продажі здійснюються онлайн, офлайн та у партнерів, у яких ми представляємо наш бренд.
• Середній чек становить — 3500-3700 грн, щомісяця з’являється приблизно 25-30% нових клієнтів, кількість постійних клієнтів також росте.

Ми плануємо масштабуватися як бізнес, розвивати власне виробництво без залучення підрядників та привертати увагу до талановитих людей.

Редактор AIN.Business розпитала Ксенію Шнайдер про процес створення колекції, комунікацію з Adidas, а також як зміниться робота бренду KSENIASCHNAIDER в рамках співпраці з компанією.

Колекція вироблялася на потужностях Adidas

Створити колаборацію було спільним рішенням. Процес був довгим і цікавим. Ми мали змогу дуже тісно працювати з дизайн-командою Adidas Originals, мали велику свободу для прояву наших ідей, підбирали матеріали та кольори, відвідували кожну примірку та загальні зустрічі. Це була командна робота між мною та Антоном Шнайдером і колективом Adidas Originals.

Колекція – жіноча, але деякі речі ми спеціально розробили універсальними, тож їх можуть носити і чоловіки. Всі товари створені з сертифікованих матеріалів Adidas та вироблялися на їх потужностях. Більше деталей я розкрити не можу. 

Вона представлена дуже широко по всьому світу — це міжнародна колаборація. Речі й взуття можна придбати в Азії, Америці, майже в усіх країнах Європи. Я дуже тішуся, коли бачу відмітки в Instagram з різних куточків світу.  

Рішення узгоджувалися з юристами

Комунікація проходила легко, хоча весь процес назвати легким не можна, адже для вирішення кожного питання залучена велика кількість людей. Майже всі дизайнерські рішення узгоджувались з юристами, що для нас було вперше. Дуже цікавий і безцінний досвід.  

Доведеться масштабуватися

Adidas – великий партнер. Ми бачимо що багато людей вперше дізнаються про нас саме через цю колекцію, зростають підписники, з’являються нові клієнти. 

Доведеться сильно масштабуватись. Але поки що істотно не зросло і особливих змін у нашому звичному графіку роботи не відбулося.  

19 вересня в рамках London Fashion Week ми покажемо частину нашої другої колекції для Adidas Originals. Ця історія матиме продовження, тому слідкуйте за оновленнями.

Зараз бренд щороку випускає дві основні колекції та кілька додаткових тематичних капсул. Окрім одягу, виготовляють взуття, прикраси, спідню білизну та домашній текстиль — все це можна подивитися у магазині на Рейтарській. Там же працює й кафе — також під брендом Katimo.

В інтерв’ю AIN.Business співзасновник Katimo Віталій Панов розповів, як бренд облаштувався на Рейтарській, коли вулиця ще не була культовою, скільки часу йде на пошиття кожної колекції та як вдається розв’язувати складні ситуації з підрядниками.

«Першу річ шили на підлозі у квартирі»

Влітку 2015 року Катерина та Віталій орендували квартиру на Лівобережній, яку ділили з парою студентів, та не могли собі дозволити коштовні речі. У Zara заходили зробити фото для Instagram, але ніяк не на шопінг. Тому, коли Катерина вирішила оновити гардероб і почала шукати літню сукню, вибір був обмежений. Все те, що було доступним за ціною — не подобалося. Одночасно те, що подобалося, було занадто дорогим. 

«У якийсь вечір Катя мені повністю описала сукню, яку вона хотіла б. Кожну деталь — тканину, колір, довжину, крій. Я подивився на швейну машинку, яку передала нам моя мама для того, щоб підшивати джинси, і сказав, що завтра ми поїдемо купувати тканину. На 4 метри тканини витратили 400 грн з моєї зарплати», — пригадує Віталій.

Того ж вечора на підлозі, не маючи жодних навичок конструювання, крою та шиття, Катерина пошила свою першу сукню. Наступного дня на тодішній роботі одна з клієнток дівчини побачила цю сукню й захотіла купити. Тоді Віталій зрозумів, що це те насіння, з якого може вирости величезний густий ліс. 

Далі були перші кроки у роботі з підрядниками, купівля обладнання, залучення кравців, оренда 3 кв. м швейного цеху, переїзди, ремонти, облаштування власного магазину. 

«Ми продали близько 50 одиниць того самого першого плаття. Весь прибуток вкладали у розвиток бренду. Ті перші 400 грн на тканину — єдина фінансова інвестиція у Katimo. Подальше зростання — 100% органіка, без залучення сторонніх коштів», — розповідає Віталій.

«Вирішили не залучати сторонніх інвесторів»

До запуску Katimo подружжя не мало досвіду розвитку власного бренду. Катерина за освітою графічна дизайнерка, але працювала в індустрії моди — консультантом, менеджером у магазинах одягу, менеджером в інтернет-магазині. Віталій перепробував багато спеціальностей: був кур’єром, охоронцем, інкасатором, кореспондентом, менеджером з продажів, керував різними проєктами. Тому довелося всього навчатися з нуля.

«Ще на самому початку ми усвідомили, що потрібно бути максимально незалежними. А тому ми вирішили не впускати всередину Katimo сторонніх інвесторів, хоча пропозиції надходили й надходять. Ба більше, озираючись назад, розуміємо, що необмежений бюджет у розвитку радше б дезорієнтував нас, ніж допоміг», — ділиться співзасновник бренду. 

У 2017 році Віталій та Катерина орендували цокольний поверх на Рейтарській — потрібна була локація, де можна шити та продавати речі. Як пригадує Віталій, вони ходили по центру, по підвалах та офісах, залишали візитки «знімемо ваше приміщення» у дверях. Зрештою домовилися з власником однієї з будівель.

«Наступні кілька діб ми з Катею провели з пензликами, шпателями та валиками в руках. Бюджет тоді був лише на оренду, зарплату двом кравцям, мішок цементу й банку фарби. Але ми справилися. У той час Рейтарська була тихою вулицею, на якій не проблема припаркуватися. А зараз це культурний Київ», — зауважує Віталій.

«На створення великої колекції йде близько п’яти місяців»

З 2020 року Katimo перестав бути брендом тільки одягу. Почали з’явилися нові напрямки та категорії товарів. Зараз в асортименті — одяг, взуття, прикраси, спідня білизна, домашній текстиль. А у 2021 році при магазині відкрилося однойменне кафе.

«Насправді, для нас це було максимально очевидно. Необхідно було розширювати магазин одягу й абсурдним було б відмовлятися від приміщення на першому поверсі. Кав’ярня для нас перетворилася з нашого хобі на приємний бізнес», — пояснює співзасновник бренду.

Також на Рейтарській розташовані експериментальний цех та офіс команди. У цеху створюються всі стартові зразки та відшивається більша частина одягу. 

Щороку Katimo випускає дві основні колекції та 5–6 додаткових тематичних капсул. На створення великої колекції йде близько п’яти місяців. Капсульні колекції створюються протягом двох-трьох місяців.

«50% продажів припадає на онлайн-магазин»

За словами Віталія, кожного сезону у бренду з’являються нові бестселери. Зазвичай, влітку це сукні, а восени та взимку — верхній одяг.

Наразі близько 50% продажів припадає на фізичний магазин і ще 50% — на онлайн. Останнім напрямком у Katimo почали активно займатися з 2020 року.

«Так збіглося, що відкриття магазину та кафе на Рейтарській ми провели за два дні до початку всесвітньої пандемії. Це стимулювало нас впритул зайнятися роботою сайту. Як наслідок, отримали суттєве збільшення продажів онлайн», — пригадує Віталій.

Для онлайн-просування використовують Instagram. А от Facebook виявився непридатним для реклами бренду. Як зазначає співзасновник Katimo, люди йдуть туди не на шопінг — там інші актуальні питання і теми для дискусій. 

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму: 

«Буває, підрядники неправильно пришивають бирку»

У команді Katimo — близько 50 співробітників різних напрямків: працівники виробництва, головний офіс, кафе, стилісти магазину.

«Головним дизайнером і креативним директором є Катя. Вона відповідає за бачення, концепцію — тобто за все красиве. А я — за все інше, те, що по той бік красивого: будівництво, обладнання, бухгалтерію, вирішення різних неочевидних ситуацій», — розповідає Віталій. 

Також бренд співпрацює зі сторонніми виробництвами. Це потрібно аби закрити всі потреби, як-от робота з певними видами тканин, виробництво бирок, взуття, поліграфія. За словами Віталія, підрядники часто бувають нестабільними й непередбачуваними.

«Насамперед це людський фактор, коли хтось за кимось не догледів. Наприклад, підрядники неправильно пришили бирку. Для таких випадків у нас є фахівець, який перевіряє кожну одиницю одягу. А от якщо підрядник підводить зі строками, накладаємо штрафи, які завчасно обговорюємо», — пояснює співвласник бренду.

«Поставили рекорд з продажу після нічного обстрілу Києва»

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, перший місяць магазин працював онлайн. Усі кошти з продажу за лютий та березень 2022 року команда Katimo перерахувала на потреби ЗСУ. 

«З квітня ми відкрили магазин та кафе. Дуже показовим був момент під час презентації та старту продажів нової колекції. Напередодні рашисти всю ніч обстрілювали Київ, але навіть після безсонної ночі при вході у магазин зібралася черга. Того разу ми поставили рекорд з продажу за один день», — ділиться Віталій. 

Іншого дня під час ракетного обстрілу столиці одна з клієнток кілька годин просиділа в укритті біля магазину — хотіла приміряти жакет, який обрала для вечірнього побачення.

Зараз у Katimo готуються до відкриття ще одного поверху магазину на 100 кв. м. За словами Віталія, найскладніше у роботі під час війни — це непередбачуваність. Але водночас саме ці складнощі не дозволяють дати слабину. 

«Потрібно бути кулаком, і добре, якщо в ньому затиснутий кастет. Нині вся Україна вчиться бити кастетом. І ми не є винятком. Ми рухаємося вперед, міцніємо та набуваємо себе, разом із народом України. Дуже дорогою ціною — життів наших героїв. І лише завдяки їм», — підсумовує він.

Раніше AIN.Business розповідав історію столичної фітнес-студії Integral:

Речі тут не продають на вагу, як в звичних ресейл-спотах, навпаки: є брендові ексклюзиви за багато тисяч, унікальні аксесуари 80-х років, а також невживаний дизайнерський одяг та взуття.

Атмосфера дійсно заворожує: кожний магазин оформлений у власному стилі, а графіті в коридорах та канабіс-шопи поєднуються з бюстом Тараса Шевченка і вітражами. Хоча заходять сюди в основному ті, хто знає, куди йти, у будівлі майже завжди є відвідувачі. Редакція AIN.Business розповідає про садибу, яка перетворилась на шопінг-спот для киян.

За Іваницького і Крауса

Сам двоповерховий маєток з’явився приблизно у 1884 році та зазнав ряд трансформацій. Спочатку він належав священнику та мав перший кам’яний, а другий дерев’яний поверхи. Власне, там священник з сім’єю не жили, а здавали будинок в оренду, аж поки під кінець XIX століття його не викупив надвірний радник Євген Васильович Іваницький, який викладав у Києво-Софійському чоловічому духовному училищі. На його честь і називали місцину — садиба Іваницького. 

Проте так, як зараз, будівля стала виглядати тільки у 1894 році, коли київський архітектор Андрій Краус (той самий, який став автором замку Ричарда Левове Серце на Андріївському узвозі) створив проект. В результаті два поверхи обклали цеглою та зробили прибудову з боку двору. Фасад декорували у стилі еклектики, оздобили золотою ліпниною та елементами пізнього бароко, навіть невеличким декоративним фонтаном. 

Зараз це осередок творчості, стилю та самовираження зі своїми резидентами та впізнаваними атрибутами. На вході одразу зустрічають точка з кавою та чаєм, охоронець і зручна навігація за поверхами. Перше, що впадає в очі — неймовірної краси вітражі. Видно, що особняк потребує серйозного ремонту, проте резиденти своїми силами намагаються покращити та прикрасити простір. 

Перший поверх

На першому поверсі є вінтажні магазини і сучасні секонд-хенди, а також знаходяться офіси креативного відеопродакшену Cofounder.studio та компанії Zvitmarket, яка займається сервісами та програмами для бухгалтерії і бізнесу. До речі, про засновника першого проекту Никиту Мекензіна резиденти садиби відгукуються як про чуйного, доброго та дружнього сусіда, який працює крім іншого талісманом спільноти.

Крім того, там же знаходиться шоурум бренду m1r, який заснувала українська ілюстраторка та дизайнерка Мирослава Шевченко. Ви могли чути про цей проект, коли у травні 2022 року дівчина створила сукні з такої тканини, що і простирадла «Укрзалізниці». Тоді 20% з продажу бренд віддавав на допомогу родинам, які постраждали від війни.

Як зазначають самі резиденти, хоч у будинку і є якась адміністрація, магазини і секонд-хенди «заселяються» дещо хаотично. Спочатку на місці сторів знаходилися офіси різних компаній, а потім поступово люди стали притягувати людей, коридори будинку перетворювалися в своєрідну галерею сумісної творчості проектів, а простір — на місце, куди люди приходять за чимось особливим. Резидентами стали ідейні та натхненні креативники, а не просто орендарі. Проте тепер і черга на оренду якоїсь навіть маленької кімнати у садибі величезна. 

M.Loshadka

Один з найперших резидентів садиби — M.Loshadka, проект, що починав з онлайн-ресейлера взуття, а 5 років тому вирішив виходити у фізичне середовище. Так на Золотоворітській, 6а з’явилася точка самовивозу, а потім — і повноцінний магазин з графіком роботи. Засновниця Анна Стадник розповідає, що коли «Лошадка» тільки заїхала в садибу, крім офісів в будівлі знаходилися Fotovramke (вже переїхали) та магазин окулярів «На очі» (працює на другому поверсі). Тому тоді до будинку заходили тільки люди, які знали, куди та за чим йдуть. Потім підтягнулися інші вінтажники, з’явилися вивіски, постійний потік гостей, тому зараз люди можуть заходити несподівано з вулиці та питати «Що це таке?». 

Приміщення «Лошадки» — це невеличка кімната, яка майже повністю заставлена кедами, кросівками, кроксами та іншим взуттям. Одна стіна завішана у два ряди одягом, який сподобався Ані або команді. Зазвичай це речі, що важко знайти у масмаркеті, тобто ті, які люди обирають без впливу трендів і тенденцій, а через те, що вони просто подобаються. На стінах написані рядки з пісні Емінема та висять роботи художника Кіта Харінгтона. 

Працівниці «Лошадки» мають строгі критерії відбору та слідкують за тим, щоб взуття було в ідеальному стані, тому не тільки перевіряють його на автентичність, а й віддають у хімчистку. Система пошуку теж відпрацьована роками — Аня створила цілу базу байєрів, які шукають речі по всій Україні. Навіть мама Ані зайнята цією справою. Ціни на взуття варіюються в районі 1000 грн, найдорожчі позиції — це оригінальні в ідеальному стані converse за 2500-3000 грн. 

«Хочеться, щоб круті речи знаходили друге життя серед нашої аудиторії. Наші покупці — це завжди креативні, цікаві, хороші люди. Можливо в них немає ресурсів купляти десь у ЦУМі класне взуття, але їм хочеться кльово виглядати. При тому у них немає часу відвідувати секонд-хенди. То ми скорочуємо цей шлях і даємо можливість обрати гарні моделі за приємними цінами», — ділиться своїм баченням Аня.  

Анна-Софія працює в «Лошадці» вже третій рік і розповідає, що найбільше їй подобається ідея екологічності: «Секонди третьої хвилі допомагають у боротьбі з цією капіталістичною ідеєю фешн-індустрії про виробництва. Вона не націлена, щоб робити щось якісно і надовго. Секонд-хенди ж навпаки про вторинне використання, про якісний одяг зі своєю ідеєю».

BUDU Vintage

Цей магазин з’явився ще перед такими випробуваннями долі, як карантин та повномасштабне вторгнення. Відкрила його Лілія Дьяч ще в Нікополі як бутік вінтажних речей. Війна внесла свої корективи, тому проект перекочував у Київ і став приймати на реалізацію ще й речі українських дизайнерів. Наприклад, у BUDU Vintage продаються апсайкл-піджаки від you.cee.brand, які надають нове бачення і друге життя старим речам. Також представлені яскраві та унікальні речі від oftenbad.

Проте головний фокус проекту все ж таки на стильних вінтажних речах і якісних та модних моделях від відомих брендів. Є новий одяг з бірками зі стоку, багато різних джинсів, взуття іменитих брендів. Найпопулярніші в цьому сезоні, як зазначають у магазині, вінтажні шкіряні косухи — багато незвичайних моделей, які швидко розбирають. Ціна на них варіюється в районі кількох тисяч. Найдорожча річ у продажі — оригінальні Nike Jordan 2012 року за $300. Також можна знайти пару блискучих Manolo Blahnik за 5000 грн. Загалом ціни стартують від 450 грн, починаючи з футболок, а от на вінтажні речі — від 1000 грн. 

Проект зокрема працює за системою вторинного перепродажу, що раніше називали «комісійкою». Працює це так: люди фотографують свої речі, надсилають їх в інстаграм або телеграм магазину, і вказують свою ціну. Адміністратор вже оцінює, чи підходить під концепцію стору та чи інша річ. Далі її продають в магазині з націнкою.

«Це місце досить популярне, тут дуже велика прохідність. У нас не так багато людей, як буває в торговельних центрах, зате аудиторія якісна і вдала. Це місце знають, цінують і поважають, адже приходять сюди за речами з історією», — зазначає Едуард, працівник магазину. 

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму: 
Розкажіть нам про свій бізнес

«На бірці»

Важко пройти повз цю кімнату, адже до неї ведуть всі відтінки рожевого кольору та сотні бірок, що звисають зі стелі. Це арт секонд-хенд «На бірці», який відкрився два роки тому на Русанівці та вже встиг зазнати ряд змін. Створила його колишня пара Денис і Оля, потім Денис вийшов з проекту і відкрив окремий магазин «Ланцюги», який знаходиться у цій же садибі на другому поверсі. З початком повномасштабного вторгнення «На бірці» був на паузі, проте у травні того року Анна Стадник з «Лошадки» переманила Олю, яка тепер сама займалася проектом, у креативний будинок. 

В секонді можна знайти прикраси ручної роботи, вініл, ресайклінг-спідниці, перешиті зі штанів, футболки зі сміливими написами, вінтажні сукні, багато різних джинсів — класичних або кітчевих. Одяг підбирають, орієнтуючись на те, що популярне, в тренді або є постійною класикою. При цьому намагаються поєднувати базу з чимось унікальним. Також у магазині є бокс, куди можна принести непотрібні речі та залишити безплатно для інших. Якщо ж люди приносять речі й не хочуть за них отримувати гроші, кошти з продажу потім передають на благодійність. 

Сам магазин оформлений в трьох основних кольорах: рожевому, білому та чорному. На стінах — роботи київського художника Комахи. Окрема любов — роздягальня, стіни якої розписані малюнками та посланнями від відвідувачів. 

«Коли я була маленька, мама водила мене на секонд-хенди, чого я дуже соромилася. А зараз ставлення до них змінилося — відбулася нова хвиля секондів, багато хто хоче економити свій час і сили, а також підтримує вторинне використання. А тут ще й місце спонукає до того, щоб щось придбати, адже можна годинами бродити по садибі. Класно, що у нас склалося дружнє ком’юніті. Немає конкуренції, навпаки, ми одне одного надихаємо і спонукаємо рухатися вперед. Всі схожого вайбу — молоді, амбіційні, цікаві, креативні», — зазначає Соня, працівниця магазину.

Kinda Knopp

У цього проекту є дві точки. Одна біля входу, інша — в кінці коридору. І якщо перша кімната більш стримана та системна, де базові речі межуються з іменитими брендами, то друга — вир яскравих кольорів, крейзі-фасонів, скажених речей і різних артефактів. На жаль, багато з останніх не продаються, а виконують роль антуражу. Як от, наприклад, червона скарбничка, з якої висовується пікачу і лапкою забирає до себе монету. 

Магазин існує вже 8 років — до 2022-го у форматі онлайн. Фізичну точку на Золотоворітській відкрили після початку вторгнення, в травні минулого року. Як зазначають, здавалося, що це не на часі, але дуже хотілося спробувати. Сумнівів щодо локації не було — у будинку вже функціонували круті магазини, та й знаходиться садиба в історичному центрі міста. 

Спочатку концепція базувалася на культурі скейтбордингу, але згодом магазин знайшов ширший вектор — гарний настрій гостей. Тож у Kinda Knopp можна знайти все: як базовий одяг — біла футболка, класичні штани, джинси, — так і незвичайні речі різних кольорів і фасонів, які викликають у людей якісь емоції. Наприклад, поруч з вінтажем 90-их можна побачити білизну від бренду Ріанни Savage за 500 грн за одиницю. Ціна на футболки — 250-350 грн, худі — 600-900 грн, штани — 900-1200 грн. Багато речей є абсолютно новими. Все шукають своїми силами, і команді Kinda Knopp вдається це настільки круто, що своєї черги на продаж чекає цілий склад.

Другий поверх

Другий поверх зустрічає звуком платівок, малюнками графіті на стінах, модними фотографіями в окулярах і диваном, над який написано «сідай». Сісти може і хотілося б, проте тут є ще багато концептуальних магазинів, у які хочеться зазирнути. Наприклад, «На очі», який спеціалізується на окулярах і аксесуарах до них. А буквально кілька тижнів тому у садибу переїхав шоурум рюкзаків і сумок Keep, який відкрився спочатку в Донецьку, потім на Ярославовім валу у Києві під назвою We are able. Також не пройдеш повз магазину «Сапай сквад», який відкрила команда місцевих графітчиків, де продають одяг локальних самобутніх брендів. 

Трохи далі по коридору знаходиться Magaz420 — магазин аксесуарів для куріння на кшталт трубок, бонгів, гріндерів тощо. Ліза, співвласниця проекту, зазначає, що для них важливо також пропагувати культуру свідомого та екологічного споживання. Та ШROOM, де представлені речі українських брендів та вінтаж.

«У нас можна зібрати повний образ: від взуття до аксесуарів. Маємо особливу та унікальну селекцію взуття: це крейзі взуття на платформі прямісінько з 90х років. Селекція вінтажного одягу 90-00х років. Також представилені унікальні вінтажні окуляри 60-90х років, всі в одному екземплярі та з власною історією. Щодо локальних брендів – їх в асортименті маємо більше 15. Від хендмейд прикрас та апсайкл корсетів до курток», – розповіли в ШROOM. 

Є й нетипові резиденти садиби — як от поліграфія Navis, де можна якісно і не за всі гроші світу роздрукувати все, що завгодно. Та ремонт техніки Apple Nagets service. 

19.91

Поруч із шоурумом «Сапай сквад», трошки захований від інших, але з яскравою неоновою вивіскою, зустрічає простір 19.91. Його всього чотири місяці тому відкрив київський стритарт художник, скульптор, музикант Артур спочатку як місце, де можна вивчити його творчість та підтримати митця.

Спочатку він малював арт для різних магазинів на стінах садиби, а коли запропонували маленьку занедбану кімнатку на другому поверсі — не став відмовлятися. Тож Артур все переробив, поставив вініловий програвач, повісив неонову вивіску і відкрив магазин зі своїми роботами, який потім став заповнюватися різними цікавими деталями.

Тепер тут, крім впізнаваної творчості художника, є вінтажний одяг, вініл, авторські постери, прикраси, стікери, посуд, плівкові камери, свічки, тетріси, відеоігри тощо. Щось знаходять на барахолках, щось під реалізацію приносять люди, щось надають локальні дизайнери та митці. Аудиторія магазину — люди, які цікавляться мистецтвом, люблять кастомні незвичайні речі та туристи, які шукають щось на подарунок за кордон. 

«Ланцюги»

Від магазину з такою назвою очікуєш невиразної брутальності, важкого металу з колонок і байкерської символіки. Насправді ж інтер’єр шоуруму виглядає достатньо стримано та стильно, з приємною ненав’язливою підсвіткою, великими вікнами та простором, щоб розвернутися. На назву натякають, власне, ланцюги, на які підвішені стійки з одягом. 

Власник магазину, Денис Сорокін, знайомий з садибою досить давно, тому що раніше разом з дівчиною відкрив інший проект на першому поверсі — «На бірці». Зараз Денис свою частину продав і зайнявся новим напрямком, як зазначає він сам, переусвідомленим з усіх боків. Концепція цього шоуруму — київські мистецтво та творчість, які відбуваються тут і зараз. 

Тут можна побачити дизайнерський одяг семи локальних творців в різних цінових сегментах та стилях. Срібні прикраси ручної роботи від трьох київських ювелірів. Шкіряні блокноти ручної роботи від реставратора книг, які точно більше ніде не знайдеш. А також вінтажні одяг, аксесуари, годинники та окуляри. Цей сегмент знаходять різними способами: і на барахолках, і з рук, і з секондів.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав історію GRAM — першого аудіофільного бару в Україні:

«Я з маленького міста Лубни (Полтавська область), тут 40 000 населення і брендових магазинів немає. Тобто це не Київ, не Полтава, де великий вибір одягу. Бо там є можливість купити хоч якісь бренди. Десь ще 12 років тому інтернет-торгівля не була розвинена, як зараз. А вся молодь дуже хотіла вдягатися сучасно. Тому для мене це був більше ніж просто бізнес».

Рубрика Франчайзинг виходить за підтримки Franchise Group.

Дмитро згадує, що у ті часи хотів, аби студенти та молодь могли собі дозволити брендові речі:

«Дуже багато студентів тоді було навколо нас, друзів. Коштів у них теж не вистачало, а вдягатися в сучасні брендові речі все-таки хотілося. Щоб це було стильно, щоб це було доступно. Доступно — це у твоєму місті, це не їхати спеціально в Київ чи якийсь інший обласний центр, щоб купити. Тому так і народилася ідея, скажімо так, дати в регіонах більше сучасного одягу».

Дмитро почав шукати «класні брендовані залишки» на європейських сайтах. Перша закупка була з Німеччини, так відкрився магазин у 2010 році в Лубнах. Спочатку назва магазину була Status Discounter («велика знижка»), і це була помилка. Бо коли Дмитро почав запускати рекламу по радіо, то зрозумів, що назва “status” занадто поширена — є нотаріуси, страхові компанії, кафе і навіть горілка. А значить, чіткої асоціації з конкретним брендом в аудиторії немає. Дмитро вирішив змінити назву і це зайняло у нього пів року.

«Я стільки варіантів передивився і вирішив, що треба поставити свою відповідальність як власника за продукт, який ми пропонуємо клієнтам. Ми взяли перші літери мого прізвища “тар” (Тараненко) та імені “ді” (бо Діма). І так з’явився TARDI», — ділиться засновник бренду.

За словами Дмитра, магазини TARDI outlet — це не просто стокові точки, а про сучасний підхід: «Аутлет — це колекція попереднього року, тому що це більш “свіжа” та сучасна брендова річ. А сток — це речі, які старіші й можуть бути випущені навіть 10 років тому».

Вже з досвіду команда розуміє, що зараз на часі та що буде цікаво для клієнта. У команді є товарознавці й адміністратори, які відповідають за закупки одягу. Зараз TARDI outlet має майже 180 постачальників з усього світу — Азія, Європа, США. Також є прямі контракти зі світовими брендами, як-от ONLY, Jack & Jones, Selected, Reebok, Adidas та інші.  

Виклики 

«Ми пройшли всі помилки, які тільки можна було пройти. І це причина, чому ми зараз такі впевнені в собі та в майбутньому як компанія. І саме тому, коли я створював франшизу, прописав дуже глибоко кожне речення. Це не хтось приїхав за гроші нам прописав — це викладений реальний досвід за 12 років», — ділиться Дмитро Тараненко.

Перша помилка — це неправильна локація. Тоді молодий бізнес шукав шляхи, де можна зекономити, тому обрали найдешевшу локацію. Магазин відкрився на другому поверсі без головного входу серед офісних приміщень. Друга помилка — команда не розуміла, які бренди, розміри та моделі потрібно замовляти. 

«Часто в стоковому бізнесі ти починаєш вибирати товар, як для себе. Тобто ти дивишся “от мені ця річ подобається, думаю, що інші люди її носитимуть”. Починаєш вибирати моделі, бренди, розміри, цінову політику суто під себе, під свій смак, але це рулетка. Чому? Бо людей дуже багато, смаки різні, і тому це не спрацювало». 

У 2014 році TARDI outlet все ж таки зміг потрапити в запити клієнтів. Тоді компанія почала робити ABC-аналіз: товар, який продається класно — це категорія А; товар, який продається середньо — це категорія B; і є товар, який продається погано — це категорія C. На основі цієї інформації команда створила товарну матрицю.

Дмитро каже, що сьогодні немає жодного стокового магазину в Україні, який би так працював по товарній матриці:

«Ми працюємо саме так, бо дивимося аналітику продажів попередніх років. Ми знаємо, що люди купляють навесні, скільки футболок треба дати в зимовий асортимент, скільки в літній, тобто це відсоток збільшується. Ми це все постійно моніторимо і зараз обираємо товар не на свій особистий смак, а виключно за аналітикою. Тобто люди голосують своєю гривнею, коли приходять в магазин, обирають і купляють».

Він додає, що саме завдяки ідеальній товарній матриці, магазини TARDI outlet можуть заробляти стільки ж, як і конкурентні мережі з більшими приміщеннями: «Бо вони ж просто завалюють товаром на стійки, а ми працюємо вже за детальною аналітикою. І друге — ми закупки змінили. Тобто на основі цієї аналітики ми почали вибирати товар. Тут є два варіанти. Ти можеш купляти, наприклад, 5 тонн товару, і там буде завжди 20 відсотків “сміття”, а можеш домовлятися вибирати. Трішки більше заплатити, але брати все-таки те, що краще, те, що подобається, те, що шукають клієнти». 

Зазвичай магазини не розуміють, як продавати залишки. Але тут відповідь якраз у кількості магазинів, оскільки товар легше переміщати між 5-7 точками, аніж в одному чи двох приміщеннях. 

Клієнтам подобаються формати аутлет-магазинів, бо можна купити сучасні брендові речі за розпродажною ціною.

«Була і є купа людей, які теж бажали вирішити свою проблему з одягом саме так. Тоді ж всі ходили в однаковому, бо Китай і Туреччина нічого цікавого не дає. А наша мережа дає ексклюзивність та унікальність, у нас щотижневе оновлення одягу. Наш магазин для всієї сім’ї, тому наша аудиторія і чоловіки, і жінки, і діти». 

Франшиза 

Коли TARDI outlet відкрили свій п’ятий магазин — з’явились перші запити на франшизу. 

«У нас так завжди було. Коли ми відкриваємо новий магазин, то це завжди якесь свято у місті, одразу приходили люди й молоді підприємці. Вони бачили, як багато людей на відкритті, розуміли, що це класний прибуток. Просто спочатку приходили на касу і просили мій телефон, щоб відкрити магазин у своєму місті».

Склад одягу знаходиться в Лубнах, тож логістика серед усіх точок побудована саме з цього міста. 

Головні вимоги до локації франшизи — центр міста з населенням від 50 000. Локація має бути з хорошим трафіком. Площа магазину повинна бути від 200 до 400 м². Так у клієнтів з невеликих міст є можливість купувати брендові речі, бо в такі міста не заходять такі світові гравці, як Adidas, H&M, Zara. Тому це історія про відсутність конкуренції та великий попит. 

«Нашою унікальністю є те, що ми самостійно закуповуємо колекції для наших франчайзі та повністю забираємо нереалізовані залишки в кінці сезону. Тобто франчайзі має можливість купити готовий робочий магазин, у якому вже є значна клієнтська база, навчена команда та 100% результат прибутковості. І тут відсутні ризики, що щось не спрацює, бо вже все готово», — розповідає Дмитро. 

Інвестиції для відкриття становлять $500 за 1 м², паушальний внесок — $10 000, роялті — 5% від обороту. 

«Ідеальний партнер — це підприємець, який дійсно любить одяг, відчуває стилі й цікавиться цією темою. Цей бізнес однаково буде цікавим і для жінок, і для чоловіків. Людина має горіти, має любити розумні покупки. Чому розумні? Бо ти не переплачуєш утричі дорожче, як в офіціалів, а купуєш те ж саме, не замовляючи десь за кордоном, не віддаючи туди маржу, а тут — все. Фактично наш бізнес створює нові робочі місця, підтримує українського підприємця, і сам собою є екологічним бізнесом».

Після 24 лютого всі магазини продовжили працювати, а точка в Ірпені заново відкрилась через два тижні після звільнення міста.  Дмитро каже, що бізнес працює успішно, бо бізнес-модель адаптована і під різні локації, і під кризи. Зараз у планах — динамічний розвиток на ринку.

«Ми плануємо за 3 роки відкрити 50 магазинів. Для цього потрібні партнери, для цього потрібні люди, які робитимуть свою роботу, а ми робитимемо свою. У нас є шикарний досвід пошуку колекцій, перемовин, логістики. В одному магазині клієнт може вирішити всі свої проблеми — знайти взуття, одяг, аксесуари. І ми як доставка. Знаєте, як “Нова пошта”, як доставка відомих брендів за розпродажними цінниками в регіони. Тобто ми унікальні тим, що надаємо можливість у регіонах людям вдягатися теж модно та сучасно. Тому це бізнес антикризовий. Бо ти завжди думаєш, що одягаєш, і тобі постійно потрібен одяг».

Про послугу

• Послуга безкоштовна, та має на меті повернення товару або частини товарів із замовлення продавцю.
• Повернути безкоштовно можна документи або посилки до 30 кг. Для вантажних відправлень діють звичайні тарифи.
• Оскільки «Нова пошта» здійснює лише доставку, перед відправленням посилки покупцю обов’язково потрібно зв’язатися із продавцем, домовитися про повернення товару та коштів.

Як оформити повернненя

Сервіс «Легке повернення» доступний тільки у мобільному додатку та онлайн-кабінеті. Для того, щоб оформити послугу, необхідно:

1. увійти до розділу «Мої відправлення» та обрати отриману посилку із товаром,
   який потрібно повернути;
2. у рядку «Керувати посилкою» вибрати сервіс «Легке повернення»;
3. зазначити причину повернення товару із запропонованого переліку, і все — експрес-накладна на повернення створена. Зверніть увагу, що ви не можете у ній змінити адресу повернення та ім’я отримувача.
4. запакуйте відправлення та відправте товар на вказану адресу отримувача із відділення, поштомату або кур’єром.

В компанії додали, що сервіс «Легке повернення» може бути недоступним, якщо за посилкою були замовлені послуги «Переадресація», «Повернення» або продавець заблокував таку можливість. Крім цього, деякі товари не підлягають поверненню згідно із законодавством — наприклад, ліки, білизна тощо.

На момент виходу історії на AIN.Business, у Fox Lingerie було шість франшиз: у Швейцарії, Казахстані, Арабських Еміратах, дві в США та Канаді. Редакція детальніше розпитала Юліану Гензель про те, як стати партнером бренду.

Типи франшиз

У нас є три формати франшизи.

1. Класичний варіант продуктової франшизи. Мається на увазі ексклюзивне відкриття брендового магазину Fox Lingerie в певному місті. Наша команда допомагає франчайзі на кожному етапі: від пошуку локації чи дизайн-проєкту до навчання персоналу. Головне завдання партнера — конвертувати трафік ТРЦ або центральної міської вулиці в задоволених клієнтів. 
2. Онлайн-франшиза. Це ексклюзивне представництво бренду Fox Lingerie в онлайн-каналах продажів на території певної країни.
3. Мікс, який об’єднує перші два варіанти на більш вигідних умовах інвестицій.  

Вимоги до франчайзі для кожного з форматів

• Ми достатньо прискіпливо дивимося на майбутніх партнерів, адже це повинна бути win-win історія. Добре, коли франчайзі має інший бізнес або працював в міжнародній компанії. Це ознака високих скілів та розуміння ринку, процесів.
• Також це бажання розвивати наш бренд у своїй країні, а не просто володіти красивим простором.
• Не менш важливою є фінансова спроможність партнера, адже інвестиції в товар — це лише один з елементів, ще є маркетинг.   

Умови співпраці

• В рамках відкриття Fox Lingerie по франшизі, партнер повинен сплатити паушальний внесок 5000 євро.
• Крім цього, йому необхідно купити стартовий асортимент товару від 10 000 євро.
• Роялті і маркетингові відрахування – відсутні.
• Інвестиції потрібні для онлайн-франшизи – від 20 000 євро.
• Офлайн, через підготовку локації, оренду тощо обходиться від 30 000 євро.
• Окупність залежить від регіону, ефективності франчайзі та ще декількох перемінних, в середньому це від 12 до 18 місяців. Я можу лише натякнути, що в нас є кейси, де EBITDA понад 60%. 

Процес запуску

• Зазвичай ми розгортаємо онлайн-франшизу протягом 30 днів, поки до клієнта їде товар. За цей час проводиться навчання для партнера, передається вся інформація по роботі, паралельно ведеться розробка сайту, ведення інстаграму та таргетованої реклами.
• Ми передаємо ексклюзив на регіон або цілу країну, тобто будь-який клієнт, який звернувся до нас у розрізі B2B чи B2C замовлення автоматично співпрацює з нашим локальним партнером.
• Ми передаємо фінансову модель, забезпечуємо маркап 3.0+, ділимося всім своїм бізнес-досвідом. Також передаються стандарти продажів, обслуговування, скрипти, контент, брендбук тощо.
• Ми підтримуємо партнера на всіх етапах і готові навчити його всьому, що знаємо самі, було б у нього бажання. 

Актуальні міста

Для відкриття Fox Lingerie по франшизі актуальні міста-мільйонники України. Також розглядаємо столиці інших країн.

Куди звертатися

Можна в наш Instagram або на сайт.

В інтерв’ю для AIN.Business Юліана Гензель розповіла про запуск і розвиток бренду, чому всі офлайн-магазини врешті вирішили закрити, як працює міжнародна франшиза, та що чекає на Fox Lingerie в майбутньому.

З чого все починалося

Все почалося в 2015 році, каже Юліана Гензель. Тоді засновниця майбутнього Fox Lingerie навчалася в Харкові на викладача англійської та італійської мов, а згодом запустила власний онлайн-ресурс. Практикуючи заняття з мови через Skype та маючи досить багато студентів, Юліана зрозуміла, що почала вигорати. Крім цього, підприємиця не бачила великого потенціалу власного розвитку в цьому напрямі. 

«Заняття були з 7 ранку до 10 вечора. Було складно, й я зрозуміла, що займатися цим усе життя я не зможу. Почала розглядати інші варіанти одразу з перспективою на майбутнє», — пригадує Юліана Гензель.

Саме тоді в Україні набирав популярності Instagram й продажі з його допомогою. Засновниця Fox Lingerie каже, що оскільки в 2015-му гарну білизну можна було придбати тільки в іноземних брендів, або в офлайн-магазинах – виникла ідея спробувати спростити цей процес.

Спочатку Юліана вирішила пошити комплект для себе. Дівчина купила матеріали, знайшла референси в інтернеті, а на ОLХ швачку, яка й відшила білизну.

«Все вийшло настільки класно, що я сприйняла це за знак. Вирішила знайти модель, фотографа, створити сторінку в Instagram і спробувати продати. Оскільки алгоритми Instagram тоді були дещо іншими – білизна продалася дуже швидко».

До Юліани почали надходити перші передзамовлення. Співпрацювати підприємиця вирішила з тією самою швачкою. Оскільки товару в наявності не було – білизну виготовляли безпосередньо під запит і за розмірами клієнток. Загалом в розробку першої колекції, яка складалася з трьох комплектів, вклали 5000 грн. Гроші, каже Юліана, інвестувати не доводилося. З клієнтів брали передплату за замовлену білизну, яку й вкладали в її виготовлення.

Підприємиця пригадує, що завдяки такому швидкому розвитку команда виробництва також почала збільшуватися. Пропорційно росли й виробничі потужності Fox Lingerie. Сама ж засновниця на той момент жила в гуртожитку, де власноруч пакувала всі замовлення. В такому форматі бренд пропрацював два роки.

«Жила тоді в гуртожитку й пакувала всі посилки сама. Й у мене постійно був страх, що в якусь з них заповзуть таргани. Я досі часто згадую цю історію», – жартує Юліана Гензель.

Органічне просування та зміна стратегії

Перші два роки Fox Lingerie майже не вкладав у рекламу. Зростали на органіці, оскільки це дозволяли робити алгоритми Instagram, пояснює засновниця. Зокрема, публікації бачили всі підписники сторінки бренду, від чого на пряму залежали продажі. 

Проте, засновниця прийняла рішення змінити стратегію Fox Lingerie. Бренд почав використовувати якісніші матеріали, від чого, відповідно, зросла й вартість білизни. Далі Юліна почала співпрацювати з іншими фаховими виробництвами, які взялися за пошиття, а також помічників у власну команду.

Зі збільшенням кількості замовлень, виник запит від клієнтів на примірку. Тоді в Fox Lingerie вирішили відкрити перший шоурум у Києві. В розробку колекції під відкриття вклали 50 000 грн. Загалом, до повномасштабної війни у компанії було 8 магазинів у ТРЦ по всій Україні.

«В 2018-му ми також почали використовувати таргетовану рекламу, співпрацювати з інфлуенсерами. Далі підключили піар, а пізніше про нас почали з‘являтися публікації в пресі. Fox Lingerie став більше впізнаваним саме завдяки цьому, а також любові клієнтів до бренду», – каже Юліана.

Одночасно, Юліана зазначає, що про бренд почали говорити більше, коли крім білизни почали продавати боді. Таке рішення засновниця називає стратегічним, – це, перш за все, пов’язано зі складнощами в рекламуванні товарів. Оскільки білизна вважається інтимним предметом гардеробу, соцмережі та пошуковики не дозволяють якісно просуватися компаніям, які її виробляють. Не всі блогери, додає засновниця ,погоджуються рекламувати комплекти на собі.

«Саме тому, перша кульмінація – це початок таргетованої реклами, а не тільки робота на органіці. Друга – розширення асортиментної матриці, а третя – PR з соціальною складовою, адже ми почали говорити про жінок, їхнє здоров‘я».

Після цього, за словами Юліани Гензель, Fox Lingerie помітив київський ЦУМ і запропонував варіант співпраці: розмістити корнер бренду.

Міжнародна франшиза

В період пандемії COVID-19 до бренду почали звертатися з пропозиціями щодо представлення його за кордоном. Тоді в Fox Lingerie не було франшизи, проте оскільки з‘явився запит – команда прийняла рішення про її запуск. Компанія продає як офлайн, так і онлайн формат. Проте, каже Юліана, враховуючи обставини, попитом більше користується онлайн-франшиза. 

«Спочатку ми запакували франшизу просто офлайн-магазинів, але коли почали вести комунікацію з партнерами, обробляти всі заявки, то розуміли, що зараз тренд змінюватиметься через ситуацію в світі, і ніхто не захоче відкривати фізичні стори. Тоді вирішили, що можна перепакувати це в онлайн-франшизу та продавати е-commerce».

Станом на лютий 2023 року, у Fox Lingerie є шість франшиз: у Швейцарії, Казахстані, Арабських Еміратах, дві в США та Канаді. Згодом AIN.Business детальніше розповість про те, як стати партнером бренду.

AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Відновили роботу в березні

З початком повномасштабної війни компанія не працювала тиждень. Відновили роботу в березні, оскільки з‘явився попит на базові речі від жінок, які релокувалися в більш безпечні регіони з однією «тривожною валізкою».

Проте, згадує Юліана, на той момент було страшно починати вести звичний робочий ритм. Все знову впиралося у те, що білизна – це інтимний контент.

«Наш товар і його представлення – це апріорі провокаційний, більш впевнений, сексуальний контент. Його довелося трішки видозмінити, зробити скромнішим. Ми також розуміли, що білизна – це не речі першої необхідності. Не дивлячись на це, маленькими кроками відновили роботу. Магазини також запрацювали навесні».

Проблеми виникли також із тим, що партнерські виробництва, яких у Fox Lingerie чотири, певний час не працювали, – більшість співробітників виїхали з країни. Бренд, за словами засновниці, зміг існувати за рахунок складських запасів. Комплекти зібрали з усіх роздрібних магазинів по Україні, а також зі складу для інтернет продажів. Усе перевезли на Захід, і звідти вже робили відправки.

Тим часом, 1 березня 2023 року магазин у Харкові був знищений ракетним ударом. Юліана розповідає, що через пряме попадання магазин потребує реконструкції. Збитки засновниця оцінює в мільйони гривень. Крім цього, у перший місяць війни продажі бренду просіли на 30-40%. На момент виходу історії, Fox Lingerie вийшов на довоєнний обіг, але в гривні.

Хоча перебоїв з поставками тканин і фурнітури засновниця не зазначає, ціни на них зросли. Пропорційно зросла й вартість товарів бренду.

«Як формується собівартість? Це матеріали плюс робота. Матеріали ми купуємо за кордоном у євро. Все виросло, і ми були змушені підняти ціни».

Закриття магазинів – стратегічне рішення

Хоча всі 8 офлайн-магазинів були рентабельними, каже Юліана, в грудні 2022 року їх закрили. Як пояснила підприємиця, це рішення є суто стратегічним і вигідним. Зокрема, воно пов’язане зі зростанням цін на оренду в ТЦ, повітряними тривогами, нестабільною ситуацією зі світлом а також тим, що ще декілька років онлайн буде в пріоритеті.

«Всі магазини давно окупили себе. Ми виходимо на піку, коли більше всього шкода, але дуже вигідно».

Крім цього, засновниця додає, що наразі команда почала думати над новим офлайн-форматом. Юліана Гензель не розкриває подробиць, проте зазначає, що це можуть бути флагманські магазини в містах-мільйонниках.

В планах – зростання

В планах бренду на майбутнє – розширення франчайзингової мережі за кордоном, а також розвиток В2В. Крім цього, Юліана розповіла про намір повернутися до соціальних проектів, продовжувати вдосконалювати продукцію, й радувати жінок.

«Плануємо рости, розвиватися, покращуватися. Насправді, хочемо робити це для жінок, аби робити їх впевненішими й вчити, що гарну білизну можна носити не тільки в особливих випадках, а й кожен день. Купувати його не для когось, а насамперед для себе, щоб бути більш впевненими, та радувати себе», – підсумувала підприємиця.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповів в чому секрет гастропроектів Слави Балбека, та як з початком повномасштабної війни переформатували свою роботу «Дилетант» та «Дублер»:

Згідно з заявою Лєри Бородіни, Oh My Look! «йде на саббатікал». Таким чином, сервіс оренди гардеробу можуть перезапустити через деякий час. Проте, коли саме це станеться і чи станеться взагалі – не повідомляється.

«Чому саме «саббатікал», а не закриття? Бо я вірю у свідоме споживання в 10 разів сильніше ніж у 2013. Бо я знаю, що прийде час — коли свята не просто повернуться в нашу реальність, а стануть ще гучнішими і важливішими ніж у тому, минулому житті», – пояснила Бородіна.

Крім цього, бренд відкритий для запитів по релокаціі сервісу в іншу географію. Потенційних партнерів просять писати на пошту OMLSabbatical@gbar.ua. Пропозиції, згідно з текстом посту, буде розглядати Лєра самостійно.

Одночасно, приміщення в Києві, де раніше знаходився шоу-рум Oh My Look!, не планують здавати в оренду. Після розпродажу суконь та іншого одягу, який був в розпорядженні сервісу, його закриють на ремонт. В подальшому, як можна припустити, там запрацює один із проектів Бородіної.

«Дуже скоро ми закриємо її на ремонт, як в Діснейленді, коли якийсь атракціон перебуває у стані ревіталізації і змін — так і у нас є плани на ці 300 метрів, які продовжать робити якість життя нашої дівчинки краще і легше, а її красивіше і щасливіше».

Редакція AIN.Business відправила Лері Бородіній додаткові питання щодо закриття Oh My Look!. Матеріал буде доповнюватися.

Як Бородіна повідомила в інтерв‘ю Forbes, інші бізнеси підприємиці зливаються в один e-commerce проект. Це, нагадаємо, магазин подарунків Lavla, інтернет-магазин косметики G.Shop, та освітній проект NOM. Продовжить розвиватися і G.Bar, який Лєра заснувала 7 років тому разом із Сабіною Мусіною. Жінки мають на меті зробити його світовим брендом за рахунок продажу франшизи.

Нагадаємо, Oh My Look! працював з 2013 року. За допомогою сервісу можна було орендувати сукні та інші предмети гардеробу на декілька днів. В приміщенні по вулиці Малевича в Києві, також працював салон краси G.Bar.

Хоча до повномасштабної війни у команді Griffon Socks було 10 співробітників, зараз їх залишилося троє. Виробництво віддають на аутсорс, залучаючи дизайнерів і художників. Проте, як кажуть засновники, знайти партнерів – важко. Не кожне виробництво в Україні готове шити кольорові шкарпетки.

AIN.Business поговорив із Марією Турчіною про заснування Griffon Socks, етапи воробництва шкарпеток, складнощі ведення бізнесу, та попит на яскраві моделі після повномасштабного вторгнення.

«На ринку не вистачало яскравих шкарпеток, які б дарували емоції» 

Ще до запуску власного бренду Марія та Денис працювали у сфері, яка пов’язана з продажем шкарпеток. У 2015 році вони помітили, що на українському ринку повно якісних виробів, але не вистачає яскравих моделей. Подружжя почало працювати над дизайном перших боксів, виготовлення шкарпеток замовили на виробництві у Харкові.

«Ми зробили перші продажі, але компанію у повному масштабі так і не запустили. У 2017 році я завагітніла, і ми подумали — а коли, якщо не зараз? Тоді й почали поступово розширювати асортимент. Збільшили команду, налагодили співпрацю ще й з виробництвами у Рубіжному та Дніпрі», — пригадує Марія.

У бізнесі вона відповідає за продукт, а Денис — за фінанси та логістику. До повномасштабної війни у їхній команді було 10 співробітників, а зараз залишилося троє: два менеджери з продажів і працівник складу. Крім цього, для створення кожного боксу засновники Griffon Socks залучають позаштатних художників і дизайнерів. 

Коли засновники Griffon Socks тільки-но запускали бренд, думали, що ядром аудиторії стане молодь до 25 років. Але статистика продажів показує інший портрет — здебільшого це люди 25-35 років. За словами Марії, всіх покупців об’єднує бажання привнести до свого життя яскраві фарби, адже кольорові шкарпетки можна поєднати навіть зі строгим діловим костюмом. 

«Також ми помітили, що серед замовників більше жінок, але найбільш популярні розміри — чоловічі. Тобто жінки часто купують шкарпетки не для себе, а на подарунок чоловікам», — додає співзасновниця бренду.

«Щоб розробити спіднє, консультувалися з лікарем-урологом»

Іноді на розробку одного боксу Griffon Socks може піти більше ніж півроку. Виробники дбають не лише про зовнішній вигляд виробів, а й анатомічні особливості. Наприклад, є серія шкарпеток для людей, які мають проблеми із судинами, — там полегшена резинка. 

А коли Денис та Марія вирішили запустити ще й виробництво спіднього, то навіть звернулися до лікаря-уролога. 

«Про це мало хто замислюється, але якісні труси мають забезпечувати правильну терморегуляцію. Інакше вони можуть заподіяти шкоду для здоров’я свого власника. Отже, після консультацій з медиками ми впевнені, що наші вироби не лише стильні, а й безпечні», — зауважує Марія.

Для виробів використовують нитки зі 100% бавовни, але п’ятку і носок додатково зміцнюють поліамідом. Сировину замовляють з Узбекистану, Індії та Туреччини.

Важлива вставка, за якою слідує продовження тексту. AIN.Business й далі збирає історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Собівартість шкарпеток з візерунком — вдвічі вища»

Кількість замовлень Griffon Socks залежить від сезону: взимку у бренду в 10 разів більше продажів, ніж улітку.

«Влітку шкарпетки майже нікому не потрібні. Відтак, у липні ми мали близько 20 замовлень на день. Восени попит збільшується, а пік сезону настає у грудні. Перед новорічними святами ми щодня продавали по 200-300 боксів. У цей час люди утеплюються самі та замовляють подарунки друзям», — розповідає Марія.

Щоб сформувати достатній запас товарів перед високим сезоном, засновники Griffon Socks починають готуватися до нього ще з літа. За словами Марії, сезонність — один з головних викликів їхнього бізнесу, адже потрібно завчасно інвестувати у нові бокси. А іноді — ще й залучити додаткових менеджерів з продажів, щоб встигати обробляти потік замовлень.

В’язати шкарпетки з візерунком — технічно складніше, ніж однокольорові. Щоб створити візерунок, у Griffon Socks не наносять принт на білі шкарпетки, а вив’язують малюнок. З цим пов’язані додаткові витрати на виробництво. Крім цього, потрібно оплачувати роботу дизайнерів.

«Через це собівартість виробів удвічі вища у порівнянні з однотонними моделями. А маржа бізнесу, відповідно, нижча. Тому поки що ми не можемо дозволити собі працювати з реалізаторами», — пояснює Марія.

«Фабрика в Харкові зачинилася, у Рубіжному – постраждала від обстрілів» 

Коли почалася повномасштабна війна, у Griffon Socks були запаси товарів на складі у Харкові, тому бренд продовжив приймати замовлення. Протягом першого місяця 100% прибутків перераховували у фонд «Повернись живим». Крім цього, всі однотонні шкарпетки, які підходять військовим, передали на потреби ЗСУ — загалом 10 000 пар.

До питання відновлення виробництва компанія повернулася у квітні. Через воєнні дії харківська фабрика зачинилася, а рубіжанська постраждала від обстрілу, тому бренд переорієнтувався на співпрацю з виробництвами у Києві, Дніпрі, Тернополі та Червонограді. Але їхніх потужностей не достатньо, щоб забезпечити виготовлення такої кількості товарів, як до вторгнення. 

«Ми і зараз продовжуємо шукати нових партнерів. Ключова складність у тому, що не всі виробництва готові братися за різнокольорові моделі або ж їм потрібен час, щоб налагодити відповідні технологічні процеси. Це сповільнює нашу динаміку розвитку, але поступово будемо розганятися», — розповідає Марія. 

Наразі обсяги виробництва складають 20-25% порівняно з довоєнними показниками. Але попит на шкарпетки є — здебільшого на вироби з патріотичними малюнками, як-от козацькі символи, українські міста тощо.

«Ми плануємо розвиватися, відновити асортимент до довоєнного рівня та розширювати його надалі. До того ж у квітні ми почали передавати на благодійність 30% від прибутку — і продовжуватимемо це робити щонайменше до перемоги», — підсумовує співзасновниця Griffon Socks.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як Олександра Фідкевич побудувала бізнес-імперію відомого шеф-кухаря Євгена Клопотенка.

Журналістка Forbes поспілкувалася з власником компанії M‑TAC Олександром Карасьовим, який розповів про заснування бренду, переформатування бізнесу ще в 2014 році та розвиток у 2022 році. AIN.Business переповідає.

Як створювався бренд 

Бренд одягу M-TAC започаткував Олександр Карасьов у 2014 році. 9 років до цього підприємець займався організацією та продажем спорядження для військових ігор airsoft (старйкбол, як пояснює видання). Й згодом, у співпраці з Тетяною Корженюк, відкрили в Києві магазин «Мілітарист» з імпортною зброю та спорядженням для страйкболу. Перед Революцією Гідності у 2013 році магазинів «Мілітарист» налічувалося шість у різних куточках України. 

Проте з початку війни на Донбасі, зазначають, все змінилося. Всю техніку Олександр віддав на фронт, а тактичний і мілітарний одяг скуповували військові, які вирушали на Схід. Підприємець ще продовжував імпортувати військовий одяг з Європи, але конкурентів побільшало. Тому Карасьов вирішив самостійно створювати військовий одяг й запропонував Денису Головко бути дизайнером‑конструктором в М‑ТАС.

На початку створення власного виробництва мілітарі-одягу засновники відвідували іноземні виставки. Там вони мали змогу вивчити технології та дизайн виробів відомих брендів. Перші моделі, згадує власник, створювали «на колінці». А через кілька років у компанії з’явилася власна експертиза. Й зараз вони створюють моделі, не зважаючи на конструкції конкурентів. 

«Так, нас порівнюють, наприклад, з американським брендом «5.11», але ми вже посунули їх із перших позицій на українському ринку», – розповідає Карасьов.

В перший рік роботи підприємство мало до десяти швачок. Вони тільки відшивали нові експериментальні моделі, але масовий пошив замовляли на інших фабриках в Україні, а також в Китаї, Пакистані та Європі. Вся продукція продавалася через магазини «Мілітарист» та гуртовиків. Як зазначає Карасьов, офлайн-магазини суттєво допомогли виростити довіру до бренду M‑TAC. Адже покупець міг особисто перевірити якість одягу.

Війна у 2022 році

До лютого 2022 року компанія M-TAC мала сім магазинів, 2000 кв. м цехів та складів у Києві, понад 200 співробітників. Окрім того, бренд мав продуктову лінійку із сотень виробів, магазин і склад у Польщі, де компанія також налагодила онлайн-продажі.

З початком повномасштабної війни й до кінця березня 2022 року черги до «Мілітарист» були стометрові, зазначають. В той час, коли попит значно збільшився, частина команди була на виставці в Нюрнберзі чи вивозила родини, а Олександр Карасьов і ще декілька співробітників пішли в ТрО. В перші тижні війни виробництво й онлайн‑продажі зупинилися. Адже всі співробітники працювали на видачу готової продукції.

Окрім того, як згадує Карасьов, на початку березня російські військові були за 4-5 км від виробництва. У бізнесу навіть був заготовлений бензин для знищення складів у разі, якщо вони прорвуться, додає Карасьов.

Відновлення потужностей

Виробництво та магазини M-TAC повністю відновили роботу у травні. Тоді попит на військовий одяг був у 5–10 разів вищий, ніж у 2021 році. Тому потужностей для фабрики бракувало, ділиться підприємець.

В червні співзасновники почали будувати фабрику у Львівській області, на що залучили $800 000. Кошти, за словами підприємця, надала компанія Orexim Invest. Вона належить до миколаївської групи компаній Orexim та спеціалізується на експорті сільськогосподарської продукції.

З червня виробництво M‑TAC виросло втричі. У Львові компанія за три тижні розгорнула виробництво і найняла 100 працівників. Зараз фабрика там має 6000 кв. м та 550 співробітників. Окрім того, компанія орендувала додаткові 2000 кв. м для київської фабрики. А на нове обладнання витратили близько $2 млн.

За його словами, у розширення вже вклали всі інвестиції, заощадження і прибуток, але це не задовольняє попит на виробництво мілітарі-одягу. Тому підприємець планує залучити фінансування в одному з банків країни. 

У матеріалі зазначають, що М‑ТАС виграє конкуренцію у міжнародних виробників завдяки ціні за співставної якості. Адже у Softshell Jacket Special Forces куртка австрійського бренду Carinthia коштує $350. А куртка М‑ТАС Softshell – $115.

Така якість продукції створена завдяки верстату, який штучно зношує і заміряє вигорання фарби на мілітарі‑одязі. Схожий в Україні лише два, каже Головко.

Підприємець зазначає, що компанія має перспективи на вихід за кордон. Особливо це стало зрозуміло після конференції у Нюрнберзі в кінці лютого 2022 року, де до них виявили інтерес. 

«Але поки що головне завдання – задовольнити потреби українських військових», – ділиться Карасьов.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Журналістка AIN.Business розпитала співзасновницю бренду Анну Свідченко, як з’явився Rikky Hype, чому від яскравих строкатих виробів перейшли до базових однотонних і як вдається постійно підвищувати продажі завдяки роботі з асортиментом та контентом.

«Вклали у виробництво $6 000»

Бренд Rikky Hype заснували троє друзів у 2017 році. У той час вони були студентами, але мріяли запустити власну справу та заробляти. Спочатку вклали гроші у SPA-салон, але за пів року зрозуміли, що бізнес нерентабельний. Тоді й звернули увагу на нішу одягу, адже у суспільстві якраз зростала цікавість до українських виробників. 

«Ми продали SPA-салон за $6 000. Цих грошей не вистачало для випуску повноцінної лінійки одягу, тому вирішили розпочати зі спідньої білизни. Знайшли виробництво в Одесі, домовилися про співпрацю. Ми показували технологу фото з прикладами того, що хотіли отримати, він виготовляв зразки», — пригадує співзасновниця Rikky Hype Анна Свідченко.

Колекцію білизни випустили в спортивному стилі. Тоді на ринку ще майже не було таких товарів від українських брендів, і ця ніша здалася конкурентоспроможною. За словами Анни, перші вироби співзасновники приміряли на себе та друзів, адже ще не мали змогу залучити професійних моделей.

Спочатку для виробів використовували яскраві строкаті тканини, в кожній моделі поєднували кілька кольорів. Але згодом перейшли до пошиття однотонних комплектів — виявилося, що базові кольори продаються краще. Поступово в асортименті з’явився також спортивний одяг, потім — топи та футболки для повсякденного носіння. 

«Маємо 450-500 продажів щодня»

«У 2020 році ми запустили власне виробництво у Києві, за рік — ще одне в Харкові. Це дає змогу повністю контролювати якість пошиття товарів, а також гнучко збільшувати обсяги, коли це потрібно. Тож тепер 90% продукції виготовляємо власними силами», — розповідає Анна. 

На момент виходу матеріалу в команді Rikky Hype — близько 100 співробітників. Це працівники виробництв і складу, конструктори лекал, менеджери з продажів, фахівці з PR і контенту. Останні, зокрема, організовують зйомки для промо нових колекцій. 

Ключова аудиторія бренду — жінки 24-35 років, які люблять базові якісні речі та віддають перевагу спортивній класиці стриманих кольорів. Це як дівчата, які відвідують зал та активно займаються спортом, так і ті, хто вписують одяг спортивного стилю у повсякденний образ.

Щодня продукцію Rikky Hype замовляють 450-500 клієнтів. Середній чек — 1500-2000 грн. Загальна кількість продажів кожний місяць зростає на 5-10%. Як підкреслює Анна, цього вдається досягти завдяки постійній роботі з асортиментом. Крім того, під час повномасштабної війни люди почали ще більше підтримувати українських виробників.

Серед усіх товарів найбільший попит мають спортивні костюми. Навесні та влітку на передній план виходять кроп-топи, футболки та шорти. 

«Продукцію рекламують Даша Астаф’єва та Michelle Andrade»

Тканину для виробів бренд замовляє у Туреччині, Італії та інших країнах Європи. Постачальники не завжди чітко дотримуються строків, тому зазвичай в компанії роблять замовлення за три-чотири місяці до випуску нової колекції. У такий спосіб формується запас часу, щоб розв’язувати проблеми — наприклад, якщо постачальник надішле тканину з браком. 

«Інший виклик для нашого бізнесу — робота з контентом. Можна мати найкращу продукцію, але якщо у вас немає можливості красиво її презентувати, то й покупців буде небагато. Тому ми приділяємо значну увагу створенню фотосесій, постійно шукаємо фахівців, які задовольняють наші вимоги щодо того, як має виглядати товар», — пояснює співзасновниця Rikky Hype.

У 2022 році в компанії запустили кілька рекламних кампаній з зірками, як-от модель та співачка Даша Астаф’єва, дзюдоїстка Дар’я Білодід, співачка Michelle Andrade. За словами Анни Свідченко, це був новий експеримент для бренду, але він виявився вдалим. Завдяки цьому Rikky Hype зміг виділитися серед конкурентів, які здебільшого залучають до реклами блогерів, але не медійних зірок. 

«Промокампанії з зірками затверджують статус і вагу нашого бренду в очах клієнтів. А щодо продажів, близько 90% клієнтів нам приносить реклама з Instagram та Facebook», — зауважує Анна.

«Перерахували ЗСУ близько 10 млн грн»

Коли почалася повномасштабна війна, Rikky Hype виплатили працівникам зарплати та бонуси і повністю призупинили роботу. Натомість спрямували зусилля на волонтерську діяльність — ще 24 лютого надіслали на потреби армії 300 000 грн. 

У квітні ситуація трохи стабілізувалася, і в компанії знову почали отримувати запити від клієнтів. Тоді вирішили, що час відновлювати продажі. Адже у такий спосіб можна сприяти економіці, забезпечуючи людей робочими місцями та сплачуючи податки.

«Ще до вторгнення у нас була відшита весняна колекція, адже ми завжди готуємо їх заздалегідь. Наступні колекції розробляли уже під час воєнних дій. У травні відкрили виробництво у Києві, на початку червня — у Харкові. Співробітники, які залишилися у місті, були щасливі повернутися до роботи. Ба більше, наразі харківський цех став у кілька разів більшим, ніж тогоріч», — розповідає співзасновниця Rikky Hype.

Щомісяця у Rikky Hype переказують відсоток від продажів для ЗСУ, фокусуються на адресній підтримці окремих бригад. Наразі загальна сума допомоги — 10 млн грн. Кошти спрямували на закупівлю дронів, автомобілів, оптичних приладів, а також іншої амуніції.

У планах бренду — зростати і надалі. Водночас у компанії ставлять за мету забезпечувати таку якість продукції, щоб успішно конкурувати з європейськими виробниками.

«Ми хочемо бачити Rikky Hype як масштабний український мас-маркет у спортивно-повсякденній стилістиці. Будемо збільшувати асортимент і потужності виробництва. Уже зараз працюємо над тим, щоб додати у колекції верхній одяг і взуття, розширити лінійку аксесуарів», — ділиться Анна Свідченко.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав історію бренду натуральної косметики VAPA:

В інтерв‘ю для AIN.Business засновниця SINEL Анастасія Савонова розповіла історію бренду, про його перезапуск в умовах війни, та досвід виробництва теплого одягу для ЗСУ.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Усе розкупили за 2-3 дні»

Власне виробництво бренду спортивного одягу SINEL запустили у березні 2022 року, але ідея та концепція бере свій початок ще з весни 2021 року. Саме тоді, під час карантину, у власниці Анастасії Савонової виникла потреба замовити шорти для спорту. Оскільки всі офлайн магазини були зачинені, а в інтернет-магазинах товару такого виду за доступними цінами не було, дівчина вирішила звернутися до AliExpress. Знайшовши бажані шорти й отримавши їх за кілька тижнів, – Анастасія не пожалкувала. Ба більше, вона вирішила розпочати бізнес – надалі закуповувати спортивний одяг в Китаю, та продавати їх в українському інтернеті.

«Прийшли, на диво, дуже круті шорти й ми вирішили замовити невелику партію на продаж в інтернеті, бо ніша була повністю пуста. У нас розкупили все буквально за 2-3 дні! Все літо 2021 року ми не встигали замовляти з Китаю», – пригадує Анастасія.

Проте згодом підприємиця зрозуміла, що бренд не справляється з навантаженням, – доставка товарів з Китаю тривала довго, і на додачу бували затримки на митниці. Коли споживачі швидко розкуповували шорти одного розміру, потрібно було чекати ще 3-4 тижні, щоб прийшла нова партія. Щоб вирішити питання довгої логістики, прийшла ідея запустити власне виробництво. 

«Основна ціль бренду – продавати якісну продукцію за доступною ціною. Найякісніші тканини, які є на ринку України, ідеальні шви, завжди покращення лекал і фасонів», – говорить про концепцію бренду Анастасія Савонова. 

«Щоб цех не застоював, відшивали речі для ЗСУ»

У січні 2022 року компанія почала закуповувати рулони тканин, щоб розробляти моделі. А вже 22 лютого запустили роботу цеху й мали починати відшивати одяг. Проте за два дні весь процес перервало повномасштабне вторгнення рф в Україну. 

«Вся робота одразу ж зупинилась, перших декілька тижнів ми не розуміли, що чекає Україну найближчим часом і тому, звісно, відшив одягу був зупинений», – розповідає власниця. 

Щоб цех не застоював, компанія вирішила запустити благодійний відшив теплих речей для ЗСУ. Така робота продовжувалася до середини квітня. У висновку, виробництво відшило близько 500 термокостюмів, флісових кофт, балаклав і рукавиць. Однак вже влітку довелося зупинити роботу, адже теплий одяг став не актуальним. 

«Перезапустилися як бренд домашнього одягу»

За словами Анастасії, далі команда почала обдумувати подальшу роботу бренду SINEL. Зрештою, вирішили ризикнути й перезапуститися, каже підприємиця. В осінньо-зимовій колекції бренду з‘явився одяг для дому та піжами. Зокрема, стимулом стала думка про переселенців, які через бойові дії залишили свої домівки без речей.

Колекція створювалась протягом двох місяців: одразу команда здійснювала пошуки тканин по всій Україні, ще місяць присвятили розробці лекал. 

«Фасони створювали на основні проаналізованих сотень моделей одягу для дому. Нам хотілось створити щось затишне, естетично красиве і в той же час приємне до тіла», — каже про задум Анастасія. 

Станом на осінь 2022 року, в SINEL є власний швейний цех, який знаходиться на заході України. В команді працює 7 людей: 5 працівників у цеху та 2 менеджери з продажу. Тканини бренд закуповує в Ізраїлі та Туреччині, а також в Україні. За словами Анастасії, саме на пошук якісних тканин йде чи не найбільше часу. Проте існують й інші труднощі в цьому процесі, ділиться підприємиця:

«Основна складність виробництва під час війни – це дефіцит тканин, доставки з-за кордону з великою затримкою, та здорожчання на 20-30%, порівнюючи з минулим роком, через доставку не морським шляхом, а через Європу».  

«Плануємо вихід на нові ринки»

На момент виходу матеріалу, штат SINEL укомплектований, але власники зацікавлені в співпраці з фахівцями з продажу, «які можуть на себе брати ініціативу в розвитку, просуванні та напрямках продажу».

Ділячись планами, засновниця бренду говорить про майбутній ріст асортименту та вихід на нові ринки. Зокрема, SINEL розвиває продажі на Amazon та Etsy.

Нагадуємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює київський сервіс правильного харчування на кожний день Health and Food Kyiv.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

Як зазначила підприємиця й власниця Katsurina Даша Кацуріна, якраз на зазначеному відділенні готувалися до відправки речі з нової колекції бренду. Унаслідок потрапляння збитого дрону рф, Katsurina зазнав втрат на більше ніж 1 млн грн, – відділення повністю згоріло.

«Сьогодні через атаку дроном рф повністю згоріло відділення “Нової пошти” №1 у Полтаві. Дякувати богу, жертв немає. Тільки мінус 1 005 000 грн у @katsurina.online, там чекали наші пуховики, вони приїхали з виробництва», – розповіла Кацуріна в своєму Instagram.

Як повідомили в команді бренду, основне виробництво Katsurina розташоване в Полтаві. Саме тому більшість речей відправляються на продаж з цього українського міста. Не дивлячись на втрати, в Katsurina зазначили, що продовжать працювати задля підтримки економіки Україні.

«Виробництво в умовах війни — це виклик. І ми його прийняли. Як і мільйони українців, які залишились і продовжують підтримувати економіку держави», — прокоментували в Katsurina.

Що кажуть в «Новій пошті»

Редакція AIN.Business розпитала в «Нової пошти» про те, що сталося, а також як діє страхування посилок клієнтів у таких випадках. Ось що нам відповіли:

«Внаслідок атаки дронами у Полтаві зруйновано відділення “Нової пошти”. Співробітників в цей час там не було. Приміщення, посилки та все обладнання, яке було у відділенні знищено. Кожен клієнт, чиї посилки знаходилися у відділенні, отримає компенсацію за втрачену посилку у розмірі оголошеної вартості, яка була вказана при відправці.  

Для зручності клієнтів, які проживають у цьому районі, компанія вже встановила тут мобільне відділення на базі БДФ-контейнера для перевезення посилок. Відділення може приймати на відправку посилки до 10 кг».

Для натхнення та створення колекцій підприємиці проводять етнографічні дослідження та залучають до роботи українських майстрів. За словами Наташі Каменської, хоч бренд і надихається національною культурою, перепрацьовує її, – ніколи не імітуює предмети мистецтва.

В інтерв‘ю для AIN.Business засновниці GUNIA Project детально розповіли про його історію, шлях до впізнаваності по всьому світу, процес виробництва та особливості роботи з унікальними технологіями.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Займалися проектом для власного задоволення»

Першим виробом під брендом стала гуцульська вовняна шуба гуня, яку створюють на ручних ткацьких верстатах у Карпатах. Саме на честь цього продукту GUNIA Project отримав свою назву. 

Все почалося з інтересу до традиційних ручних технік та культури. Марія та Наташа організовували експедиції по всій Україні в пошуках майстрів, історії вінтажних предметів. В процесі вони познайомилися з етнографами та працівниками музею Івана Гончара, з чого й взяла старт волонтерська діяльність.

Перші півтора роки дівчата займалися проектом для свого задоволення без комерційної цілі. Хоча планів створити бренд не було, вони хотіли інтерпретувати власні знахідки в сучасність. Тому GUNIA Project утворився досить логічно — внаслідок невеликих ініціатив, які співзасновниці втілювали протягом цього часу.

«Коли ми зрозуміли, що GUNIA зростає, а ми не встигаємо закривати всі задачі самостійно, – взяли в команду першу людину. Це було приблизно три роки тому, й саме в той час ми зрозуміли, що будемо розвиватися як український бренд», – пригадує Марія. 

Компанія досить стрімко масштабувалася, тому наступним кроком стало прийняття на роботу майстра з кераміки. На момент виходу матеріалу, в штаті офісу та виробництва GUNIA Project 30 людей, а також близько 40 майстрів по всій Україні, з якими бренд продовжує працювати віддалено.

«Ми розуміємо, що сьогодні як ніколи, важливо розповідати про українську культуру і місія GUNIA Project – відкрити світу наших талановитих майстрів, забуті технології виготовлення гутного скла, кераміки, виробів з дерева та текстилю», – пояснює ідею бренду Наташа Каменська.

«Кожний виріб створений за унікальними технологіями»

Кожен виріб GUNIA Project створюється за унікальними технологіями українських майстрів, які з покоління в покоління передають свої секрети обробки скла, кераміки, в’язання, ткацтва. Наташа Каменська пояснює, що це пов‘язано з бажанням дізнатися більше про ремесла, їхню історію та всі процеси виготовлення.

Дослідження та пошуки художників – підприємиці називають одним із найскладніших завдань. Наташа та Марія не мають жодних упереджень, обираючи людину для нашої команди, але для них важливо, щоб окрім таланту та майстерності, майстер міг працювати з термінами виробництва.

«Пошук майстрів ведеться ретельно, але ми ніколи не обмежуємо себе в пошуку, тому що часто знаходимо навіть більше, ніж просто талановиту людину», – додають засновниці GUNIA Project.

Описуючи процес виробництва, Марія Гаврилюк зазначає, що інколи все починається з розробки ідеї, пошуку натхнення й повернення до майстрів вже з готовими ескізами. При цьому, інколи стається навпаки: спочатку відбувається пошук забутих технологій виробництва та конкретного майстра, з яким бренд хоче працювати. Далі команда GUNIA Project радиться з ним щодо планів і разом продумує концепцію колекції.

«Розробка дизайнів займає час, оскільки часто майстри не можуть їх виконати, проте ми щасливі, що знаходимо способи для їх створення», – поснює Марія. 

Крім виробів, що входять ло колекцій, бренд також робить ексклюзивні замовлення в тиражах.

«Головна складність – масштабування виробництва»

З моменту заснування, GUNIA Project вдалося нагалодити продажі по всьому світу. Одночасно, в 2022 році вироби бренду найкраще продаються на американському ринку.

Головною складністю бізнесу засновниці називають складне масштабування виробництва, так як багато виробів ручної роботи. Оскільки в Україні дуже мало майстрів, які володіють унікальними техніками, бренду, відповідно, складно виробляти більше. Також важкий сам період пошуку та навчання майстрів, додають Марія та Наташа.

«З війною – зросли»

За словами Марії Гаврилюк, GUNIA Project пощастило, адже повномасштабна війна не сильно вплинула на бренд. Основна проблема була у логістиці та доставці виробів за кордон. Аби нагалодити процеси, підприємиці шукали й використовували всі можливі способи. 

Хоча GUNIA Project повністю зупинив роботу шоуруму та виробництва на два місяці, бренду все таки вдалося збільшити рівень продажів в Україні на 140%. Обсяг міжнародних продажів, при цьому, збільшився у 3 рази. 

«Ще до початку війни ми розвивали GUNIA Project на іноземних ринках і зараз наші позиції закріпилися. Щодо роботи команди також були свої труднощі. Ми вчилися працювати віддалено, підлаштовуватися під часові пояси та графіки, але ми віримо, що нам все вдалося». 

GUNIA Project відновив роботу шоуруму та виробництва в Києві на початку літа. Станом на жовтень 2022 року, бренд працює у своєму звичному режимі та продовжує розвиватися. Від лютого засновниці найняли 6 нових співробітників. Команді вдається виходити на кількість 1000 одиниць кераміки на місяць загалом.

«Ми робимо усе можливе, щоб українська економіка жила, а про українську культуру знали ще більше людей у всьому світі. Ми вважаємо, що місія проекту GUNIA поширювати українську культуру стала ще більш цінною сьогодні, оскільки план ворога – знищити нашу історію. Ми зробимо все можливе, щоб він не досяг успіху», – підсумовують Марія та Наташа.

Наташа Каменська додає, що цінності GUNIA Project не змінилися. Бренд планує надалі розповідати про творчість України й українців, нашу багату спадщину. Команда продовжить працювати над тим, щоб розширити межі бренду по всьому світу.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав історію українського бренду одягу THE LACE:

Журналістка AIN.Business розпитала Альбіну Красну з чого починалась історія компанії, про релокацію бізнесу з Києва до Львова, проблеми з транспортуванням тканин, розвиток онлайн-продажів та підтримку команди. 

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Все починалося з однієї сукні» 

Бренд THE LACE був створений у 2016 році. На той час його засновниця Альбіна Красна (економіст за освітою) працювала в одній з компаній мобільного зв’язку. «Але я завжди відчувала, – говорить підприємиця, – що знаходжуся трохи не там, де маю бути, адже віддавна мала хист до фешену». Тож одного дня вона вирішила рухатися до своєї мрії і зробила першу сукню. Замовили цю річ через сторінку в Instagram вже через годину. З цього все і почалося. 

У перекладі з англійської «the lace» означає «мереживо». Саме ним були декоровані перші моделі бренду. Як зізнається Альбіна, спочатку концепції проекту точно не було. Це був тест, який переріс у щось масштабніше. 

«Ми починали тільки з Instagram, – пригадує підприємиця, – ніяких інвестицій не було, тож оберти нарощували дуже поступово. Спершу працювала тільки я та одна швачка. Згодом приєднався мій теперішній чоловік Ігор, з яким ми і почали розвивати бренд».

Через певний час THE LACE відкрили свій шоурум в Києві на вулиці Лютеранській. «Це відправна точка розвитку, – додає Альбіна, – куди почали приходити перші клієнти, з якими ми знайомилися особисто». Далі бренд продовжив зростати: відкрив магазин формату street fashion у Львові та свої представництва в трьох київських торгово-розважальних центрах. Сьогодні THE LACE – невелика роздрібна мережа, а її засновники активно працюють над розвитком саме онлайн-продажів. 

Змінилася і концепція бренду. THE LACE – вже давно не тільки сукні з мереживом. Вони змогли значно розширити асортимент і зараз випускають майже всі категорії, які можна придбати у великих міжнародних брендів: одяг, взуття, ремені тощо.

«Ми трохи переосмислили початкову концепцію, – додає Альбіна. – Це не лише мереживо, а мінімалістичний, доступний і зрозумілий бренд, що створює функціональні речі поза часом. Сьогодні це L – laconic, A – authentic, C – cozy, E – elegant. Місія нашого бренду – покращити ставлення до моди та одягу, навчити формувати базовий гардероб, відповідно до власного стилю».  

«Багато людей із команди працює віддалено»

У бренду немає власного виробництва, адже вони прагнуть розвивати багато категорій. По кожній із них співпрацюють з окремими виробництвами. Наразі останніх близько 15. Окрім Альбіни з чоловіком, у команді працює 30 людей.

«Перед початком повномасштабного вторгнення, – говорить підприємиця, – ми якраз відкрили новий офіс, бо планували цього року агресивне масштабування. Але наразі він пустує, оскільки багато людей із команди знаходяться за кордоном та працюють віддалено. А з тих, що залишилися в Україні, ще не всі повернулись до Києва». 

Також THE LACE має свій склад у столиці. За час існування бренду він встиг змінити три локації, оскільки постійно не вистачало місця.

«Перед повномасштабним вторгнененням ми переїхали у нове приміщення, – додає Альбіна, – де працює чимало людей. Активно розвиваємо онлайн-продажі. Усі відправки йдуть зі складу, а не магазинів».

Бренд має креативний відділ, який під керівництвом засновниці займається розробкою колекцій та їхньою імплементацією. Також тут працюють категорійні менеджери, які спілкуються з виробництвами, розміщують замовлення, шукають тканини та партнерів для їх закупівлі тощо. Деякі напрями бренду на аутсорсі – піар, співпраця з фотографами та ін.

THE LACE має постачальника тканин, який привозить їх із різних країн – Кореї, Китаю, Туреччини. Інші вони доставляють самостійно.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, – говорить Альбіна, – ми очікували великі поставки тканин із Іспанії та Італії, які мали сформувати основу літньої колекції, але були змушені відмовитися від цієї партії з огляду на повну невизначеність».

Через півтора місяці стало зрозуміло, що бренд продовжуватиме працювати. Альбіна розповідає: їм дуже пощастило, бо частина тканин, які вони замовляли, встигла прийти до 23 лютого і бренд таки зміг розробити літню колекцію.

«Частину київського складу перевезли до Львова»

На початку нового етапу війни більшість працівників залишили Київ. А оскільки там знаходився склад бренду, THE LACE не могли працювати, адже весь товар був заморожений. Але їм пощастило перевезти частину свого київського складу до Львова, де також мають магазин.

«Звідси ми відправляли всі онлайн-замовлення перші півтора місяці, – пригадує Альбіна. – Працювати було дуже важко: всі боялись, люди роз’їхались, але я дуже вдячна, що члени нашої команди, незважаючи ні на що, змогли перевезти частину товару до Львова. Це допомогло працювати далі й допомагати тим, хто цього потребував».      

Відразу після релокації бренд почав забезпечувати вимушених переселенців теплим одягом. Щоб стимулювати продажі, вони започаткували ініціативу, в рамках якої давали знижку 20% на весь асортимент. 5% від прибутку донатили на ЗСУ.

«Ми допомагали благодійному фонду «Родина-Україна», – додає Альбіна, – який опікується дітьми, що постраждали від війни, а також тим, батьки яких знаходяться на фронті. Зараз, крім донатів на ЗСУ, фінансово підтримуємо БФ «Тепло», а також розробляємо дроп «The Lace.Тепло», всі кошти від якого будуть передані цій ініціативі».

Також на своїй сторінці в Instagram бренд запустив благодійну лотерею, щоб допомогти зібрати кошти на теплий одяг та взуття для наших захисників.

З початком повномасштабного вторгнення лідером із міжнародних замовлень була саме Західна Європа. Чимало українців, які виїхали за кордон, активно купували товари бренду. «Якщо оцінювати попит зараз, – говорить Альбіна, – то на першому місці в нас США, на другому – Близький Схід, а на третьому – країни Західної Європи».

Зараз немає тенденції до зростання відправки міжнародних замовлень, їхній рівень стабільний. «Можливо, тому, – міркує підприємиця, – що ми не дуже розвиваємо цей напрямок і зараз більше сфокусовані на українському ринкові. Але готуємось і до міжнародної співпраці. Коли почалась повномасштабна війна, то майже відразу зайнялися тим, що вдосконалили свій сайт та покращили його англомовну версію».

Проблему засновниця бренду бачить в тому, що за кордон посилки їдуть довго, тому зараз у планах THE LACE – відкрити склад у Європі й уже звідти відправляти міжнародні замовлення.         

«Основний фокус на нашій команді та допомозі країні, а потім – все інше»

У березні бренд на деякий час призупинив роботу, оскільки всі їхні магазини, крім львівського, були зачинені.

«Тому прибуток становив 10-12% від планового, – додає Альбіна, – у квітні – 25%, травні – 50%, червні-серпні – 80%. І тільки у вересні ми змогли перевиконати план».

На момент виходу матеріалу, компанія розглядає можливість відкриття магазинів у форматі street fashion на Заході України. Свою мережу вони розвивають самостійно, тому для цього треба більше часу та значні інвестиції. Також у планах – збільшувати обсяги онлайн-торгівлі, розширювати асортимент та працювати над якістю, незважаючи на те, що сьогодні є проблеми з поставками тканини. 

«Компанії, які були посередниками, – ділиться засновниця THE LACE, – зараз не мають змоги вказувати терміни доставок, тож ми можемо купувати тільки те й тоді, що й коли прибуло. Для нас як бренду, що працює у форматі fast fashion (кожного місяця презентуємо 50-60 артикулів), це велика проблема, бо виробництво треба планувати і бути впевненими, що тканина приїде. Тож тепер будемо старатися самостійно її привозити. Зараз починаємо процес роботи над колекцією весна-літо 2023 і проводимо переговори щодо замовлення тканини в іспанців та італійців».

Серед труднощів Альбіна називає і коливання курсу гривні, через що бренд змушений підвищувати вартість одягу, адже сировина – іноземна. «Ми маємо постійно перераховувати ціни на товари, – розповідає підприємиця, – що є великою проблемою, бо розуміємо, як це впливатиме на попит. Але не можемо їх тримати на тому рівні, що були, бо в нас великий відсоток у собівартості – тканина і фурнітура». 

Наразі пріоритетним напрямком для THE LACE є індексування заробітніх плат своїм співробітникам по відношенню до курсу гривні. «Фокус максимально на команді та допомозі країні, –  підсумовує засновниця бренду, – а потім – все інше».       

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як відкрити франшизу ювелірного магазину ZARINA:

П’ять років тому її бізнес почався з благодійного проекту, що мав на меті допомагати людям літнього віку із зайнятістю та покращувати їхнє матеріальне становище. Сьогодні це повноцінне виробництво, яке тримається на чотирьох бабусях. У комфортному для себе темпі, працюючи з дому, вони виконують близько 200 замовлень на місяць. 

Бабусі шиють, а Юля — продає через Instagram-магазин. У результаті у плюс виходять усі. Як невелике підприємство з цікавою бізнес-моделлю підсилює тренд на вироби «від ба», Юля розповіла для AIN.Business. 

Enactus

Навчаючись в Одеському національному університеті імені Мечникова, Юля разом із друзями долучилася до громадської організації Enactus. Мета спільноти — створювати соціально-економічні проекти, які поліпшуватимуть життя певній групі людей та розвиватимуть підприємницькі навички учасників.  

«Ми були в пошуку прикольної соціальної ідеї, і мені спало на думку шити якісь вироби з бабусею. З власного досвіду: у мене є бабуся, і коли я щось бачу в інтернеті і хочу пошити, то найперше йду до неї. Тоді я знайшла в мережі сумочки, сама намалювала ескіз, і ми пошили два пробні екземпляри. Раптом що — маю освіту з фінансів і кредиту, але на інтуїтивному рівні розуміла, як усе зшивається», — говорить дівчина. 

На початках, у 2017 році, усі ресурси команда віддавала бабусям. Вони виконували замовлення, а студенти — продавали і повертали бабусям зароблені кошти. «Ми зіткнулися з двома проблемами. Спершу було важко знайти виконавиць і вмовити їх співпрацювати. Нам не довіряли», — пригадує Юля.  

Тоді студенти підключили іншу громадську організацію, яка годувала одеських пенсіонерів та організовувала для них різні заходи. Про проект написали в газетах, і бабусі самі почали телефонувати.

«Ми набрали аж до десяти бабусь, що виявилося помилкою. Відшили купу сумок — не було куди дівати. Я вже розуміла, що треба якось їх продавати та заробляти щось і собі», — говорить Юля. 

Перший поштовх

Команда почала активно писати блогерам. У 2017 році співпрацювати з ними було не так складно. Перший поштовх бренду дала Олена Мандзюк, яка купила сумочку і розповіла про неї в сторіз. На той момент в блогерки було близько 80 000 підписників, і після реклами студентам прилетіло до 50 замовлень. 

«Першою інвестицією були 400 грн з моєї кишені, на які ми закупили матеріал на десять сумочок. Усе зароблене реінвестували, бюджету на рекламу ще не було, тож працювали з блогерами по бартеру», — каже підприємиця. 

Два роки пішло на розкачування. Тривалий час проект не був основною діяльністю і просто висів на фоні, приносивши близько 10 замовлень щомісяця. Переломний момент стався тоді, коли Юля закінчила університет і вирішила серйозно взятися за справу. Так, поступово вкладаючи ресурси в розвиток інстаграму, бренд вийшов на 150-200 замовлень на місяць.

Зберегти «домашність»

Що цікаво, від початку і донині всі бабусі працюють у себе вдома. Кожна — на своїй машинці. «Моя бабуся починала на старій машинці радянського зразка, згодом ми замінили її на сучасну. Комусь докупили обладнання. Тим паче наш фетр — не проблемний у роботі, ми перепробували багато видів у різних постачальників з інтернету, а зараз уже знайшли свій матеріал», — розповідає Юля.

Сировину та фурнітуру бабусі також тримають у себе вдома. «Я не замовляю багато наперед — тільки те, що потрібно на місяць», — говорить підприємиця. До бабусь потрапляють уже вирізані деталі, які треба зшити в готовий виріб. Їх лазером вирізає компанія-підрядник. «Дрібні деталі для нас вирізає чоловік однієї з бабусь, для нього це хобі — працювати з лазером», — додає дівчина.

У Gudzyk є офіс на 30 квадратів, де Юля сортує деталі та працює з документацією, та фотостудія, яка працює як креативний простір. При цьому бізнес-модель дозволяє компанії заощадити на майстерні.

«Я передаю замовлення через соцмережі. Бабусі виконують їх у комфортних для себе умовах, інколи можуть навіть самостійно надсилати замовлення клієнтам. Працюємо всі з Одеси, а моя бабуся — з Нововолинська», — розповідає підприємиця. 

За її словами, таку «домашність» хотілося б зберегти й надалі.

«Мені принципово, щоб виробництво не перетворилося на цех, де безперестанку штопають сумки. Бабусям має бути зручно, навантаження дуже гнучке», — пояснює дівчина. Кожна виконавиця шиє до чотирьох-п’яти виробів на день. На виріб залежно від виду та комплектації йде від сорока хвилин до трьох годин.

Складу в підприємства поки немає, але потреба в ньому невпинно зростає. «Обсяги виробництва за останній час дозволяють замовляти тканину в корейських постачальників напряму, без українських посередників. Її треба буде десь зберігати», — розмірковує Юля.

Розповідати про «закулісся»

Розвитком соцмереж Юля займається самостійно. «Мені це дуже подобається. Я не хочу, щоб сторінка перетворилася на шаблонну, тому веду її інтуїтивно, без контент-плану», — каже дівчина.

Півтора року тому бренд також завів тікток. На початках підприємиця ставилася до нього несерйозно. «Я викладала там звичайні естетичні відео з продукцією, що не давало ніякого результату. А початком війни методом проб і помилок змінила стратегію і почала показувати внутрішнє життя бренду. У нас кожна бабуся має свою історію: одна — переселенка з Луганщини, друга — доглядала за хворою мамою і довго не могла знайти роботу… Як тільки я почала розповідати про «закулісся», говорити про вікову дискримінацію чи проблеми переселенців, паралельно показуючи продукт, тіктоки почали залітати», — розповідає дівчина.

Крім соцмереж, у бренду є сайт, але його через гугл не просувають. «Клієнти дізнаються про компанію з інстаграму й тіктоку, але до 40% з них робить замовлення через сайт — кому як зручно», — пояснює Юля. 

«Доброго ранку! Юля, чохли пошила»

Що цікаво, з початком повномасштабної війни замовлень у бренду стало навіть більше. «Я 24 лютого прокинулася, навколо тривога й невідомість, а одна з бабусь мені пише у вайбері: «Доброго ранку! Юля, чохли пошила». Ми зняли про цю кумедну ситуацію тікток, який залетів на 225 000 переглядів», — каже підприємиця.

Gudzyk відновив роботу через два тижні після нового вторгнення. Юля запусила контекстну рекламу, і замовлення пішли. «Можливо, спрацювала реклама, адже в перший місяць усі активно моніторили телефони. А може, люди просто хотіли підтримати соціально відповідальний бізнес», — припускає дівчина.

У планах на найближче майбутнє — нарощувати обсяги виробництва і знаходити клієнтів. 

«Раніше я хотіла заходити в якісь офлайнові крамнички, але життя внесло свої корективи. У нас був експеримент з онлайн-магазинами на Rozetka і Prom, але ми їх закрили. У нашому випадку клієнтам треба показувати і пояснювати, що це продукт із душею, а на маркетплейсах не зовсім можна розповісти свою історію», — розповідає Юля. 

Наразі Gudzyk тримає фокус на тому, аби дати роботу більшій кількості бабусь. У перспективі Юля мріє, щоб такий вид бізнесу працював не лише в Одесі, а й в інших містах України. 

Нині вишиванки Etnodim вдягає гурт Kalush та президент Зеленський. Втім, бренд відомий не лише своєю продукцією, але і численними благодійними ініціативами на підтримку музеїв, армії, а також колабораціями з українськими митцями. Нещодавно вони долучилися до збору коштів на автівку для ЗСУ, який проводив письменник Сергій Жадан.

Журналістка AIN.Business поспілкувалася із засновником компанії про те, яких змін зазнав бренд після повномасштабного російського вторгнення, чому вони збільшили кількість працівників, скільки коштів донатять на армію та як планують захоплювати американський ринок. 

«Мені було цікаво працювати за 100 грн на місяць»

Під час навчання в університеті Андрій Черуха захопився читанням книжок про бізнес. Його надихали кейси інших підприємців і хлопець хотів бути чимось на них схожим. У нього вже був невеликий досвід створення сайтів, які він робив для академічного осередку в університеті та кафедри культурології. Також в Андрія був хороший товариш-програміст, який і запропонував створити інтернет-магазин. Але потрібна була ідея, що саме вони продаватимуть. 

«Я дізнався, –говорить Андрій, – що на Заході України є вишиванки, які коштують дешевше, ніж у центральній Україні, де їх часто не було можливості купити. Тому вирішив зробити такий бізнес. На той час конкуренції не було. Ми шукали і не могли знайти нікого, хто продавав би так одяг».

Андрій власними зусиллями сфотографував товар, наповнив сайт та за перший тиждень вивів його в топ по всіх позиціях (тоді це коштувало 200 грн). Спочатку нові замовлення з’являлися кілька разів на тиждень, згодом – щодня.

«З товаришем ми розійшлися буквально відразу, – пригадує Андрій, – коли той побачив, що охочих придбати в нас вишиванки не так і багато. З кожного замовлення ми заробляли по 50 грн і він не хотів працювати за 100 грн на місяць. А мені було цікаво. Я був студентом і ці гроші влаштовували».

Так Андрій пропрацював ще три роки. Згодом він закінчив бакалаврат, а під час навчання в магістратурі перевівся на індивідуальний графік і переїхав до Києва, де почав розвивати свій бізнес. Підприємець продавав вишиванки і запровадив кур’єрську доставку по місту. Згодом у компанії з’явився свій магазин. 

«Були різні варіанти назви бренду, – говорить Андрій, – EtnoClothes, Etnostudio і т.п. У нашому місті був магазин Євродім, який продавав будматеріали. Можливо, ідея пішла звідти. Але на сьогодні проект вже «обріс» дизайном, впізнаваністю й інші люди сприймають його зовсім не так, як колись я». 

«Із початком повномасштабного вторгнення перестали купувати тканину в Білорусі»

Ще з 2013 року Etnodim відповідає за всі виробничі процеси.

«Створення сорочки починалося з дизайнера, – пригадує Андрій, – який проектував певні моделі, відшивав пробний зразок і ми віддавали його на аутсорс. Сорочку вишивали, шили і т.п. Але буквально в перший рік повноцінного існування компанії ми вже почали купувати своє обладнання та наймати людей, щоб робити все самостійно».  

Основні матеріали, з якими працює компанія, – нитки і тканина.

«У нас є вишивальний цех, – говорить засновник Etnodim, – в якому працює близько 30 людей. Все вишивається на спеціальних машинах. Спочатку дизайнер створює модель, яка відшивається на маленькій машині, а потім проект масштабується на багато верстатів. Також у нас є свій розкрійний цех, де працює близько 10 людей. Вони це все розрізають, а згодом швачки зшивають. У нас все під одним дахом. Це набагато простіше». 

Для створення виробів бренду ниток і тканин закуповують приблизно на однакову суму.

«Нитки замовляємо в Європі, – додає Андрій, – а тканину купували в Білорусі. Вона була хорошою за якістю. Ми часто експериментували і пробували замовляти в європейських країнах (Бельгії, Франції), а також в Китаї, Індії та Пакистані. Білоруська була однією з кращих. Але з початком повномасштабного вторгнення ми перестали її купувати».

Зараз бренд знайшов альтернативу – дещо дорожчу бельгійську тканину. Також Etnodim налагодив поставки з Туреччини. Там її фарбують у потрібні кольори і доставляють в Україну. Тож наразі проблем із тканиною немає. Свої товари бренд відправляє й у інші країни.

«Якщо всі закордонні продажі поділити на 100%, – додає Андрій, – то США буде складати 45-50%. На другому місці – Великобританія. На третьому – європейські країни на кшталт Німеччини, Польщі тощо. Зараз багато замовлень маємо з Австралії, менше – з Японії та Китаю». 

«До нового етапу війни у нас було 60 працівників, а зараз їх близько 100» 

Із початку повномасштабного вторгнення компанія не працювала протягом тижня. За цей час вирішували, як можна допомогти армії та займалися волонтерською діяльністю. Згодом перевезли свій бізнес із Києва до Львова, де знайшли невелике приміщення на колишній студії звукозапису, й відновили роботу.

«Ми зробили публікації у соцмережах, – розповідає Андрій, – про те, що якщо хтось за кордоном хоче вишиванку, то її можна в нас купити. Розуміли, що українців недоречно було навіть просити про таке. Й відразу з’явилося чимало іноземних замовлень. Всі хотіли підтримувати українське». 

Багато публікацій про бізнеси, які працюють під час війни, з’явилися в українських та іноземних блогерів, а також у ЗМІ.

«Ми відновили свою діяльність, – додає Андрій, – і зрозуміли, що товар продається дуже швидко й потрібно десь брати новий, тому частково перемістили й виробництво. Знайшли схоже у Львові, що теж займалося вишитим одягом. Як потім виявилося, це були наші конкуренти».

До Львова бренд перевіз кількох ключових працівників із сім’ями, а також основні тканини, нитки, мінімальне обладнання. Решта докупили на місці. Справи почали налагоджуватися.

«Ми вже навіть наймали людей на це виробництво, – додає Андрій. – Перед Великоднем, як тільки звільнили Бучу та Ірпінь, я поїхав до Києва, де вже було кілька наших працівників (хтось не виїжджав, інші – повернулися), і ми почали повільно відновлювати виробництво там».

Частина команди бренду на той час вже була за кордоном, тому компанія розмістила оголошення про пошук швачок і вишивальників.

«Відгукнулось чимало людей, – пригадує підприємець. – Раніше знайти швачок було важко, їх бракувало на ринку. А тут їх на диво багато переїхало з Харкова, Херсона, східних областей. Тому ми дуже швидко набрали нову команду. А коли стара почала повертатися до Києва, ми їм купували нові машинки та створювали робочі місця».

Останніми місяцями компанія набрала на роботу багато працівників. До війни у них було 60 людей, а зараз їх близько 100. 

«Etnodim передав на ЗСУ 2 мільйони гривень»

Оскільки справи в бренду йшли добре, й вони почали заробляти навіть більше, ніж до повномасштабного вторгнення, то компанія вирішила донатити на армію.

«Зокрема, віддали два мільйони на «Повернись живим» та Благодійний фонд Сергія Притули, – говорить Андрій. – Всі гроші ми витрачали на підтримку команди, а прибуток донатили. Пізніше на війну пішли наші друзі й знайомі, тож ми почали купувати для них тепловізори, планшети тощо». 

Провів Etnodimі благодійний проект «Стіни музеїв».

«Наша артменеджерка Манана Глонті дуже любить мистецтво, – говорить Андрій. – Вона розповіла, що в музеях зараз зовсім нема відвідувачів і запропонувала якось допомогти. Тож ми відібрали кілька дотичних музеїв і викупили в них квитків на 50 000 грн. Наразі таких партій було вже три-чотири». Для покупців, які замовляють вишиванки, бренд вкладає білети і відправляє по Україні та за кордон. «Піде хтось туди в результаті чи ні, ми не знаємо, – додає засновник Etnodim, – але це вже донат з нашого боку. Тому, думаємо, це буде мати точно ефект».  

Нещодавно бренд запустив колаборацію із українським письменником Сергієм Жаданом, щоб допомогти йому зібрати кошти на автівку для ЗСУ.

«Із митцем спілкувалися працівниці київської комунікаційної агенції Public Kitchen, – говорить Андрій, – з якими ми почали працювати з початку повномасштабного вторгнення. Вони звернулись до Жадана, який сказав, що зараз збирає кошти на 100 автівок і запропонував зробити це разом. Все було дуже швидко: зустрілись, він прочитав вірш і ми записали відео. Люди це гарно підтримали переглядами і донатами. Ми від себе також передали частину коштів. За добу вдалося зібрати 211 000 грн – суму, необхідну для придбання однієї автівки для військових».

«Наразі працюємо не в звичайному, а навіть у швидшому темпі»

Сьогодні у бренду багато ідей щодо наступних колекцій і колаборацій. Андрій розповідає, що наразі працюють навіть не в звичайному, а в швидшому темпі.

«На щастя, ми не зупинили виробництво, – додає підприємець. – З початку нового етапу війни було більше 20 звернень з-за кордону з різних шоурумів, які пропонували розмітити наш одяг. Але в нас його весь час не вистачало. Тому сподіваємось поповнити асортимент, адже добряче розширили своє виробництво. Дизайнери працюють над новими колекціями. Вже починаємо готувати одяг і на зиму, і на наступний сезон».  

Наразі компанія вдосконалює англомовну версію свого сайту і планує все більше продавати за кордон.

«Оскільки в нас найбільше замовлень зараз із США, – міркує Андрій, – то хочемо передати велику частину товару на склад Amazon, що дозволить робити швидку доставку. Зараз потрібно чекати до трьох тижнів, а так можна буде фактично за 2-3 дні зі складу в США відправляти по всій країні. Думаю, що пришвидшення доставки пришвидшить кількість продажів».  

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповідав про те, як працює український бренд виробів з повсті Woolberry:

В інтерв‘ю для AIN.Business співзасновниця бренду Woolberry Катерина Сполітак розповіла про створення компанії, пережите за час війни та плани виходу на західні ринки.

«Повсть — екологічна заміна матеріалам зі шкіри»

Ідея створення бренду Woolberry з’явилася у подружжя Катерини Сполітак та Микити Глушко у 2014 році невдовзі після народження дитини. Пара ніколи не була байдужою до екології: сортували сміття та свідомо підходили до споживання ще до того, як це набуло популярності в Україні. Тож замислившись над започаткуванням власної справи, для них було важливо створити екофрендлі продукт. Відтак, за словами Катерини, було прийнято рішення створювати речі з натуральної повсті.

Матеріал Woolberry привозить з Німеччини. Це натуральна повсть, виготовлена з шерсті овець мериносів. Він, каже засновниця, не шкодить екології, здатний до швидкого розкладання біологічним шляхом та етичний стосовно тварин. Крім цього, повсть міцна, не кошлатиться і не втрачає форми з часом.

За словами Катерини, у 2014 році українці значно більше довіряли товарам зі шкіри, відтак потрібно було показати, що є й альтернативний матеріал. На хвилі уваги до української продукції Woolberry отримав підтримку від споживачів. Це, зокрема, дозволило йому перерости у впізнаваний бренд.

В першу чергу Катерина та Микита інвестували у створення логотипа та брендбуку, що мав відображати мінімалістичну позицію бренду. Замовлення спочатку віддавали на пошив швачці на дім. Потім вже, з перших зароблених грошей, почали закуповувати спеціальне обладнання. 

Важливою частиною просування бренду є ярмарки. Саме там Woolberry досягнув першого успіху: наприкінці 2014 року Катерина вперше представила продукцію на маркеті Don’t Take Fake і за день продала все, що було на стенді. Відтоді бренд став постійним учасником таких заходів, адже за словами Катерини, найкраще відчути переваги натуральної повсті можна на дотик.

«Через війну доведеться розгойдувати маховик роботи»

З початком повномасштабної війни, робота компанії на певний час була заморожена. Катерина з родиною потрапила в окупацію в Київській області. Вони жили у льосі будинку без доступу до електроенергії. У селищі, де знаходилася сім‘я співзасновниці, йшли бої. Вибратися Катерина з дитиною змогли через тиждень, чоловік – пізніше.

Спочатку перед подружжям стояла лише одна ціль – вижити, робота Woolberry була не на часі. Однак пізніше, коли Катерина з сином опинилися у Німеччині, вона почала роздумувати про підтримку бренду. Але було одне «але»:

«Всі донатили, і в тебе язик не повертався сказати щось про сумку. Я не відразу зрозуміла, що ми можемо зробити, як ми можемо направити нашу діяльність на допомогу. Вже потім ми вирішили переводити відсотки з продажу, зробили акцію «знижка за донат», – пояснила Катерина.

Повернутися до роботи допомогли постійні клієнти, котрі писали з інших країн та просили передати через когось продукцію.

До російського вторгнення Woolberry активно продав продукцію за кордон через Etsy. Вони боролися за всі показники й докладали багато зусиль для того, щоб мати хорошу статистику. На початку війни Etsy зробив канікули для всіх українських магазинів через неможливість міжнародних відправлень. Тоді клієнти з інших країн почали їм писати слова підтримки,  запрошували приїхати та пропонували допомогу. За час, що не було ніяких продажів, статистика магазину дуже сильно впала.

«Ми потихеньку відновлюємося. Це речі, які не можна передбачити. Якби я знала, я б продовжувала приймати замовлення. Але це такий момент, коли я сама сиджу без електроенергії, під Макаровим йдуть танкові бої, і я не знаю що буде далі. Ну ось просто такий гіркий досвід, який я здобула і зараз треба заново розгойдувати цей маховик», – розповіла Катерина.

Проблеми також очікуються через падіння курсу гривні, адже повість, з якої виготовляється продукція Woolberry, закуповується за кордоном.

«Я якраз тільки зробила закупівлю в лютому на велику кількість грошей цього матеріалу, тобто зараз він у нас є, але якщо зараз не зробити якийсь квантовий стрибок, то я не знаю чи вистачить там на наступну закупівлю», – поділилася Катерина.

Починаючи з квітня Woolberry потрохи відновлюється, проте наразі бренд досягнув лише 20% від довоєнного стану.

«Зараз важливо просто перебудуватися»

Woolberry вже кілька років продає дрібним оптом продукцію в США, Бельгії та Казахстані. Наразі компанія виходить на німецький ринок та прагне акумулювати навколо себе інші українські бренди. Woolberry регулярно представляє продукцію на місцевих маркетах, та планують розширювати свою присутність.

«Зараз важливо просто перебудуватися на продаж на західних ринках. Завжди був такий момент: ти думаєш, треба це зробити, ти плануєш, але не доходить до цього. Зараз такий поштовх, коли або ти це робиш, або вже ніколи не зробиш. Ось зараз я розумію що цей поштовх стався. Є величезна підтримка для України зі сторони звичайних людей», – вважає Катерина.

Раніше, за словами Катерини, вона їздила навчатися у Мілан, а зараз життя змушує її йти домовлятися про співпрацю у магазин, про який раніше вона тільки мріяла.

«Люди, у яких ми вчилися, зараз готові оцінити наш продукт. Наше завдання, як і багатьох українських брендів зараз, – діяти. Потрібно йти й показувати, не боятися, не соромитися», – пояснила Катерина.

Автор: Марія Макуха

Нагадаємо, раніше AIN.UA розповідав про те, як працює українська компанія CargoCult:

Де купити вишиванку

Merezhka

Merezhka – мережа магазинів чоловічого, жіночого та дитячого етно одягу, яка працює з 2017 року. Велика частина виробів – вишивка власного машинного виробництва. 

Крім одягу, бренд пропонує аксесуари до вишиванок: сумки з українськими принтами для жінок і дітей, обідки для волосся ручної роботи, намиста-корали, пояса під вишиванку.

Локація: м. Хмельницький, вул. Кам’янецька 67 та ТРЦ «Оазис».

Etnodim 

Etnodim – український бренд сучасних вишиванок. Бізнес заснував Андрій Черуха в 2009 році. На початку існування компанія продавала вишиванки ручної роботи від майстрів із Західної України, які, до речі, працюють і до сьогодні. Згодом Андрій Черуха відкрив шоу-рум у Києві, а в 2012 році почав виробляти колекції одягу у власній майстерні. Після – з’явилися вишивальний і швейних цехи. 

Крім чоловічих, жіночих і дитячих вишивок, в компанії є асортимент товарів для дому, домашній текстиль та взуття. 

Локація: м. Київ, вул. Верхній Вал 58/28. 

POLONETS

POLONETS – дизайнерський бренд жіночого та чоловічого вишитого одягу. Офіційно компанія була засована у 2010 році, проте дизайнерка одягу Оксана Полонець почала власну справу ще у 2003 році. 

Бренд пропонує широкий вибір готового одягу та індивідуальне пошиття під замовлення. Для пошиття вишиванок компанія використовує тканини та фурнітуру італійського, швейцарського та іспанського виробництва.

Локація: м. Київ, вул. Хорива 39\41; м. Львів, вул. Шевська 12, шоу-рум Garbery.

«Гойра»

Студія «Гойра» заснована у 2008 році дизайнеркою Іриною Христинич. Виготовляють авторські вишиванки для жінок, чоловіків, дітей, та комплекти для сімей. Крім одягу в студії представлена колекція вишитих аксесуарів: сумки, гаманці, краватки, пояси, а також скатертини та весільні рушники.

Локація: м. Львів, вул. І. Франка, 45.

«Етномайстерня»

«Етномайстерня» – сімейна справа, яка працює з 2012 року. Майстерня є частиною родинного бізнесу «Мамина світлиця» – магазину-салону традиційного одягу. Справою займається вся сім’я: Ярина та Роман Чорні, й троє їхніх дітей. В етномайстерні виробляють вироби з традиційною до промисловою вишивкою. З 2016 «Етномайстерня» почала освоювати машинну вишивку.

Крім одягу, в майстерні виробляють листівки, аксесуари, прикраси, нашивки, вишивка на готових виробах.

Локація: м. Львів, вул. Вірменська, 8.

VARENYKY FASHION

Varenyky Fashion – український бренд одягу в етно-стилі, який поєднує світові тренди з віковими традиціями народної вишивки. Орнаменти вишивки розроблені під час консультації з етнологами.

Де купити вишиванку: м. Київ, вул. Володимирівська 89\91.

YULIA MAGDYCH

YULIA MAGDYCH – бренд українського традиційного одягу, заснований Юлією Магнич в часи Революції у 2013 році. 

Особливістю бренду є етнічна 3D-вишиванка, створена за візерунками, знайденими в музеях, приватних колекціях та під час дослідницьких подорожей Україною. Згодом дизайнерка перейшла до більш традиційних візерунків української вишивки. 

Локація: м. Київ, вул. Городецького 12.

Етно одяг Khrystyna Rachytska

Етномайстерня-шоурум Христини Рачицької пропонує український традиційний одяг у поєднанні з сучасними тенденціями. 

Вишиті елементи декору виконуються вручну. Застосовуються такі традиційні техніки як гладь, колодки, мережка, пікування. Для пошиття й оздоблення моделей використовують льон, шкіру, сукно, деревину, пір’я та коноплі. 

Локація: м. Львів, вул. Замарстинівська, 7.

VITA KIN

Vita Kin – бренд займається виготовленням жіночого одягу з елементами національних візерунків. Компанія заснована дизайнеркою Вітою Кім, перша колекція якої вийшла у світ в 2014 році. Протягом всіх років марка освоювала різні ремісничі технологій, запозичені зі всього світу. Кожен виріб бренду виготовлений у власній майстерні бренду в Києві. 

Де купити вишиванку: м. Київ, бульвар Лесі Українки, 7A.

«Птаха»

«Птаха» – бренд жіночого етно одягу, заснований дизайнеркою Наталією Мельник, яка займається розробкою дизайнів для ручної вишивки вже понад 5 років. «Птаха» пропонує сучасні вишиванки, а концепція полягає у створенні виробів, які можна носити щодня. В асортименті: сукні, блузки.

З початком війни, у Leva зіштовхнулися з низкою проблем, однак вони поступово відновлюються та будують амбіційні плани на майбутнє. В інтерв‘ю для AIN.Business співзасновниця Leva Людмила Помазанова розповіла історію створення бренду та його роботу під час війни.

Нагадуємо, AIN.Business продовжує збирати історії малого та середнього бізнесу в Україні. Якщо вам є що розповісти, – заповніть форму:

Розкажіть нам про свій бізнес

«Слоган нашого бренду – живи екологічно, цінуй живе»

За словами Людмили, ідея створення бренду виникла після народження дітей. В певний момент вона зрозуміла, що хоче реалізувати свій творчий потенціал та створити проект, який би не тільки приносив дохід, а й мав на меті важливу соціальну місію.

Оскільки сім’я Людмили почала розділяти принципи шанобливого ставлення до природи та раціонального використання природніх ресурсів, – це мав бути не просто зручний домашній органічний одяг для дітей. Обов’язковим елементом бренду стало виробництво лише з натуральних тканин. Саме ці принципи були покладені у концепцію Leva. В якості принтів вирішили використовувати авторські зображення тварин і рослин з Червоної книги України.

«Слоган нашого бренду – Live ecologically, value alive (Живи екологічно, цінуй живе). Leva – це не тільки перші літери нашого слогану, але й об’єднання імен наших дітей – Лев та Єва», — розповідає Людмила.

Від ідеї до її реалізації пройшло три місяці. За цей час був розроблений логотип та авторські принти для одягу, знайдено виробництво, що відповідає заданим вимогам, пошиті перші взірці піжам, зняте промо відео, створена сторінка бренду в Instagram.

«Найскладнішим було знайти саме органічні тканини»

Оскільки органічна бавовна становить лише 1% зі всього обсягу виробленої бавовни у світі, тож знайти її не так-то і легко. В Україну її ніхто не завозить. Людмила сама шукала фабрики, які виготовляють таку бавовну, отримувала взірці, і тільки після цього замовляла тканину.

Ще однією проблемою для бренду став ковід. Оскільки Leva запускався у жовтні 2020 року, команда вже знала, що на них чекає. Однак, вірус все одно спричинив проблеми через захворюваність працівників та подовжені терміни випуску колекцій. Відтак, у Leva ще на старті зрозуміли, що бізнес має бути гнучким та швидко реагувати на зміни.

За менш ніж півтора року роботи, до початку повномасштабної війни, бренд встиг представити декілька колекцій дитячого одягу: RedBookAnimals та RedBookFlowers з унікальними авторськими принтами тварин та рослин з Червоної книги України. Крім цього, за словами Людмили, вже протягом року бренд співпрацював з магазинами дитячого одягу «Пташеня» у Львові й Тернополі. За результатами першого місяця співпраці self-through rate досягнув 80%. 

У лютому 2022 року Leva тільки-но отримали унікальну тканину з Індії, яку Людмила шукала пів року, — вельвет, що не лише має сертифікат GOTS (сертифікат, що підтверджує органічність походження тканини), а й пофарбований натуральними фарбниками рослинного походження, такими як квіти, корені рослин, листя тощо. Бренд планував весняну колекцію, розробив новий принт для піжам та мав замовляти нову партію тканини, яку принтують спеціально для Leva у Туреччині. Але 24 лютого ці плани були перекреслені.

«Відновили продажі лише в квітні»

З початку повномасштабної війни, пріоритетом, за словами Людмили, стала безпека сім’ї та партнерів. Відтак, всі процеси з кінця лютого 2022 року і протягом березня були поставлені на стоп. У березні, коли виробництво практично не працювало, Leva віддали частину піжам, що були у наявності, у дитячу лікарню Охматдит. Із залишків тканин на складі пошили пелюшки для дітей у лікарні.

Бренл відновив продажі лише у квітні. Відтоді 30% від прибутку вони перераховують у дитячу лікарню Охматдит та підтримують організації/волонтерів, що опікуються тваринами й птахами, які постраждали внаслідок війни.

«Це економічно невигідно дня бізнесу, бо ми працюємо виключно з органічними тканинами, які є досить дорогими, і ми не маємо великої націнки, однак це наш вибір в умовах теперішнього часу», — розповіла Людмила.

«Основна складність – логістика»

Основна складність у роботі зараз – це логістика. Моделями, на яких розробляється колекція та шиються експериментальні взірці, стали діти Людмили, котрі знаходяться разом із нею у Варшаві. Швейне виробництво, натомість, – у Києві. Щоб затвердити нову колекцію, взірці передаються автобусом у Варшаву, і потім в онлайн режимі вносяться правки, коректується та дистанційно затверджується модель.

Ще одна проблема полягає в тому, що темпи виробництва знизилися. Адже підприємство, з яким працює Leva, теж активно допомагає постраждали внаслідок війни дітям: закуповує речі першої потреби, шиє органічний одяг, плете маскувальні сітки для військових. Крім цього, з шести швачок зараз працює три, бо люди бояться виходити на роботу. 

Складнощі викликає також нестабільність курсу валют, через що Leva поки що зафіксували ціни у гривні для України. Проте, тканини для виробів закуповуються за кордоном і оплачуються у євро. Відтак, хоч середній чек практично і не змінився, бренд ще не досягнув довоєнних показників. Проте, запевняє Людмила, вони поступово наближаються до цього.

«План: продовжувати свою справу, розширювати впізнаваність та виходити на міжнародні ринки»

Станом на серпень 2022 року, Leva працює в Україні, здійснює доставку у межах України, в Європу й США.

«Не знаю, наскільки коректно зараз будувати плани. Але впевнена, що перемога обов’язково буде, адже для цього кожен громадянин України, не тільки бізнеси, докладає багато зусиль. Єдиний план – продовжувати свою справу, виробляти органічний одяг, розширювати впізнаваність бренду та намагатися виходити на міжнародні ринки, щоб про Україну знали не тільки у зв’язку з війною, а й захоплювалися бізнес складовою нашої держави. Ми повинні довести, що made in Ukraine є синонімом високої якості та ексклюзивності в усьому світі», — вважає Людмила.

Нагадаємо, раніше AIN.Business розповів про те, як команда стартапу Rekava виготовляє одноразовий посуд та свічки з кавової гущі.

В інтерв‘ю для AIN.Business засновниця 7/11 Seven Eleven Юлія Ісай розповіла про створення бренду, його розвиток та що відбувається на ринку в умовах війни.

Від ідеї до першої продажі за півтора місяці

За словами Юлії, ідея створити 7/11 Seven Eleven виникла сама собою, бо хотілось «щось своє». Дівчина припускає, що вона завжди витала у повітрі, адже мати засновниці працює у сфері моди.

«На всіх святах і конкурсах я була в нових пошитих сукнях, дизайн яких ми придумували разом із мамою», – згадує Юлія Ісай.

Від ідеї до створення лого пройшов один день, до перших візиток – тиждень, до першої речі – два тижні, а до першої продажі – півтора місяці. Загалом у створення вклали 10 000 грн.

Для того, щоб розвивати та популяризувати бренд, команда вела соціальні мережі, брала участь у маркетах, показах, працювала з інфлюенсерами, стилістами. Не обійшлося без запуску таргетованої реклами, співпраці з мультибрендовими магазинами та платформами.

22 колекції, 8 співробітників, 1 магазин

Станом на серпень 2022 року в основній комнанді 7/11 Seven Eleven 8 співробітників. Ще з десятьма людьми бренд працює по проектно. Хоча усе починалося з шоуруму, наразі 7/11 Seven Eleven має повноцінний магазин у Києві, який розташований поряд із творчою майстернею.

Частину тканин для пошиття одягу бренд завозить з Туреччини. Іншу частину купують в Україні: за словами Юлії, вони також турецького або китайського виробництва. За 7 років існування бренд представив 22 колекції, над якими працював лише один дизайнер – засновниця бренду.

Не дивлячи на війну, виробництво та магазин – працюють

З початку повномасштабної війни, команда опинилася в різних точках України, а дехто виїхав за кордон. Коли минув тиждень, бренд вирішив розпочати роботу онлайн магазину, розповідає Юлія Ісай. Згодом почати вивозити речі в область, аби мати змогу відправляти замовлення.

В серпні 2022 року 7/11 Seven Eleven працює повноцінно. Якщо до початку війни середній чек складав 4200 грн, наразі ця цифра складає 3500 грн. Серед іншого, говорить Юлія, існувати вдається завдяки постійним клієнтам, також бренд намагається виходити на міжнародні ринки. Зокрема, починає працювати все з більшою кількістю платформ із Грузії, Штатів, Європи. 

«Ми все так само працюємо: працює виробництво, працює магазин, я вже третій тиждень особисто продаю речі в Варшаві, щоб виплачувати зарплату працівникам бренду, сплачувати податки. Штат трохи зменшився, бо дехто повернувся до рідних міст, а хтось не має сил працювати», – додає Юлія Ісай.

Говорячи про втрати, які принесла війна, Юлія відмітила, що вони не є такими суттєвими, як пожежа на складі у лютому 2021 року. Одночасно, команда втратила відчуття впевненості і маркетиновий план, з‘явилися сумніви щодо розробки повноцінної осінньої колекції. Хоча останнє відобразиться на продажах, Юлія Ісай сподівається, що з часом бренду вдастся повернутися до рівня та показників, які були до початку жорстокої війни.

Попит на одяг в Україні – росте

На думку засновниці 7/11 Seven Eleven, попит на брендовий український одяг росте, адже люди повертаються до звичайного життя, святкувань. Всі розуміють, що завтра може не настати, і намагаються собі ні в чому не відмовляти, – війна на кожного вплинула по-різному, додає Юлія. До того ж, світ підтримує український бізнес і українських дизайнерів.

«Масс-маркет купують добре, хтось класно виріс у продажах, сегмент вище середнього купують трохи менше, але втрачені замовлення в Україні перекривають замовлення з інших країн», – говорить Юлія Ісай.

В самому 7/11 Seven Eleven не відчувають складнощів з пошиттям одягу, виробництво працює. Поставки тканин вдалося налагодити, єдина складність – курс долара, за яким їх закуповують. Разом із цим зростуть ціни й на готовий одяг бренду, адже матеріали стали в 1,5 рази дорожчими.

Що далі

Після перемоги України в 7/11 Seven Eleven сподіваються на зростання кількості замовлень. Завдяки цьому бренд зможе розширюватись та розвиватися.

У дев’ятому випуску ми розповімо про відомий український бренд MUST HAVE, який з перших днів повномасштабної війни замість суконь почав шити розвантажувальні жилети та балаклави. Як ще компанія допомагала ЗСУ та українкам, що виїхали з небезпечних точок, яким трендам в одязі віддають перевагу клієнти сьогодні та чи вийде MUST HAVE на закордонний ринок — поділилися засновниці бренду Анна Бец та Анастасія Дзюба.

Слухати на SoundCloud:

Також епізод можна прослухати на Apple Podcasts, Spotify, Anchor та Overcast. Або ж читайте коротку текстову версію нижче.

Декілька фактів із розмови:

• Засновниці MUST HAVE Анна Бец та Анастасія Дзюба не приховують — повномасштабне вторгнення сильно вдарило по їхньому бізнесу: показники впали в рази. У бренду — власне виробництво та 10 магазинів, які за час війни фізично не постраждали. Однак є низка інших проблем.
  
• Наприклад, втрачена постійна клієнтська база, оскільки більшість клієнток бренду виїхали за кордон. Вихід з цієї ситуації — нарощення онлайн-продажів за кордон та відправлення товарів своїм покупцям до інших країн: логістика в Україні працює. Масштаби не такі великі, але це перший крок, що дозволяє підтримувати бізнес. 

• Ще один виклик війни — закупівля матеріалів. Засновниці бренду зізналися, що з 24 лютого не змогли отримати нових партій тканин та фурнітури з-за кордону. Допомогла продовжити роботу їхня завбачливість: чимало матеріалів були придбані заздалегідь. Не останню роль зіграв і досвід ведення бізнесу під час пандемії COVID-19: ця криза допомогла оптимізувати процеси, навчила бути швидкими та гнучкими. Так, компанія одразу запустила нові актуальні товари, наприклад, на полицях з’явився дроп із патріотичними написами, вперше запустили колекцію чоловічих футболок. Усе це добре продається і допомагає бізнесу залишатись на плаву. 
  
• MUST HAVE також продовжує активно допомагати ЗСУ та ТрО — вже відшили понад 6 тисяч розвантажувальних жилетів та 4 тисячі балаклав. Крім того, українки, які були вимушені покинути свої домівки в областях, де велись активні бойові дії, могли отримати безкоштовно набір необхідного одягу на перший час: футболку, флісові штани та худі. Дрібниця, але як виявилось, тисячі людей тікали від війни з одним рюкзаком й одним комплектом одягу. Коли ж дістались безпечніших місць — побачили зачинені магазини та просто не мали змоги щось придбати. Бренд надав допомогу одягом на 600 тисяч гривень. 
  
• Відкривати магазини за кордоном MUST HAVE наразі не планує. Натомість команда працює в Україні, активно створюючи нові колекції. Засновниці бренду зізналися, що вже кілька років думали про запуск лінії вишиванок. Війна спонукала реалізувати цю ідею — тож найближчим часом бренд готується випустити сучасні українські вишиванки зі збереженням традиційних орнаментів, які можна носити не тільки у свята.

Його власниці Марії Дойбан 38 років. Останні три з них жінка витратила на те, аби трансформувати хобі в доволі успішне виробництво лляного одягу. За цей час обсяги виросли з одного до двадцяти виробів на день. 

Після того як російські війська окупували Херсон, бізнес став на паузу. Марії манівцями вдалося вивезти лекала, частину тканини та готового одягу. Евакувація обійшлася в $5000. 

Ось уже місяць, як Zagrava обживається на новому місці — у Данії. Виробництво працює одноосібно, із чергою замовлень на два тижні наперед. Про свій шлях — від домашнього цеху до кімнати в чужій країні через блокпости й кордони, Марія розповідає вAIN.Business.

Немає — зроби сам

У Марії економічна освіта, але до Zagrava вона працювала фотографинею. «Паралельно шила весільні сукні з натурального шовку. Мені не подобалося, який вигляд мали наречені в Херсоні. Вони обирали величезні совкові сукні, і я почала створювати мінімалістичні. Без професійної освіти, курсів — це досі незакритий гештальт. Просто купила машинку і почала шити», — розповідає Марія.

У певний момент жінка усвідомила, що втомилася і хоче змінити напрям діяльності. Ідея Zagrava народилася з власної потреби. Хотілося носити естетичний і зручний одяг вільного крою, але на ринку такого не було. 

«Я вирішила, що працюватиму тільки з льоном. По-перше, це про натуральність і гармонію. По-друге, таке обмеження дозволило підігнати концепцію під можливості та стати нішевим монобрендом», — говорить жінка.

Стартували навесні 2020 року — разом із карантином. У перших партіях були кімоно, сукня та костюм з шортами і сорочкою в різних кольорах. Марія багато працювала над тим, аби донести людям, що їм не треба мати багато одягу та наряджатися для виходу з дому. 

«Стратегія така. Спочатку ви купуєте наш костюм, аби сидіти в ньому вдома. Потім ви можете вийти в ньому на прогулянку з собакою, а потім ви розумієте, що взагалі не хочете його знімати, бо комфортно».

З десяти метрів льону

Марія придбала 10 метрів льону, виконала замовлення і на прибуток закупила удвічі більше тканини. «Однак щоб так починати, треба мати багато додаткових навичок. Наприклад, я сама фотографувала моделей і вела сторінку в інстаграм, адже мала в цьому досвід», — зазначає Марія. Початкова інвестиція у власний бренд склала $1000.

На руку зіграла рекомендація херсонської письменниці Олі Котрус, яка під час карантину підтримувала українські бренди і в соцмережах згадала Zagrava. Так з’явилися замовлення від незнайомців і запустилося сарафанне радіо.

Улітку 2020 року Марія виконувала одне замовлення на день. «Та в червні вже стало зрозуміло, що історія має сенс. Тож я винайняла ще одну швачку і зняла приміщення в історичній частині Херсона. Це була світла майстерня на 30 квадратів — на другому поверсі, з великими вікнами», — пригадує підприємиця. 

Політ нормальний

Майже одразу бренд почав працювати на склад і вийшов на Etsy. Маркетплейс допомагав вирівнювати міжсезоння. Для Zagrava гарячий сезон — з весни до серпня та взимку, у час відпусток. Тоді в цеху працювало п’ять людей, які відшивали по 20 виробів у день. 

Etsy приносив до третини продажів і підтягнув компанію в карантин, коли втратилася частина клієнтів, що подорожувала в теплі краї, зокрема на Балі. «Решта — український ринок. І він просто чудовий! Люди цінують якість. За весь час ми змінювали ціни чотири рази, і жодного це не вплинуло на кількість продажів», — зазначає Марія.

Велика закупка

У переддень повномасштабного вторгнення росіян Zagrava закупилася, як слід, узявши близько 50 рулонів льону по 2,5 тисячі метрів. Також зробила запаси продукції — готувалася до нового сезону. 

З початком війни тканина стала для виробника одним із найбільших викликів. Zagrava працювала з Білоруським льонокомбінатом і мала регулярні поставки. «Із закупкою тканини є свої нюанси. Треба встигнути зробити це вчасно, адже льон розбирають у масштабних обсягах, а мені потрібні невеликі партії. З Білоруським льонокомбінатом, точніше з його представниками в Україні, було комфортно працювати, але з першого дня я припинила це робити. Не хочу будь-яким чином підтримувати війну», — говорить Марія. 

До Чернівців

23 лютого жінка святкувала свій день народження в Португалії. «У Лісабоні мене розбудили новинами про те, що почалося, а в мене вдома двоє дітей. Був шок», — пригадує Марія. 

Херсон — одне з перших міст, куди зайшли російські війська. Уже 3 березня його повністю окупували. Марія повернулася в Україну і вирішила евакуювати виробництво в Чернівці. 

Найцінніше, що треба було забрати, — лекала. «Тканину, нитки, обладнання можна знайти в іншому місці. У Чернівцях я купила найпростішу машинку, промислову праску та фурнітуру. А от лекала ми відпрацьовували протягом трьох років, це скарб», — пояснює Марія.

Одна з працівниць, яка лишилася в Херсоні, заїжджала в майстерню, коли не було комендантської години, пакувала тканину й готові вироби та передавала невеликими посилками. На послуги перевезення Zagrava витратила майже всі гроші, які мала на той момент.

У Чернівцях Марія орендувала будинок, де обладнала окрему кімнату під виробництво. Замовлень було вдосталь. Жінка працювала одна, без команди, і просто не встигала. На певний час довелося навіть прибрати посилання на сайт в інстаграмі. 

«Я зіткнулася з реальним дефіцитом кадрів. Середня зарплата швачки в Чернівцях — 12-15 000 грн, це п’ятиденний робочий день. Такі ж кошти можна отримувати як допомогу за кордоном, ще й з безкоштовним житлом. Через це чимало працівників виїхало за кордон. Десь шість дівчат відписали мені на пропозицію роботи: «Ой ні, я в Німеччині». 

З іншого боку, Марія не могла наважитися орендувати окреме приміщення та найняти людей, адже це відповідальність. В умовах війни вона зросла в рази. «Я візьму людину в Чернівці, а через місяць почнуть летіти ракети, і що мені з нею робити. Я не можу дати працівникам жодних гарантій», — говорить жінка.

Наразі бренд стиснувся до найменш можливого обсягу існування. «Якщо треба порада, як оптимізувати видатки, то Zagrava готова. Є одна я з машинкою», — жартує підприємиця.

Життя кочівників

На заході України вона пропрацювала два місяці, а потім власник не продовжив оренду. «Чесно кажучи, я хотіла би бути супержінкою, але я звичайна мама, і в мене двоє дітей. Коли молодша сказала, що їй набридло життя кочівників, я зрозуміла, що треба переїжджати в місце, де я зможу забезпечити родині сталий спосіб життя хоча б на певний період», — розповідає Марія.

Обрали Данію. «Я багато знаю про цю країну. Вона не так навантажена українцями. До того ж у нашому регіоні всі спілкуються англійською, а в мене достатньо вільний рівень», — каже жінка.

У Данію вона переїхала на початку червня і за кілька днів уже почала працювати. «Може, мене тут вважають божевільною, але я скрізь кажу, що тікала не від бідності. У Херсоні я мала абсолютно все. Пила щоп’ятниці вино з друзями, мала гарну квартиру з гарним дизайном. Шкода багатьох речей, які там залишилися. Я мала класну майстерню. Багато подорожувала й жила чудове життя. Не хочу, аби до мене тут ставилися з якимось жалем. Я звикла заробляти сама», — говорить Марія. 

Єдине, у чому вона просила допомоги, — пошук приміщення. «Данія гарно вибудовує соціальні зв’язки. Данці підтримують тим, що знайомлять тебе з людьми. Запрошують на вечерю і кажуть: «Це Марія, вона вміє шити і шукає майстерню», —  розповідає підприємиця. На запит відгукнулася заможна родина, яка виділила кімнату в одному зі своїх будинків. 

«Я приїхала, а тут такі величезні вікна — одним словом, майстерня мрії. Тканини й машинку я забрала з собою. На митниці на мене дивилися, як на крадійку. Мала тільки ручну поклажу зі своїми речами, решта — обладнання. На кордоні зі Словаччиною працівниця митниці почала закидати, що це промислові обсяги, треба розмитнювати. Я кажу: «Це єдине, що в мене залишилося. Я з Херсона. Хочеш, давай про це поговоримо», — пригадує Марія.

Її пропустили, і як тільки вона написала, що відновлює роботу з Данії, пошив забронювали на два тижні. 

Дві компанії

Зараз Zagrava працює повністю за українським законодавством. Як тільки Марія отримає місцевий податковий номер, відкриє ФОП за кордоном. «Я консультуюся з юристом, аби зробити два підприємства. Одне — на європейський ринок, інше — на український, аби продовжувати сплачувати податки  в Україну та наповнювати нашу банківську систему», — говорить жінка. Наразі 90% замовлень вона отримує з України.

Привезеної із собою тканини вистачило на кілька тижнів. Нині Марія шукає європейську тканину, але це не так просто. Закупки треба робити взимку, знайти щось на фабриках посеред сезону неможливо. Єдиний варіант — стокові дизайнерські тканини, коли ти можеш купити рулон чи два одного кольору.

Усе це впливає на ціни. «По-перше, ми втратили третину вартості гривні, тому я підвищила прайс на 30%. Підганяла його під курс валют, а не під життя в Данії, бо люди не мають оплачувати моє бажання жити в іншій країні», — пояснює Марія. 

«Чи я повернуся? Зараз я не маю сміливості самій собі відповісти на це питання. Життя — це те, що відбувається тут і зараз. Якщо ситуація нормалізується, буду думати про повернення. Поки ж намагаюся не жити минулим і знаходжу порятунок у роботі», — підсумовує підприємиця. 

На весну-літо дівчата планували найкращий в історії бренда сезон. Утім, закуплена тканина замість жіночих костюмів пішла на одяг військовим. Від початку повномасштабної війни MustHave пошив близько 10 000 розгрузок і балаклав та безкоштовно роздав речі переселенцям на 600 000 грн. 

При цьому компанія продовжує відшивати власні колекції та випускати патріотичні дропи. AIN.Business поспілкувався з Анею і Настею та з’ясував, як багаторічний досвід допомагає дівчатам втримати бізнес на плаву. 

Створити щось локальне

Аня: У 2010 році ми з Настею вирішили започаткувати власну справу. Думали-гадали, що це буде, і зрозуміли, що хочемо створювати одяг і відшивати його в Україні. Настя з міста Бердичева, що на Житомирщині. Тут столітня фабрика, багато швейників, а отже, вистачає профільних кадрів. А ще якось вважалося, що у великих містах усе є, а в маленьких — немає, хоча потреба існує. Тож ми вирішили створити щось локальне, невелике. 

Настя: Стартували не з виробництва, а з магазину. Спершу нам шили одяг місцеві ательє або майстри на дому, а ми його продавали. Через два роки відкрили в Бердичеві власне виробництво. Пам’ятаю стартовий капітал — $4000. Розвиток ішов нон-стоп: увесь прибуток вкладали в нову машинку, спеціальний ніж, ще якесь обладнання. 

Аня: Паралельно намагалися просувати соцмережі. Таких, як MustHave, тоді було небагато. Ми почали отримувати чимало замовлень з Києва. У якийсь момент попит зі столиці перевищив локальний. І ми запустили кур’єрську доставку в столиці.

Настя: З двома кур’єрами: Аня й Настя.

Боже, яка площа

Аня: Коли тільки запустили виробництво, ми планували відшивати 300 одиниць на місяць. Це були максимальні плани, і на початках виходило втричі менше. Потім поступово набрали людей і з кімнати на 25 квадратів виросли до 120 кв. метрів. Здавалося, боже, яка площа, як ми заповнимо її кравчинями й технікою. Та за рік компанія досить швидко розширилася. 

Були маленькі, але дуже гнучкі

Аня: На фінал Євро-2012 ми відкрили перший шоурум у Києві. Орендували кімнату на 25 квадратів, за рік розширили її удвічі. Шоурум досі працює за тією ж адресою — Володимира Винниченка, 14, але він виріс рази в чотири, це точно.

Настя: У нас довго не було офісу, і ми працювали прямо в шоурумі, робочий стіл стояв за шафою. Класно було слухати відгуки клієнтів, контролювати якість сервісу. Це були прикольні часи, коли ми отримували багато інформації, на основі якої могли швидко ухвалювати рішення. 

Аня: Були маленькі, але дуже гнучкі. Перший рік шоурум розкачувався, ми тільки встигали затикати дірки: там тканина, тут зарплата, ще оренда. Серйозної фінансової звітності за міжнародними стандартами, як зараз, не вели. І на краще.

Стукали в усі двері

Настя: Перші три роки роботи ми намагалися розповісти людям, який крутий наш товар. Стукали в усі двері. Вкладали в сервіс, аби викликати в клієнтів вау-ефект від виробу, підходу. Тоді працювало в основному сарафанне радіо — друзі друзям. 

У 2014 році нарешті почався тренд на українське. До цього часу ми з Анею боролися за те, що своє — якісне й модне, його варто обирати. Опісля вже не потрібно було когось шукати і щось доводити. На вітчизняний одяг з’явився шалений попит. Він і спонукав нас масштабувати виробництво, адже деякі сукні клієнти чекали по два місяці. 

Аня: Ми були готові до зростання попиту: мали виробничі потужності, клієнтську базу. Пазл склався. Також допомогло те, що в 2014 році нашу сукню за 799 грн обрала на День прапора перша леді Марина Порошенко та її доньки. Тоді мали багато жовтих, синіх і білих суконь в асортименті. Зараз у мене дежавю, тому що ці кольори знову заполонили колекції.

Вихід на інший рівень

Аня: Згодом ми вирішили відходити від формату шоуруму, а відкривати магазини в торговельних центрах. Хотіли бути першим українським масмаркетом жіночого одягу.

Зараз у нас 8 магазинів у ТРЦ, при цьому MustHave лишив два шоуруми — у Києві та Львові. Шоурум — більш домашній формат, де ми влітку ставимо столик, лавочку. Клієнти можуть прийти туди з родиною, собакою та провести кілька годин не поспішаючи.

Це був органічний вихід на інший рівень, адже, працюючи з мережами, ти не можеш складати лист очікування на тисячу позицій. Найдорожче, що дає ТРЦ, — потік покупців. Просити їх почекати два місяці означає втратити клієнтів. 

У той переломний момент ми почали працювати на склад. Він разом із виробництвом і колцентром розташований у Бердичеві. 

Настя: Тоді ми відшивали 3000-4000 одиниць на місяць, але це умовний показник, який ставить поруч просту футболку зі складним жакетом. До пандемії обсяги виробництва виросли до 8000 позицій на місяць. 

Суворий учитель

Настя: Насправді, пандемія коронавірусу нас покращила. До того MustHave був якийсь розслаблений. З першим локдауном ми переглянули абсолютно всі процеси в компанії, особливо структурували видатки. Довелося скоротити до 15% співробітників. Зате ми стали сильнішими, і після двох років коронавірусу вже знали, що робити, коли у двері постукала війна.

Аня: 2020 рік просів, була смішна рентабельність, але головне — ми зберегли компанію та оптимізували її діяльність. Як результат, у 2021 році зросли на 36% і таким чином повернулися на доковідні показники. Карантин став суворим учителем, якому ми дуже вдячні. 

Балаклави кольору хакі

Аня: 24 лютого о 6 ранку в нас був дзвінок з HR і директоркою роздрібної мережі, де ми домовилися про невелику паузу. Виробництво призупинилося ненадовго: уже в понеділок-вівторок ми отримали запити на пошиття розгрузок. Директорка виробництва обговорила це зі швачками, і люди захотіли виходити на волонтерських засадах. 

Настя: Першими звернулися місцеві бердичівські волонтери. Потрібні були розгрузки для ЗСУ та ТРО. Ми відшивали партії безкоштовно, але нам давали тканину та фурнітуру. Балаклави робили повністю своїми силами. Потім долучили соцмережі, почали збирати гроші та шукати партнерів, які змогли б закуповувати тканину. 

Ми отримували запити з усієї України: це могли бути й повідомлення від клієнтів, які волонтерять, і листи від військового керівництва. За цей період пошили 6500 розгрузок і 3500 балаклав. Також брали невеликі замовлення на аптечки й рюкзаки. 

Тканина на балаклави була запланована на жіночі спортивні трикотажні костюми. Костюми відшили жовті, помаранчеві та фіолетові, а хакі сподобалося нашим захисникам і захисницям. 

За кілька тижнів ми зрозуміли, що MustHave — бізнес, якому потрібно платити зарплату й податки. Вдалося знайти партнерів, які компенсують собівартість одягу на волонтерські потреби. За цією схемою працюємо й досі. 

Аня: Якщо з березня виробництво на 70% працювало на волонтерство, а 30% становили власні колекції, патріотичні дропи, то зараз уже повернулося чимало кравчинь, трохи збільшилися виробничі потужності. І ми почали випускати нову колекцію — хай у менших обсягах, зате в нормальному графіку. Зараз відшиваємо 60% свого та 40% військового.

Готували класну колекцію

Настя: Із тканинами проблем не мали, тому що ковід навчив замовляти все завчасно. На початок війни в нас була закуплена майже вся тканина на весну-літо та частково відшиті колекції. До того ж ми розробляємо власні принти, кольори, тому запаси тканини на складі завжди є. До сьогодні не було жодної нової поставки.

Аня: MustHave готувався до найкращого сезону за всю історію. Були грандіозні плани щодо зростання: ми просто раділи від цифр у звітності та готували класну колекцію. Мав бути сезон з величезною кількістю цікавих артикулів. 

Режим роботи

Аня: На початку березня ми вирішили відкрити у Львові шоурум, а за тиждень — корнер у торговельному центрі. Люди приїхали на захід майже без речей, у піжамах чи спортивках, тож був високий запит на одяг. 

Стрит і ритейл почав відкриватися: дозволила міська влада. І ми зробили знижку 30% на нову колекцію, а залишки комплектів теплого одягу роздавали безкоштовно людям з найбільш постраждалих територій. Ініціатива тривала понад місяць, і за цей час ми роздали одягу на 600 000 грн. 

Настя: У Києві магазини не працювали досить довго — аж два місяці. Ми відкрили шоурум і працювали через день по 3-4 години. Коли ТРЦ були зачинені, ми не платили оренду за магазини. Директорка роздрібної мережі пройшла школу перемовин за ковідної історії та напрацювала схему відносин з кожним молом.

Аня: Згодом люди почали повертатися до столиці. Першим відкрився River Mall, потім Gulliver, Respublika та Lavina Mall, яка встигла підлататися після російського обстрілу. 

Відвідуваність упала вдесятеро

Настя: У нас є лічильники входу в кожному магазині.

На деяких точках у столиці показники відвідуваності впали вдесятеро, і це ще непогано. Десь — у 20 разів. Одразу після відкриття в Києві було менше за 30% від попереднього обігу. Сумна історія, але ми раді можливості мінімально працювати.

Уже в січні попит був низьким. Січень — завжди найгірший місяць у ритейлі. Усі звикли, але цьогоріч він був особливо поганим. Звісно, після весни ми у великому мінусі, але маємо позитивну динаміку. Мінус є, але щомісяця він зменшується.

Аня: Щось Настя дуже позитивна.Можна сказати, що фінансові показники поки швидше погіршуються, аніж дають обнадійливі результати.

По-перше, невеликий шоурум у Львові не може врятувати всю мережу. По-друге, магазини у Львові працюють більш-менш, але це не плюс у два рази і навіть не довоєнний рівень. 

І варто розуміти, що там клієнти просто перекрилися. Переселенці приїхали, але наші постійні покупці, які мешкали біля кордону, залишили Україну. Ми дуже відчуваємо відтік постійних клієнтів і зараз напрацьовуємо нових. 

Інсайт за час війни

Настя: Ми ще не переосмислили того, що сталося.Зараз це постійні виклики, на які ми безперервно реагуємо. Однак у цій кризі я переконалася, що найбільший скарб MustHave — стресостійка команда, загартована пандемією. 

Наша HR Наталя запровадила щоп’ятничні лекції про те, як підтримати себе. Ці зустрічі зробили нас ще ріднішими. І в MustHave Family з’явилося більше тепла й довіри, менше формальності. При цьому бізнес-етикет нам вдається зберігати. 

Аня: Два місяці ми говорили, як не падати духом, а зараз змінили фокус. Тепер — про те, що треба розвиватися та знаходити натхнення на роботу, який би не був період у житті. Якщо натхнення немає, варто почати з дії, адже війна закінчиться, а ти можеш і далі лежати на дивані й прокрастинувати. 

Я, наприклад, поставила собі новий виклик — довчити англійську до впевненого розмовного рівня.

Що далі

Настя: У нас збільшилася кількість відправок за кордон, але в основному звідти замовляють українки. Ми розглядаємо вихід на інші ринки, але в цей напрям потрібно інвестувати. Зараз у нас інший пріоритет: зберегти компанію та мінімізувати ризикові інвестиції.

Аня: Тому план на 2022 — утримати колектив, робити патріотичні, а також унісекс дропи. А ще — випустити колекцію вишиванок, над якою ми працюємо вже два місяці.

Цеху більше немає. Спершу в ньому базувалися солдати, потім будівля вигоріла. В інстаграмі тепер тиша. Віка зрідка виходить на зв’язок, аби розповісти в сторіз, що відбувається з її життям. А розповісти є що. Після місяця в погребі родина була вимушена пройти фільтрацію та евакуюватися через росію. Звідти Віка разом із чоловіком та дитиною ледве вибралися в Європу. 

Своєю історією дівчина поділилася з журналісткою AIN.Business.

За освітою фінансист

Віка родом із селища Розівка, що в Запорізькій області. Після школи переїхала до Маріуполя, рано завагітніла, треба було забезпечувати сім’ю. «За освітою я фінансист, але оператором в банку багато не заробила б», — розповідає дівчина. Спочатку Віка продавала одяг та аксесуари в інтернет-магазині, згодом — спробувала шити з мережива.

«Побачила в дівчини магазин із гарною білизною. Це була Валерія Жильова. Вона, до речі, з Маріуполя. Я подумала, що можу шити теж. Придбала матеріали на два комплекти, пошила і сфотографувала. У перший вечір замовили близько 20 штук. Так з 18 років маю бренд білизни Lace Culture, який, мабуть, загинув разом із Маріуполем».

Тоді в місяць було по 250-300 замовлень. Віка працювала сама, без помічників, по 18 годин на день. Доки жила з першим чоловіком, боялася вкладати гроші. Працювала за принципом «гроші є, буду робити, як і робила». Родичі теж не підтримували в бізнесі. 

Усі були при ділі

Згодом Віка розірвала стосунки та зустріла інше кохання. Нинішній чоловік допоміг у всьому. «У 2019 році ми разом відкрили цех на 50 кв. метрів, купили обладнання, найняли шість працівників. Антон сам зробив ремонт, примірочну, велике дзеркало. Усі були при ділі».

Загалом у перший місяць перезапуску витратили близько 100 000 грн. Lace Culture почав відправляти білизну по всьому світу. Бренд виконував до 400 замовлень щомісяця (це 500-600 комплектів). Із них близько 100 йшло за кордон.

Через пандемію коронавірусу подорожчали матеріали, оренда та особливо реклама. «Обіг упав на 30-40%, ми залишили трьох швачок, але нам і так було добре. Люди мали роботу».

Узимку цьогоріч компанії вдалося більш-менш вирівняти прибуток. Чоловік Віки власноруч зробив сайт, запускав рекламу. Сторінку в інстаграмі просували таргетованою рекламою і гарним контентом, без блогерів.

О 5 ранку почули потужні вибухи

Антон моніторив новини і говорив усім, що почнеться війна. Тож напередодні 24 лютого родина про всяк випадок зібрала тривожну валізку. «Та я не вірила. На роботі залишилася частина документів, матеріали, обладнання. Ми ще й усі вільні гроші витратили на податки й зарплату, накупили матеріалів наперед, бо деякі постачальники попереджали про проблеми з поставками», — розповідає дівчина. 

О 5 ранку Філіни почули потужні вибухи. Дитину відправили автівкою з друзями до бабусі в село. Подружжя хотіло лишитися в Маріуполі та сховати хоча б обладнання, але в околицях міста працювала артилерія, квартира ходила ходором. Антон і Віка взяли кота й поїхали в село потягом. Мали з собою 300 грн у кишені. 

«Ми думали, що в Розівці нічого не буде, але не врахували тамтешніх складів з боєприпасами. Перша ракета прилетіла 1 березня, били по складах. 4 березня російська армія зайшла в село з артилерією», — пригадує Віка.

Родина ховалася в погребі старого будинку. Переймалися за дитину. Лізли думки: «Хоч би вбило всіх одразу, аби ніхто не вмирав тихо під завалами». Філіним щастило: вирви від бомб були навколо дому, одна на городі — завглибшки по плече дорослої людини. «Тоді ми зрозуміли, що вислів, мовляв, один знаряд не потрапляє в одну лунку двічі, неправдивий».

Село окупували 4 березня

Тоді родина вже не рахувала дні, не було електропостачання, зв’язку, їжі тощо. Усюди ходили окупанти. Будинки руйнувалися вщент. Село отримувало якусь гуманітарку, але не до всіх доходила черга: місцеві видавали спочатку своїм. Допомагали картоплею й крупами бабусі. Що цікаво, через вибухи кури перестали нестися, тому знайти яйця було важко. 

«Коли в доньки був день народження, моя подруга подарувала 15 яєць. А ще колишній селищний голова видобув вепра й роздав людям м’ясо. Нам дістався шматок жиру з кісткою, але ми так раділи».

Через відсутність зв’язку родина не знала, куди можна виїхати. Коли в одній точці села вдалося знайти зв’язок, зателефонували знайомим. «Ті сказали, що в бік Запоріжжя нам зась, бо чоловік татуйований. На одному з 17 блокпостів везіння могло підвести. Інша дорога — на Нікольське, це під Маріуполем. Там ми й сіли на гуманітарний автобус».

Дизайнер нижньої білизни без трусів

З собою Філіни мали валізу: трохи речей дитини й чоловіка, Віка взяла спортивний костюм і одні труси. «Вибачте за подробиці , але так смішно — дизайнер нижньої білизни без трусів». Були перелякані та готові до найстрашнішого. Куди везуть, не знали. 

Їхали обхідними дорогами. До біженців, пригадує Віка, було погане ставлення. Водій кричав і дорікав, що українці обрали «нацистську» владу. Віка припускала, що їх довезуть до Ростова, а там вдасться зв’язатися з родичами, які допоможуть перебратися до країн Європи. Натомість родина потрапила на кордон так званої ЛНР з росією, де проходила фільтрацію.

За словами дівчини, вона не така страшна, як та, що відбувається зараз у Маріуполі. Та чоловіка врятувало лише те, що була дитина. В Антона «ворони» на грудях. 

«Росіяни сказали, що чоловік — язичник. Наскільки я зрозуміла, для них усі азовці — це язичники. Добре, що нам бабуся написала молитви на листочках та поклала до кишень. Це допомогло. Також є тату Rammstein. Там зрозуміло — «нацик». Хотіли вирізати татуювання ножем. Назвали клоуном. У них щодо тату поняття як на зоні», — розповідає Віка.

По суті, фільтрація — це виявлення тих, хто не підтримує російський режим. Федеральна служба безпеки допитує чоловіків і жінок: когось забирають на 10 хвилин, когось на годину. Давлять на психіку. Треба видаляти всі номери, листування. Не дай Боже, знайдуть щось українською або побачать фото військової техніки. 

На прикордонному пункті були волонтери, годували, видавали сім-карти, показували, як росія-«спасітєль» гарно приймає біженців. Деякі люди реально в це вірили.

Хочемо виїхати в Європу

Родину довезли до Таганрога на залізничний вокзал. Там людей посадили на потяг до міста Пенза. Заманювали триразовим харчуванням, російським громадянством. На щастя, Філінів на поїзд не пустили. Їх забрала російська поліція, бо не було свідоцтва про народження дитини. Документ лишився в селі, згодом бабуся знайшла його в книжці з казками. Привезли у відділок, зняли відбитки пальців у дитини.

«Я трохи прийшла до тями і запитала в інстаграмі, що робити в такій ситуації. Написала пост, що потребую допомоги, грошей немає, хочемо виїхати в Європу. Одна знайома запросила переночувати до себе. Люди трошки покидали грошей. Вистачило, щоб доїхати до кордону в Петербурзі», — говорить дівчина. 

Згодом вона дізналася, що людей з потяга поселили в якийсь байрак, частина взагалі потрапила в місто Находка — аж на Японському морі. 

Два тижні родину не випускали з росії через відсутність свідоцтва. Документ намагалися передати дипломатичною поштою через Червоний Хрест. Зверталися до українських посольств у Литві й Латвії. Вони мають змогу допомогти лише після перетину кордону. Нарешті документ вдалося передати біженцями. 

Цей час Філіни жили у волонтера в Петербурзі. Волонтери дають гроші на їжу та допомагають українцям виїхати в Європу. 

Родина в нас сильна духом

5 травня Філіни виїхали в Естонію, а звідти тримають курс на Німеччину. Переймаються, чи вистачить місця для них — без грошей і житла. На перший час родина прямує в мале містечко, де немає школи і магазинів поблизу. 

«Думок мало — як вийде. Родина в нас сильна духом, ми відійшли трохи. Єдине — у доньки вбили рідного батька. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Дізналися про це тиждень тому. Не знаю, як втрата позначиться на дитині», — говорить Віка. 

Щодо бренду — дівчина дуже хотіла б відновити роботу, коли трохи десь обживеться. Для початку велика сума не потрібна. Інша річ — реклама. 

Коли родина сідала на гуманітарний автобус, зустріла сусідів з верхнього поверху. Вони з дітьми сиділи в Маріуполі до останнього і виїхали, коли в дім влучила авіабомба. Будинок довго тримався цілим. Вікон зараз немає, але у квартирі Філінів пожежі ніби не було. Тільки от перший поверх: мародери винесли все, що могли.

А коли видали сім-карти в росії, Віка отримала від власниці фото будинку, де орендувала цех. У ньому знесло три верхні поверхи. Приміщення цеху огороджене мішками, там окопалися солдати. Гарна точка була, каже Віка. Станом на сьогодні будівля вигоріла.

Незважаючи на повномасштабну війну, яку росія веде проти України, byMe продовжив працювати. Команда створює одяг, підтримує співробітників, а також допомагає українським воїнам. Загалом, за два місяці війни byMe зібрав 5 млн грн, на які закупив амуніцію та навіть автомобілі для ЗСУ.

Журналіст AIN.Bussines поговорив із засновниками бренда про те, як створювався byMe та як компанії вдається повноцінно функціонувати під час війни.

Історія створення

Ми створили бренд разом, Аліна та Діма, ми подружжя. Заснували byMe 6 років тому, а разом ми вже 17 років. Колись давно ми працювали в різних компаніях. Але так сумували одне за одним, що вирішили працювати разом. Створили byMe.

Спочатку ми власноруч виготовляли шкіряні ремені. Потім запустили першу малесеньку капсулу одягу: 2 спідниці, сорочку та гольф. Навесні додали першу модель взуття. А сьогодні кожна сезонна колекція byMe – це близько 100 моделей одягу та взуття.

Можна сказати, що на підготовку до старту бренда пішов десь місяць. І кожного місяця щось змінювалось: додавались моделі, відкрили власне виробництво, з’являлись співробітники, у 2017 відкрили перший шоурум і так далі.

Уперше ми представили аксесуари byMe на маркеті “ВсіСвої”. Ми досі співпрацюємо, наші колекції представлені в їхніх магазинах. Головним двигуном розвитку були соцмережі та рекомендації дівчат своїм подругам. Ми зводили статистику “звідки про нас дізнались”, то 35% замовляють у нас по рекомендації подруг. Основною є реклама в соціальних мережах. Ми з самого початку вважали, що це майбутнє в продажах.

Перший вклад в інструменти та матеріали для виготовлення шкіряних ременів  – 10 000 грн. За 6 років цей вклад виріс до власного виробництва, шоурума на Хрещатику, 35 працівників та більше 100 моделей одягу та взуття.

Про виробництво та команду

Розробка колекції закріплена за засновниками та Ксюшею (Junior Designer). У нас є власний виробничий цех одягу та 11 виробництв-партнерів. Взуття шиємо на фабриці в Броварах, в’яжемо одяг на фабриках в Харкові. Іще відшиваємо одяг на аутсорсі у Вінниці, Чернігові, Черкаській області, Київський області, Харкові та Хмельницькому. Переважна більшість тканин з Туреччини, вовняні пальтові – українського виробництва, деякі артикулу з китайської фабрики.

До війни команда byMe налічувала 35 людей. Попри війну склад команди залишився той самий, але не всі колеги мають змогу працювати, чекаємо їх повернення.

Що змінила війна

До війни середні чеки були близько 2 000 грн. У воєнний час – дещо менше ніж 1 000 грн.

Загалом, війна змінила абсолютно все. Ми завжди постійно кудись бігли, намагались зробити максимум, а в один момент стало зрозуміло, що є речі, набагато важливіші за бізнес та якісь плани. Рідні люди, які поруч, – це найважливіше.

Бізнес – це завжди робота над оптимізацією процесів, поліпшенням всіх задач для покращення результативності. У мирний час ми постійно збирались налагодити це, але не змогли виділити час. Тепер ми оптимізували роботу, наскільки це можливо під час війни. На зміні колеги працюють онлайн із заходу України та з-за кордону. Зараз на зміні працює менша частина колег порівняно з довоєнним періодом. Ми зменшили бюджет реклами і переналаштовуємо таргет на Київ та мирні регіони країни.

Половина з наших виробництв-партнерів перебуває в гарячих точках України, і вони не мають змоги працювати. Два виробництва частково знищено. Частина тканини, яка планувалась на весняну та літню колекції, також знищена. Звичайно, є проблеми з асортиментом та логістикою. Але це дрібниці. Перш за все нам потрібно перемогти.

Місія нашого бренду – закохати українців в українське. У кожну капсулу ми закладаємо особливий зміст, який передає наш одяг. Українці – неймовірно сильна і згуртована нація, тому підтримка на всіх фронтах – колосальна, у тому числі і підтримка нашого бренду. Багато хто каже, що у майбутньому українські бренди стануть всесвітньо відомими. У квітні ми анонсували продаж сертифікатів на підтримку бренду, нас підтримали 102 людини.

Звісно, попит зменшився. Особливо не популярними є сукні, жакети, спідниці – офісний та нарядний одяг. Але ми отримали багато передзамовлень на особливі патріотичні футболки byMe.

Які втрати принесла війна

Найбільші втрати у нас через знищення матеріалів, які ми закупили на нові колекції. Ракета влучила у виробництво-партнера, з яким ми співпрацюємо з нашої першої колекції byMe. Це дуже велика партія джинсової тканини, яка займає 20 відсотків від одягу byMe. Втратили також 3 готові партії сорочок та партію джинсів, а ще більше 500 метрів тканин на літню колекцію.

Якщо відповідати на питання, як ми виживаємо: ми робимо свою справу, яку любимо. Створювати щось прекрасне у такий час не досить легко, але ми маємо підтримувати наших людей, наших військових та економіку України. Наш одяг – це підтримка для українців, як оберіг з сильним змістом, бо речі мають значення! Готуємо сукні для святкування перемоги.

Про волонтерську діяльність

Наразі ми зібрали більше 5 млн грн. У нас є команда з 5-ти людей. Це я з Аліною, наша подруга Даша зі своїм чоловіком Олексієм, який є ветераном АТО, та наш друг Ярослав. Ми організували збір коштів на бронежилети. Це досить довгий шлях, але наразі все налагодили, і виходить все дуже швидко та якісно. Перші поставки плит у нас були з Польщі, наша колега була саме там і змогла знайти у продажі плити, які ми швидко викупили та завезли до України.

Наступні декілька партій ми вже завозили із Чехії. Більше 200 комплектів, у ціну 207 євро за одну плити. Це було також дуже дорого та не так швидко, як нам хотілось. Але нам дуже пощастило, і ми познайомились з Олексієм Теряхіним, який займається бронеплитами з 2014 року. І тепер ми замовляємо у компанії «Арсенал Патріота», де є всі сертифікати, хороша якість і ціна. 

Бронежилет складається з плит та плитоносок. Плитоноски ми замовляємо у наших партнерів також в Україні, які спеціалізуються на пошитті та мають спеціальне обладнання, щоб зробити плитоноски дійсно якісними і міцними. 

Усі бронежилети ми передаємо безкоштовно за офіційними запитами від військових. Нам дуже важливо, щоб плити швидко потрапляли до наших бійців  та захищали їм життя, а після перемоги залишилися на балансі військових частин, щоб наші збройні сили були завжди забезпечені всім необхідним.

Ще ми купляли дуже багато турнікетів, які необхідні на полі бою. Купляли автомобілі на заміну тим, які були розстріляні під час зіткнень з окупантами, купляли шоломи та багато різної амуніції.

Навколо нас обєдналось дуже багато людей, які допомагають. За що ми вдячні кожному, хто долучається і наближає нашу перемогу. Також окремно byMe на постійній основі переховує кошти на закупівлі бронежилетів.

Плани після перемоги України

У byMe було багато планів, але всі вони тепер у підвішенному стані. Будемо відновлювати Україну, будемо розповідати всім про нашу неймовірно сильну і найкращу державу. Транслювати через свій одяг всю міць і щирість наших людей. Створювати добро, надихати всіх на позитив і боронити свою країну.

Як brabrabra пережив ці два місяці, розповіла AIN.Business комунікаційниця бренду Вікторія Лагутіна. 

«Як самостійний бренд, ми досить молоді»

brabrabra — це український бренд жіночої білизни, що піклується про жінку та за допомогою унікальних сервісів навчає поважати своє тіло й обирати правильну білизну. Зараз ми стали компанією підтримки жінок України — наших клієнток, працівниць і біженок. 

Як самостійний бренд, ми досить молоді. У 2017 brabrabra виник унаслідок трансформації частини мережі Milavitsa. Тоді ми розробили продукт із власною місією, цінностями та іншим підходом до клієнта. Через два роки нам вдалося піти від дистрибуції чужої білизни та стати повноцінним і незалежним українським брендом. Цей процес був довгим, ми зіткнулися з проблемами, але жодна з них не зрівняється з масштабами теперішньої війни.

План Б

У плані на 2022 рік ми заклали розділ «на випадок війни». Тим паче що в керівництві є люди, які пам’ятають події 2014 року на сході — зокрема, евакуацію бізнесу та всі наслідки. Ми мали декілька варіантів «плану Б» щодо економіки підприємства та логістики, які дозволили б зберегти бренд та підтримувати працівників фінансово. Хоч вони й не спрацювали на всі 100%, це дозволило нам скоординуватися в перші дні та відновити роботу в короткий термін. 

У нас змінилася комунікація в компанії. Щоранку та щовечора керівники робили переклички в командах — аби мати звіти, що всі на зв’язку. Частина працівників опинилася у кризових регіонах, та зараз, на щастя, усі вони з родинами перебувають у безпеці. 

Як тільки у дівчат-брафітерок (працівниці, що допомагають клієнтам підібрати білизну) з’явилася можливість потрапити до магазинів, ми почали реагувати на запити волонтерів, які писали нам в інстаграм. Допомагали білизною і піжамами на запит лікарням у Миколаєві та Києві, а також центрам біженців на заході України.

Як працює brabrabra

У березні ми відновили роботу мережі. Та студії запрацювали не в повному обсязі: Маріуполь, Харків, Сєвєродонецьк, Чернігів, Миколаїв, Херсон та частина Києва залишаються для нас недоступними. Із 48 магазинів відкриті 26. Там 30% від продажів найбільш популярної колекції ми перераховуємо на потреби ЗСУ.

Графік залежить від роботи ТРЦ та комендантських годин у містах. У середньому студії працюють з 10 до 17-19 години — лише на кілька годин менше, аніж у довоєнний час. У відкритих ТРЦ ми також продовжуємо платити оренду. 

Нещодавно нам вдалося евакуювати центральний склад із Києва на більш безпечну територію, відновити онлайн-продажі та постачання товару на відкриті студії. Основна складність полягала в тому, що ми робили це в період найактивніших бойових дій під Києвом, коли російські війська ще перебували в околицях столиці та Житомирська траса, основна артерія на захід, була закрита. 

Наші працівники, що лишалися в Києві, на власний ризик приїжджали пакувати та відвантажувати товар. На складі доволі великий асортимент, тому це було завдання не з легких. Також мали труднощі з транспортом, адже переважна більшість вантажівок була спрямована на допомогу армії та перевезення гуманітарки. 

Фінансові результати

Звісно, кількість продажів скоротилася, адже ми втратили майже половину мережі. Люди купують в основному найнеобхідніше: базові колекції, бавовняні вироби. У березні ми пропрацювали близько тижня, працювало близько чверті магазинів мережі, тож на прибуток вийти було неможливо. 

Та на противагу фізичним магазинам у нас неймовірно виріс онлайн. За квітень ми втричі перевиконали встановлений план, але на довоєнний рівень ще не вийшли.

Як тільки інтернет-магазин повноцінно запрацював, ми побачили великий попит. Брафітерки пакували замовлення у відкритих магазинах та самотужки відправляли їх клієнтам. Зараз доставляємо всюди, куди їздить «Нова пошта» і комплектуємо замовлення в терміни, близькі до довоєнних, — від 1 до 4 днів. Це залежить від того, є товар на центральному складі чи його потрібно збирати з магазинів.

Наразі ми ще не запустили створення нових колекцій та власне виробництво. До війни готувалися до старту сезону, тому в запасі маємо готові новинки, які зараз і презентуємо. Також підсортовуємо наявний товар. Загалом — збираємося запускати виробничі потужності та вже коригуємо плани на 2023 рік. 

Бренд створює військово-патріотичний одяг. Недавно компанія вийшла на Kickstarter з новою колекцією, серед якої футболки з привидом Києва, гаслом про російський корабель та написом FIGHT LIKE UKRAINIANS. 

Як «Авіація Галичини» використовує свої потужності в умовах війни та наскільки зріс попит на українські речі, розповів AIN.Business комунікаційник бренду Тарас Маселко.

Як працюють крамниці в умовах воєнного стану

Наші крамниці у Львові працюють у звичному режимі, за дещо скороченим графіком, але, як і до війни, — без вихідних. У Києві магазини зачинені, бо виїхали працівники. Частково персонал зі столиці працює зараз у Львові. Як тільки люди повернуться, запустимося в Києві.  

Онлайн-магазин не працював 4 дні з початку повномасштабної війни. Далі повернулися до роботи усі, хто міг, — від операторів і до директора, адже замовлень щодня ставало більше. Зараз розширили штат, переїхали на більший склад і провели глобальну інвентаризацію. 

Замовлення з-за кордону зросли в 6 разів

Кількість замовлень збільшилася в рази. Через нестачу сировини в українського виробництва, з яким ми працюємо, доводиться багато продавати на умовах передпродажу. Тобто клієнти купують одяг, коли ми ще тільки кроїмо рулони тканини.

Найчастіше купують те, що ми вже продаємо сім років. Це футболки Fight like Ukrainians — старожили каталогів. Звісно, хітом стала футболка «Відповідь окупантам» з острова Зміїний. 

Також днями ми анонсували футболку «Байрактар», і за результатами перших годин передпродажу можна стверджувати, що вона стане ще одним улюбленим товаром. Клієнти просять не оминати увагою багато знакових тем війни — наприклад, Чорнобаївку, і ми працюємо над цим. 

П’яту частину замовлень ми надсилаємо клієнтам з-за кордону. Це в шість разів більше, аніж у довоєнний час. Також ми запустили кампанію на Kickstarter і поки зібрали $1174 дол з $7000 потрібних. З попереднього досвіду — це, на жаль, заслабкий темп для успішної кампанії.

Довелося підняти ціну на 50 гривень

Подорожчало все: від основної сировини— до найдрібнішої фурнітури, від ниток — до фарб для принтів. У середньому ціни на матеріали зросли на 30%. Довелося збільшити вартість футболки на 50 грн, але підняти прайс на 30% у такий час ми не змогли. 

500 футболок на день

Розробка колекцій наразі триває повільніше. Та більшість наших ідей — це речі, які вже давно чекають свого часу. Наприклад, колекцію на честь 204-ої бригади тактичної авіації імені О. Покришкіна планували виготовити на початку березня. Ми відкладали її, а зараз уже готуємо до випуску.

Обсяги виробництва доволі швидко повернулися до довоєнного рівня, і ми їх нарощуємо. У день виготовляємо 400-500 футболок. Якщо більш складні речі з різними тканинами (худі, дощовик тощо), то близько 100 штук. Запаси на складах суттєво скоротилися, поновити їх — це багато праці. Тож нам важливо відновити постачання матеріалів, аби забезпечити роботою людей.  

Про поставки тканини й фурнітури

Бракує сировини, не всі виробники фурнітури працюють. Є такі, що вже й не запрацюють, на жаль. Ми оперативно шукаємо інших, але це займає багато часу з огляду на питання якості. З доставкою труднощі теж є: вартість перевезень виросла, немає прогнозованості та регулярності. Зате є бажання працювати і допомагати одне одному, на тому і стоїмо. 

Чи збільшився попит на такий одяг з початком повномасштабної війни, розповів AIN.Business бренд-стратег Riot Division Платон Осадчий. 

Як змінилася робота шоуруму

У нас є головний концепт-стор на Рейтарській. Також наш одяг був представлений у різних магазинах на кшталт ЦУМу та «Лед», які наразі повноцінно не працюють. Концепт-стор не припиняв роботи. У перші дні війни ми безкоштовно роздавали одяг військовим, теробороні та волонтерам. 

На 9-10 день, коли люди трохи оговталися від шоку, нам почали телефонувати й писати, чи можна купити речі. Половина нашого колективу пішла в ТРО або волонтерила в Києві. Ніхто не думав про роботу. Я іноді приїжджав у магазин, збирав замовлення, повідомляв, що відчиняю магазин, до прикладу, з 12 до 13. Так ми працювали 3-4 тижні. 

Після місяця повномасштабної війни продавець-консультант сказав, що треба приходити до тями і повертатися до звичного робочого ритму. Плюс весь цей час прихильники бренду щось у нас купували. Із них багато військових і тероборонців, які спершу отримали одяг за так, а потім телефонували і пропонували заплатити. В ультимативній формі — мовляв, прийшла перша зарплатня, хочемо підтримати вас фінансово.

Ми відмовлялися. Узагалі в нас завжди була знижка 50% клієнтам з посвідченням учасника бойових дій. Відтепер вона діє на рятувальників ДСНС, парамедиків і всіх, хто обороняє країну. 

Останні два тижні ми працюємо в такому режимі. Продавець-консультант і його дружина їздять на велосипедах у магазин, і він працює з 12 до 17 щодня, крім днів посиленої комендантської години. 

Приміщення ми орендуємо. Велика повага власникам, які дозволили поки не платити оренду, тільки по можливості покривати комуналку.

Що з онлайном

Половина нашого доходу — це клієнти з США, Японії, Британії тощо. Надсилати замовлення за кордон ми поки не можемо: завеликі ризики і терміни доставки. Кілька днів тому ми почали відправляти «Новою поштою» посилки, які замовили ще 22-23 лютого. Частина речей, яку ми відправили 23 лютого, досі не дійшла, десь застрягла. 

Попри все люди з-за кордону зробили багато замовлень, оплатили їх і сказали, щоб відправили, коли буде можливість. Якщо не вийде, то хай гроші залишаються нам. По Україні теж поки не відправляємо, бо немає кому займатися відправками, та й великі черги на пошті. 

На сайті зробили плашку: замовлення тут не приймаємо. Краще телефонуйте, пишіть у соцмережі або приходьте безпосередньо в магазин.

«Працюємо на 30% можливостей»

Онлайн-продажі по Україні та світу приносили нам більше половини доходу. Лишився тільки магазин. І тут гріх жалітися, бо він тримається на довоєнному рівні й навіть краще. У березні ми активно працювали два тижні, за цей проміжок часу в нас плюс. Зараз працюємо на 30% своїх можливостей, але ці 30% такі — потужні.

Поки було прохолодно, мали підвищений попит на шапки, рукавички. Однак їх ми роздали безкоштовно. 10%, що лишилися на складі, розлетілися за два дні. Також був попит на ремені, на які можна чіпляти гвинтівки. До війни ми зробили таких 500 експериментальних штук. 

Ремені під зброю були дефіцитними в перші дні, а ми їх могли забезпечити. На них досі великий попит, але виготовлення призупинене. Потрібні якісні аксесуари з-за кордону, а поставок немає. З цивільного гарно розходяться футболки.

Коли ми роздавали одяг, спрацював метод телефону — друзі друзям. Також команда волонтерила в кафе й ресторанах, які готують для військових і літніх людей, де завела багато знайомств. Так у нас з’явилися нові клієнти.

Як шити одяг в умовах війни

Залишків одягу небагато. Ми завжди дотримувалися принципів свідомого споживання і ведення бізнесу. Свого виробництва немає: співпрацюємо з локальними партнерами. Деякі з них були в зоні бойових дій і призупинили діяльність. 

Ось-ось ми почали рух на відновлення виробництва. Будемо відшивати те, що планували до війни. У середині березня в нас мала вийти нова колекція, чого не сталося. Думаю, у травні й на початку літа частково її запустимо.

Одне з виробництв перебуває в місті Шпола на Черкащині. Їм великий респект. Вони були на паузі, але за два дні підняли працівників і пошили велику партію флісових кофт на потреби захисників. Зібрали у своїй ОТГ речі першої необхідності та під обстрілами привезли їх до Києва й області. Зараз вони дошивають наші штани й світшоти, узгоджені в лютому. 

Загалом ми вдячні виробництвам. Вони самі пропонують знижку, і нам вдається йти одне одному на зустріч.

Щодо тканин і фурнітури — використовуємо те, що прийшло до війни. Чимало сировини застрягло в Польщі та інших країнах. Є певні труднощі на митницях, часом виробники самі бояться відправляти. Думаю, на початку травня вже почнемо отримувати нові поставки.

Після перемоги

Приємно, що зараз зростає інтерес до всього українського, особливо за кордоном. Після війни будемо виходити на європейські ринки та думати про розширення команди. А поки — кожен працює на своєму місці.

Бренд відштовхувався від потреб команди, котра працює в екстремальних погодних умовах. Щоб максимально задовольнити їхні потреби, розробники парки, передусім, враховували:

• Температурний режим Антарктики, де стовпчик термометра практично ніколи не піднімається вище нуля.
• Підвищену вологість на континенті. Майже 300 днів на рік сніжить або падає дощ.
• Складнощі пересування на човнах: холодна вода, крига, сильний вітер.

6 місяців тривала розробка парки, котра б захищала полярників від зазначених погодних умов. Дмитро Євенко, засновник бренду IENKI IENKI, так коментує співпрацю з Центром:

«Для нас розробка куртки для таких незвичайних умов стала внутрішнім викликом. Для цього ми тісно працювали з українською антарктичною командою та врахували усі їхні побажання, весь досвід 26 експедицій».

Дмитро продовжує, що разом з італійською фабрикою Majocchi український бренд створив нову тканину. Її розробляли спеціально для погодних умов станції, щоб не пропускала холод, вологу та вітер. Як наповнювач було використано гідроскопічний пух – найкращий у світі утеплювач у співвідношенні вага – термоізоляція. Він теплий та легкий, але має здатність вбирати в себе вологу. Тому, пух обробили інноваційним гідроскопічним розчином. Завдяки чому парки – водонепроникні і ззовні, і зсередини. 

Директор Центру Євген Дикий вдячний українському бренду за ініціативність та небайдужість до роботи антарктичної станції. Зокрема, він наголошує:

«Ми дуже вдячні компанії IENKI IENKI за велику увагу до дрібниць: де краще розташувати кармани, як захистити обличчя, навіть є спеціальний отвір для акумуляторів, адже техніка швидко «сідає» на морозі. І сама ідея — розробити ідеальну полярну парку для полярників — дуже крута, наші учасники експедицій на це заслуговують».

Зовсім скоро, у березні, парки попрямують до Чилі. А звідти їх буде доставлено на українську станцію «Академік Вернадський».

Нагадуємо, що більше про одяг українських виробників можна прочитати у наших матеріалах. Зокрема, історія про бред Jul, як запустити франшизу від українського бренду одягу Gasanova чи як створюють корпоративний мерч з переробленого одягу.

Магазини дизайнерів розташовані на третьому поверсі. Там представлено вже близько 150 українських брендів, серед яких Frolov, Litkovskaya, Ksenia Schnaider, Sleeper, Guzema Fine Jewelry, Anna October, Jul, Gunia Project тощо. 

«Департамент українських дизайнерів – найамбітніший напрям ЦУМу зі швидкими темпами росту, яким ми дуже пишаємося. Ми впевнені, що його потенціал ще до кінця не розкритий», — говорить Ольга Чайка, баїнг-директорка київського ЦУМу.

Універмаг не розкриває загальний виторг. Він не бере з українських дизайнерів орендної плати, пише Forbes. Натомість ЦУМ забирає 35% комісії від вартості проданих речей. 

У роботі з українськими дизайнерами керівництво універмагу застовує той же підхід, що й з імпортними брендами. Баєри ретельно відбирають бренди, балансують категорійну пропозицію, формують комплементарне сусідство. 

«Команда ЦУМу безперервно шукає таланти. Менеджер напряму обробляє сотні запитів щодо співпраці, уважно знайомиться з кожним новим ім’ям на українському ринку», — зазначають в універмазі.

У 2022 рік ритейлер планує відкривати нові корнери й поп-ап зони та запускати більше колаборацій.

Задумка Laska Upcycle Merch полягає в тому, щоб переробляти старі корпоративні речі на нові. Компанії замовлятимуть мерч на сайті, а «Ласка» разом з Printostan наноситимуть логотипи брендів на худі, світшоти і футболки, які готові прожити ще одне життя. 

До ініціативи вже долучилися 20 компаній: Adje ProdBuro, KAMA, Планета Кіно, Comfy, 2332, IAMIDEA, Косатка, NO STARS, ESSE HOUSE, LIMELITE, Chicco, Sheriff, AJAX, Veganistan Brat, Jacuzzi, Burger farm, Banda, illuminator, LT15, Twiga та Bickerstaff.734.

Фото першої колекції мерчу відзняли на сортувальній станції «Україна без сміття».

Чому це важливо

Щорічно у світі виробляють 150 млрд одиниць одягу — у 20 разів більше за кількість людей на планеті. Небайдужі бренди переходять до свідомого споживання та намагаються зменшити перевиробництво речей. Віднині «Ласка» надає їм таку можливість. 

AIN.Business зустрівся з Алісою Бучнєвою та Валентином Ткаченком, які розповіли про історію Kyiv Corner, особливості роботи онлайн та офлайн, роль Projector та плановані заробітки.

Від каштанчика до магазину

Навесні 2019 року команда викладачів дизайну Projector розробила «Каштанчик» — альтернативний логотип Києва. Його створили Олександр Трегуб (засновник та керівник Projector), Дмитро Буланов та Катерина Яцушек. Сам логотип та брендування віддали у вільний доступ. Доволі швидко він почав сприйматися як неофіційний логотип столиці.

Українська компанія KLEI підхопила розробку, та зробила стікерпак із новим лого. Ще одна компанія — бренд одягу SIL’ — створив футболки з каштанчиком. Типового мерчу ставало все більше й більше. 

Аліса Бучнєва на той момент керувала магазином речей, які вже були у вжитку — Second Chance.. Коли Трегуб та Бучнєва помітили, що мерчу стає все більше, вирішили створити Kyiv Corner — місце, де буде зібрано всі речі з новим лого Києва.  

«Спочатку це був маленький куточок у мене в магазині. Так було до початку 2020 року», — згадує Аліса. 

На початку 2020 року, напередодні пандемії, Second Chance закрився. Але Kyiv Corner продовжив працювати. У куточка з’явилися власні соцмережі та дві офлайн-точки: в Urban Space 500 (закрилася протягом карантину) та у магазині «Всі.Свої Дім та декор» на Хрещатику (працює досі). 

«Ми зробили ідею, що Kyiv Corner — це місце для тих, хто любить Київ, та хоче носити його шматочок із собою завжди. Як для киян, які пишаються своїм містом, так і для туристів», — пояснює Аліса та показує татуювання з каштанчиком на руці. 

Перший рік магазин працював виключно на товарах, які виробляли інші компанії. Але вже тоді підприємці почали планувати власне виробництво й збирати на нього гроші. 

Власне виробництво та нова айдентика

Карантин сильно вдарив по невеликому бізнесу. Майже всі збереження пішли на борги перед постачальниками та податки. Довелося перезапускати куточок з нуля. 

Аліса почала з пошуку нових партнерів. Так до неї приєдналися Валік Ткаченко та Аліна Борисова. Валік взяв на себе задачі арт-директора, Аліса — фінанси й виробництво, а Аліна — маркетинг. 

Спочатку запустили повноцінний сайт. Його дизайн розробили на курсі Projector, а доробив Валік. У лютому 2021 року нові співзасновники підписали договір про майбутню роботу, розробили стратегію, візію та цінності бренду. А також нову айдентику. 

«Ми попросили багатьох киян намалювати, за що вони люблять Київ. Багато людей казали, що не вміють малювати. Але саме в цьому й була фішка. Суть не в тому, щоб гарно намалювати, а в тому, щоб було від душі. Ми зібрали понад 40 малюнків, та використовуємо як айдентику й стилістику бренду Kyiv Corner», — пояснює нову концепцію Валік. 

Бюджетом запуску стали 30 000 грн, які вклали Аліса, Валік та Аліна, а також 25 000 грн, які доклали Олександр Трегуб та Дмитро Буланов. При цьому Projector не є співвласником проєкту. Вони вклалися виключно під зобов’язання повернути витрачені кошти. Перший рік домовилися реінвестувати все зароблене в розвиток проєкту. 

Зараз щомісяця Kyiv Corner самостійно виробляє по 20 футболок та 50 пінів, близько 100 листівок, 20 блокнотів та 50 шоперів. Аліса розповідає, що по продажах компанія виросла на 70%, у порівнянні з 2019 роком і на 40%, якщо порівнювати з 2020. 

Чому не хочуть запускати в інших містах

Головним конкурентом наразі підприємці називають Андріївський узвіз з його вуличними торговцями. 

«Коли ми починали Kyiv Corner ми хотіли зробити бренд сувенірів, які буде не соромно привезти з Києва. Щоб це був не магніт із салом з Андріївського, а якась класна штука», — каже Аліса.

70% продажів іде через Всі.Свої. там продукцію покупають переважно туристи. Ще 30% — сайт, барахолки та прямі продажі. Там здебільшого аудиторія киян.

Своєю цільовою автори проєкту визначають усіх, хто любить Київ.

«Я народилася і живу все життя у Києві. Того була сповнена стереотипів. Але зараз я змирилася, що Лівий берег — це теж Київ. Якщо ти приїхав із Дніпра і живеш на Троєщині — то ти теж киянин. Головне, щоб ти любив це місто», — розповідає Бучнєва.

Валік та Аліса не бачать варіанту масштабування в інші міста. Пояснюють це тим, що локальні магазини мають робити місцеві підприємці. Водночас готові поділитися досвідом і проконсультувати тих, хто захоче це зробити. 

«Ми в Києві, ми захоплюємося цим містом, ми знаємо, що тут відбувається. А якщо ми будемо робити щось подібне про інше місто — це буде не щиро. І не так цікаво нам, бо ми там не знаходимося», — пояснює Валік. 

Kyiv Corner веде перемовини із КМДА щодо тісної співпраці. Теоретично, магазин міг би стати офіційним розпорядником мерчу столиці. Але до цього ще дуже далеко. До того ж підприємці зізнаються що якби завтра каштанчик зробили офіційним гербом Києва – це було б для них радше гірше, ніж краще. 

«Ми зараз намагаємося відійти від того, щоб нас сприймали виключно через каштанчик. Для цього ми зробили нову айдентику і запускаємо новий мерч. Якщо ж його приймуть як офіційне лого, то боюся, тоді все йтиме тільки через нього», – пояснює Валік.

З найближчих планів магазину – виходити на міжнародний ринок. Для цього вони запускають партнерство зі стартапом Pevaton, який є маркетплейсом для європейських бутіків. Також у планах додати ще одну офлайн-точку – у MacPaw Space. 

Зараз Kyiv Corner вийшов на дохід у 30 000 грн і середній прибуток у 8 000 грн на місяць. Співзасновникам вже вдалося повернути власні інвестиції та розрахуватися з усіма боргами. На наступний рік план — вийти на стабільний дохід. 

Попри успіх, Юлія Логвін, засновниця бренду, цілиться не в червоні доріжки й знаменитостей. Її мета — створити доступний, але якісний базовий одяг українського виробництва. У неї непогано вдається: майка і футболка — 350-500 грн. У найпопулярніших мас-маркетів, що представлені в Україні, ціни будуть не сильно нижчі (а часто й вищі), а у складі виробів знайдеться поліестер. 

Редактор AIN.Business розповідає, як з’явився бренд та як розвивається сьогодні. 

З Юлією я зустрічаюсь у ЦУМі — тут розташований корнер бренду. Засновниця прийшла у тому ж, що й сама створює — стильна літня сукня Jul та жакет. Бренд часто потрапляє в медіа, але виключно завдяки своєму продукту — якісний одяг, про який охоче та часто пишуть ЗМІ. Сама ж Юлія інтерв‘ю дає не часто. «Ще є над чим працювати, а не інтерв’ю роздавати», — скромно відповідає вона. Не жартує. Левову частку розмови вона говорить про тканини та розбудову виробництва, масштабування бізнесу та виклики, що стоять перед нею. 

Jul — перший бізнес Логвін, який вона у 2019 році стартувала разом з партнером — Тетяною Ющук. До цього Юлія працювала як найманий співробітник, також у близькій до одягу сфері. Щоправда, у зовсім іншому ціновому сегменті. Довгий час — у команді Helen Marlen, що продає люксовий одяг відомих брендів. Вартість речей там — тисячі й десятки тисяч гривень. Декілька років — у бутику годинників Audemars Piguet. Тут мова уже про десятки тисяч доларів. 

Якщо заглибитись у кар’єрне минуле Юлії, то складається враження, що останні десять років свого життя вона йшла до того, щоб запустити власний бізнес. Саме такий, яким він є сьогодні.

Посудіть самі. Декілька років вона працювала у модному бутику продавцем-консультантом, добре вивчила, як правильно поводити себе з покупцями. Потім — байером одягу, де краще зрозуміла, що саме потрібно покупцю. Слідом — запуск магазину модного бренду одягу і відкриття бутику дорогих годинників: постійна робота з підрядниками, робочими, контрагентами тощо. У фіналі — консультація бренду одягу по налагодженню усіх процесів. 

У 2019 році Юлія зрозуміла, що настав час зробити щось своє. Разом з Тетяною, яка тепер  відповідає за операційну діяльність, вони поставили собі за мету випустити першу колекцію 11 вересня, щоб не було відмовок затягувати процес. 

Незважаючи на отриманий досвід, бажання створювати речі за десятки тисяч гривень, як це часто буває у молодих українських брендів, у Юлії не з’явилось. Коли дівчина задумалась про запуск власної справи, почала дивитися, що буде мати попит та перспективу розвитку й росту. Засновниця Jul не приховує, що подивитись у сторону мас-маркету порадив чоловік — засновник одного з найбільших в Україні маркетплейсів Kasta Андрій Логвін. З‘явилося розуміння, що місцевому ринку не вистачає якісного, а головне, доступного за ціною бренду одягу, який би ще й класно при цьому виглядав.

Здавалося б, на ринку уже давно працює уся група Inditex (Zara, Bershka, P&B), а зовсім нещодавно вийшов H&M – ще один величезний гравець. Однак, це більше історія про щось одне: якісна футболка не буде доступною, а дешева не завжди якісною. Ставка зіграла, хоч і не одразу. 

Юлія розповідає, що старт був вдалим: про запуск бренду написали українські медіа, колекція мала гарні відгуки, речі, що найважливіше, купували. У запуск вклали близько $10 000. Гроші пішли на звичні для бренду одягу напрямки: закупка тканин, робота виробництва. Та Юлія не була повністю задоволена: чогось не вистачало. 

Це «щось» — позиціонування, сприйняття, розуміння бренду. Його ідентифікація. Щось, що б задало напрямок руху компанії, вказало вектор розвитку. З цим допомогла агенція Public Kitchen, що, мабуть, найактивніше з України працює з місцевими та закордонними брендами. Його засновниці Анастасія Івченко та Євгенія Скибіна сформували недостаючу ланку і допомогли закінчити формування бренду. За словами Юлії, це сильно допомогло у розумінні того, куди бренд рухатиметься далі. 

Наприклад, речі повинні бути якісними, і при цьому доступними за ціною. При чому, не тільки для умовних киян з доходом в $2+ тисячі, а й з регіонів. Саме тому якісна футболка коштуватиме 350-400 гривень, а не 1000+ грн. Далі — речі створюються не лише під якийсь ідеал жінки: вони пасують всім, попри фігуру чи розмір. Обов’язково — легке поєднання, щоб, маючи меншу кількість речей, людина могла їх комбінувати між собою. Це випливає ще з одного принципу — sustainable: вам не потрібна тисяча речей. До того ж усе, що йде в пакуванні, легко переробляється. 

1 квітня 2020 року Jul офіційно зробив ребрендинг — тоді усе й полетіло. 

Сьогодні у Jul сформувався свій календар: дві колекції на рік, декілька тематичних дропів. Бренду і тут кожного року вдається спіймати хвилю: футболки Galya Carries Water стали справжнім хітом літа, а осіння колекція з стилістикою Маргаритою Мурадовою зайшла так добре, що випустили ще й літній дроп. Окрім цього, постійно є попит на речі поза часом — та сама база, про яку ми неодноразово згадували: футболки, шорти, спортивні костюми. 

Однак, лише зі сторони виглядає, що усе йде просто і легко — випустив дешеву майку і став крутим брендом.

«Пошук якісних тканин — це цілий виклик. Це те, чим ми постійно займаємось», — розповідає Юлія.

Друга постійна головна біль — зробити з якісної тканини виріб: коли на виробництві йде брак, доводиться усе переробляти, інколи власним коштом. Звичайно ж, пошук якісних підрядників, котрі зможуть виготовити речі якісно. Запускати власне велике виробництво поки не планують: це вже зовсім інший бізнес, який буде забирати чимало сил. Хороші швачки, як і айтішники, сьогодні у великому дефіциті.

Не стільки проблема, скільки власне бачення розвитку — це поступове масштабування: буває, що замовлень так багато, що компанія не встигає стільки виробляти. Юлія пояснює, що наразі у неї немає бажання просто перетворити бренд на штампування і завалювання ринку речами. Саме тому і бутик поки один — у київському ЦУМі. 

Юлія не розкриває бізнес-показників Jul, але говорить, що бізнес заробляє ледь не з першого дня. Основні продажі йдуть онлайн (через сайт та Instagram), витрат на рітейл практично немає, команда — порівняно невелика: core team — близько 10 людей. 

Здавалось би, якщо усе так добре, чому не рости швидше, відкривати бутіки і не захоплювати світ? Відповідь напевно ми уже дали вище: Юлія йде до цього, просто поступово – як і до відкриття свого бізнесу. У це важко повірити? Тоді спробуйте самі в Україні створити мас-маркет бренд, одяг якого вдягають на червону доріжку. Непогане досягнення для бренду, якому всього півтора року. Уявіть, що буде через десять.

AIN.Business поговорив із співзасновницею KAPSULA Наталією Гордієнко та дізнався, як компанії вдалося знайти та зайняти свою нішу на українському fashion-ринку і перетворити сервіс персонального стиліста на свою візитівку.

Ідея та концепція KAPSULA 

6 років назад стилістка Наталія Гордієнко та Олена Мирза зрозуміли, що їх не влаштовує шопінг у великих торгівельних центрах — він забирає багато часу, а речі в магазинах надто подібні між собою, і не завжди хорошої якості. На той час набирав обертів онлайн: Lamoda, LeBoutique, Kasta — на цих маркетплейсах були представлені тисячі одиниць одягу. Історія з ними теж не була про ефективність — величезні каталоги втомлювали покупців, а речі — ті ж самі, що й у магазинах. 

Ближчою двом майбутнім підприємицям була ідея Farfetch — глобального маркетплейсу, що об’єднує лімітовані речі дизайнерів, бутіки та бренди класу люкс. Так у Наталії та Олени з’явилася ідея створити власну онлайн-платформу, на якій будуть представлені незвичні речі локальних українських дизайнерів та брендів преміум сегменту.Час для старту був обраний вдало — після революції 2014 року локальний fashion-ринок почав стрімко розвиватися і був зосереджений в основному в офлайні. 

«Ми ходили до дизайнерів та брендів, знайомилися, розповідали про те, що ми хочемо створити. На той момент у виробників було 2 канали дистрибуції: шоурум та трохи пізніше — Instagram. Ніхто з них не мав змоги створити та розвивати власну онлайн-інфраструктуру — це було дорого. А ми пропонували ще один канал дистрибуції з його повним обслуговуванням», — розповідає Наталія.

Так у 2015 році з’явилася KAPSULA. У розробку сайту та початковий розвиток сторінки на Facebook підприємиці вклали власні кошти — $15 000. Перші клієнти прийшли до KAPSULA упродовж першого тижня після запуску платформи, а вже за рік роботи на ній були представлені речі від 75 нішевих українських дизайнерів та брендів. 

Пошуки бізнес-моделі 

KAPSULA сьогодні — це маркетплейс. Команда відбирає цікавий одяг українських дизайнерів та брендів і розміщує його на сайті, не викуповуючи. З кожної проданої речі платформа залишає собі відсоток — він різний і залежить від домовленостей з партнерами.

Крім цього, KAPSULA монетизується коштом продажу послуг персонального стиліста. За словами Наталії, до цього компанія прийшла не одразу: «Перше, що ми спробували, крім звичайного каталогу одягу на сайті  — каталог готових образів, які створювали наші стилісти. Ми хотіли допомогти клієнтам у виборі — з чим носити цю річ, як комбінувати. З такою бізнес-моделлю ми проіснували достатньо довго — місяців 9-12, після чого зрозуміли, що вона не виправдовує наші очікування». 

Тоді команда прийняла рішення змістити акцент на персоналізацію і створила повноцінний сервіс стиліста, який працював індивідуально з кожним клієнтом. «Спочатку ми запустили послугу підбору гардеробу на нашу лояльну аудиторію — розповідали клієнтам, які приходили до нас за речами, що у нас з’явився такий сервіс. Їм це сподобалося, і ми зрозуміли, що потрібно виводити послугу в окремий продукт», — пригадує Наталія.

Зараз середній чек за підбір гардеробу становить близько 35 000 грн — це 10-15 речей в залежності від сезону (за сезон команда стилістів KAPSULA створює до 90 гардеробів). Наталія підкреслює, що покупцям подобається ця послуга за зручність та ефективне використання їхнього часу — і вона вже стала візитівкою компанії:

«Клієнти приходять до KAPSULA, адже в одному місці вони можуть закрити всі свої потреби в одязі, не треба бігати по магазинах. Крім того, у клієнта з’являється персональний стиліст, який порадить, підкаже, що пасує, а що ні, до якого хочеться звертатися знову і знову». 

Шоурум в центрі Києва 

У квітні 2021 року в KAPSULA з’явився шоурум. Простір площею 100 кв.м. на вулиці Жилянській, 54, знайшовся дуже швидко і вже за місяць співзасновниці виконали, за словами Наталії, mission impossible — зробили ремонт та відкрили двері магазину. «Нашим завданням було створення простору, в якому ти відчуваєш, що можеш бути різною, у якому тобі хочеться експериментувати. Ми намагалися відтворити атмосферу «в подружки в гостях»: ти приходиш, тебе зустрічає подруга-стиліст, усе розповідає, показує, а тобі хочеться все роздивлятися». 

Над дизайном працювали разом із студією інтер’єрного декорування Zubko Studio Вероніки Зубко. У його основі — еклектика. Деталі інтер’єру збирали буквально по всьому світу: вінтажні люстри, китайська ширма, флорентійський комод, що в процесі трансформувався в стильний бар, італійське скло. Відкриття шоуруму коштувало компанії понад $40 000.

KAPSULA в цифрах

KAPSULA сьогодні — це 150 представлених на платформі брендів та дизайнерів переважно з Києва, Львова, Одеси та Харкова. І їхня кількість може зрости. «Після відкриття шоуруму, різко збільшився потік брендів, які хочуть з нами співпрацювати. Тому ми почали фільтрувати бренди більш ретельно», — пояснює Наталія.

Сайт оновлюється щоденно — на ньому з’являються від 30 нових речей 2-3 різних брендів. Щомісяця його відвідують близько 120 000 людей, а понад 1000 здійснюють замовлення. Середній чек онлайн — 3500 грн, в шоурумі — 4500 грн. Більшість продажів, 35-40% — це столиця, 60-65% — замовлення з інших українських міст. Є й міжнародні, з останніх — тільки напередодні Дня незалежності України KAPSULA надіслала вишиванки в 6 різних країн.

Подальші плани

За 4 місяці роботи київський шоурум KAPSULA продемонстрував дуже хороші результати — його продажі склали половину всіх продажів компанії за цей період. Наразі команда пропрацьовує 2 варіанти подальшого розвитку бізнесу: масштабування й відкриття магазину в інших містах України або ж підсилення онлайну.

Ідея

Усе почалося 7 років тому. Ідею підглянули у Європі, де сервіси ресейлу дуже швидко розвивалися. Аня вирішила зробити такий і в Україні. На початку — лише онлайн, без фізичного бутика. Тоді було дуже дико купувати вживані речі. Тому Аня почала з себе та вирішила продавати свої та речі знайомих і друзів. До стартапу залучила й Леру. Задум підтримували не всі: «Знайомі ставилися до нашої ідеї трохи негативно. Вважали, що це не ок — продавати вживаний одяг, мити за кимось кросівки. А спочатку так і було: ми з Анею самостійно приводили до ладу вживані речі», – згадує Лера. 

Речі продавали через Instagram, де тоді сиділа цільова аудиторія проєкту. Бізнес «пішов» з самого початку: як згадує Аня, скуповували усе — до останньої сумки чи пари взуття. «Українська аудиторія шукає саме люксові бренди, щоб скласти візуально «лакшері образ», — пояснює Аня. Незважаючи на простоту і навіть кумедність ідеї, бізнес «полетів» одразу. 

Без труднощів не обійшлось. Тоді у Trends Hunters ще не було шоурума, ніяких договорів з клієнтами. Фактично, люди повинні були віддавати Ані чи Валерії свої речі – дорогі сумки чужим людям на реалізацію. Не всі були готові йти на таке. 

Інша велика проблема – підробки. Люди купували фейки і приносили їх на збут через нас, сподіваючись, що зможуть когось обвести круг пальця та заробити. Щоб уникнути такого, партнери перевіряють автентичність кожної речі. Для цього існує спеціальний прилад — Entrupy. Він схожий на смартфон, але має кілька особливостей: мікроскоп та спеціальні алгоритми штучного інтелекту. Entrupy співпрацює з 15 люксовими брендами і дає результат максимум за добу. У його системі мільйони зображень фурнітури, матеріалів, підкладок сумок від цих 15 брендів. Якщо штучний інтелект знаходить 100% збіг, підтвердження приходить одразу як електронний сертифікат. 

Але й цього може бути замало: сьогодні шахраї намагаються підробляти навіть сертифікати. Їх роблять через Photoshop і додають назву Trends Hunters як гарант автентичності виробу. Доводиться додатково розповідати клієнтам, як відрізнити справжній сертифікат від несправжнього. Достатньо перейти за посиланням на електронному документі. Справжній приведе на сайт Entrupy на сторінку сертифіката, а в підробці посилання не буде активним чи приведе на сторонній ресурс.

Бізнес-модель

Основа монетизації – комісія. Інформація про неї є у відкритому доступі на сайті: кожен може власноруч прорахувати, яку суму отримає з продажу товару із урахуванням комісії. 

Також Trends Hunters заробляє на перевірці речей на оригінальність — це окрема послуга. Люди можуть перевіряти речі від інших баєрів, наприклад. Аутентифікація у шоурумі коштує $35, а за умови виїзду фахівця — $65.

Instagram та запуск онлайн-магазину

Коли бренд став відомим, Trend Hunters зіткнувся з новою серйозною проблемою: люксові бренди блокували сторінку компанії в Instagram. Великі бренди, на кшталт Louis Vuitton, Hermès, Chanel, наймають юридичні компанії для боротьби з підробками. Ці компанії знаходять сторінки в соцмережах, які продають неоригінальні речі, та скаржаться на них у службу підтримки Instagram. Trends Hunters теж додали до списку акаунтів-шахраїв. Останнє, третє блокування, сталося торік на карантині. Акаунт не працював аж 3 місяці. Щоб не залежати від політики однієї платформи, партнери вирішили створити власну та розробити маркетингову стратегію. По допомогу звернулись до диджитал-агенції SODA Creative & Digital.

У розробку платформи та її дизайн інвестували $50 000. Гроші брали з тих, що самі ж заробляли: у компанії немає зовнішніх інвесторів чи партнерів. Додатковий бюджет витратили на промо та маркетингові активності для просування платформи.

Також Trends Hunters, за порадою агентства, вирішили замість звичайної точки видачі товару створити повноцінний шоурум – це додавало wow-ефект: людям цікаво приходити, приміряти та відчувати себе по-особливому. І все-таки ⅔ покупців – онлайн. Клієнти за звичкою використовують Instagram та замовляють через директ. Але в найближчих планах компанії повністю перейти на оформлення замовлень через маркетплейс. До того ж офлайновий шоурум популярний серед київських клієнтів.

2020 року оборот компанії зріс у 3 рази, порівняно з 2019-м. Цікаво, що саме в період пандемії та світової кризи бізнес почав активно розвиватися. Щомісяця платформу відвідують не менше 15,7 тис. користувачів. 2021-го планують збільшити оборот ще втричі, порівняно з попереднім роком. Це світова тенденція: керівник міжнародної групи люксових компаній LVMH Бернар Арно має статок $191 млрд, за версією Forbes. Він навіть ненадовго обійшов Джеффа Безоса та став найбагатшою людиною у світі. 

Зараз у планах Trend Hunters — удосконалювати маркетплейс та створити окремий додаток для смартфона. 

Що купують найчастіше? 

ТОП-3 люксових бренди в Україні: 

• Chanel;
• Louis Vuitton; 
• Hermès. 

Хоча вироби цих брендів дуже дорогі, попит стабільно залишається високим. Є культові речі, на які всі полюють з року в рік — найчастіше це популярні сумки, по які люди вишиковуються в черги перед бутиками. За них клієнти готові переплачувати баєрам та реселерам. Найкультовішою сумкою останніх років можна сміливо вважати Louis Vuitton Metis Bag. Не меншої уваги вартують Hermes Birkin і Hermes Kelly. Такі сумки неможливо придбати в бутиках, тож їх можна розглядати як справжню інвестицію.

Окрема категорія ресейлу — вінтажні вироби. В Європі та Америці їх дуже цінують. В Україні ця історія тільки починається.